Дар’я Пивовар: «У медицині треба працювати лише тим,  хто дійсно любить свою справу»

«Пильний погляд» продовжує новий проєкт: «Первинна медична допомога – особлива увага», в рамках якого представить роботу амбулаторій Кам’янського, познайомить з лікарями,  керівниками амбулаторій,  розкаже про сучасні методи лікування, новітнє обладнання та доступність послуг медичної  допомоги  у нашому місті. Сьогодні наша співбесідниця – лікарка-педіатриня Центру первинної  медико-санітарної допомоги №3 Дар’я Пивовар.

– Як Ви обрали професію педіатра?

– У школі я мріяла стати істориком, готувалася до вступу в університет з цієї спеціальності. А потім у родині сталася важка подія – захворіла моя бабуся, у якої виявили онкологію. І от після цього мій шлях повернув у зовсім інший бік. Я обрала для себе професію лікаря, первинний педіатричний факультет, бо робота з дітками мені завжди подобалася. Вже після вступу мені раптом запропонували перейти на факультет лікувальної справи. Я думала дві доби, але вирішила залишитися в педіатрії. Гадаю, зробила правильний вибір.

– За що Ви любите свою професію?

– У медицині треба працювати лише тим, кому це подобається, хто дійсно любить свою справу. Буває важко, адже ти постійно працюєш з людьми і ніколи не знаєш, в якому настрої прийде до тебе людина. Не маєш права на власний поганий настрій. А що мені подобається? Якраз те, що постійно спілкуєшся з дуже різними людьми. Є в мене пацієнти, які вже перейшли до розряду друзів: діти з порогу весело вітаються, біжать обніматися. Думаю, що я тут на своєму місці, і мені подобається моя справа.

Є великий сенс у тому, що ти допомагаєш людям розв’язувати важкі проблеми, повертаєш здоров’я. Є і такі люди, що звертаються просто поспілкуватися, іноді їх достатньо просто заспокоїти.

Днями зранку мені зателефонувала матуся мого маленького пацієнта, бо вночі був обстріл, і дитина почула вибухи. Вони їхали в машині в районі залізничної станції, по тій машині падали уламки, і дитина, зрозуміло, дуже злякалася. Але тут більше мама потребувала психологічної допомоги – сама всю ніч не спала, була дуже нервовою. Ми довго говорили, і думаю, що там все закінчиться добре.

– Як змінюється захворюваність у дітей через тривожність, через стрес, викликані війною?

– Зараз захворюваність на ГРВІ, яка зазвичай займала перше місце у дітей, знизилася. А от, наприклад, нейроциркулярні дистонії, стрибки тиску, часті зміни настрою – всього цього у дітей побільшало. Інколи пацієнти й самі не розуміють причин такого стану. І питання: чи нервував ти останнім часом, чи були у школі конфлікти, діти не завжди сприймають серйозно, вони їх не пов’язують зі скаргами на здоров’я. А вже потім, після детальних розпитувань, починають згадувати: так, довелося нервувати, не виспався, прийшов до школи на контрольну, потім заболіла голова.

Ну, конфлікти вдома бувають зараз рідко – люди почали берегти один одного на тлі війни. Але додатковими  стресовими факторами виступає навіть і спілкування телефонне, і користування гаджетами на тлі недосипання.

Вчителька моїх дітей, наприклад, після подібних ночей з обстрілами завжди робить у вайбері, у групі, переклик і питає, хто не виспався, у кого, що трапилося цієї ночі. То якщо всю ніч діти просиділи у коридорі, вона дозволяє не будити їх уранці й лише повідомити, що все добре.

– Це Ви про вчительку власних дітей?

– Так, я – мама, це я просто виглядаю занадто молодо. Не всі батьки моїх пацієнтів знають про це, але деяким доводиться казати: я – сама мама, коли йдеться про найболючіше питання – вакцинацію. «Ми боїмося, хтось щось казав або у тік-тоці написали погане»,  чую це доволі часто, і починаються дискусії. Тоді кажу: у  мене двоє діток, які вакциновані, і  кожного року ми робимо додаткове щеплення від грипу. Чотири з половиною роки, що я тут працюю, я ще жодного разу не була на лікарняному по догляду за дитиною.

– Є речі, які Вас бентежать?

– Звичайно, бентежить те, що ти можеш чогось не знати. Але всі ми люди, всього знати не можемо.  Я ніколи не соромлюся звертатися за допомогою до старших, більш досвідчених колег. Інколи й вони звертаються до мене, особливо з питань комп’ютерних, технічних. Ми всі допомагаємо один одному, ніхто нікому не відмовляє. І в колективі всі важкі питання вирішуються.

– Пацієнтів малих Ви щиро любите, а чи завжди вдається знайти спільну мову з батьками?

– Всі батьки різні, до кожного треба шукати свій підхід. Є люди, що мають свої дуже категоричні погляди на мої рекомендації, але більшість все-таки прислуховується до моєї думки. Так, зрозуміло,  було не завжди: коли ти приходиш після університету на роботу, то на тебе спочатку дивляться з певною насторогою. Але, думаю, що авторитет у батьків я вже завоювала. У мене дуже багато зареєстровано дітей молодшого віку, немовлят до року. Приходять до мене батьки з проханням зареєструвати дітей, бо це їм порекомендували знайомі. Такі речі дуже приємні та гріють душу.

– Навантаження у Вас велике, тим більше робота з немовлятами особливо відповідальна, вони ж не можуть пояснити, що й де болить…

– Мені подобається працювати якраз з маленькими дітьми  або з новонародженими. Так, з ними не можна домовитися, якщо їм щось не подобається, але тут важливо добре вислухати маму. Звичайно, мама –  найкраща підказка. Все розповість, що її бентежить, що вона спостерігає. А потім, під час огляду, ми вже все починаємо розуміти.

У мене є одна така категорія дітей, які раніше дуже боялися заходити до кабінету лікаря. Тільки під’їжджають до поліклініки, вже все –  починають плакати, пручатися. Частіше такі діти напередодні перебували в стаціонарах. Як це часто буває: вихідні, висока температура, яка не збивається. Мами викликають швидку, і дітей госпіталізують, ставлять їм крапельниці. І от саме крапельниця виглядає як пусковий механізм страху до лікарень, до лікарів. Але у мене на такі випадки, для таких діток є особливі ліки – наліпки, розмальовки, іграшки. Починаємо не з огляду, а з того, що «забалакуємо малим зуби». Даємо всі «розважалки», що маємо, – вони щасливі й задоволені. Додому іноді не хочуть йти, довго прощаються, повітряні поцілунки шлють від дверей. Декілька таких візитів, – і контакт налагоджено. Все тримається на добрі й довірі.

– «Розважалки» за свої кошти купуєте ?

– Спочатку за свої, а потім цілу стрічку наліпок з власної колекції принесла одна мама: роздавайте іншим дітям. Розмальовки друкую на принтері з інтернету, і діти самі обирають, що хочуть. У таких дітей, з якими важко налагодити контакт, це добре працює. Ти можеш їх хоча б спокійно оглянути. Бо коли дитина плаче, виривається, мама не може її втримати, то залишається у дитини важкий психологічний момент: «заходиш до кабінету, і тут тебе тримають!». Це не дуже добре для дитини. А разом із «розважалками» справа  йде гарніше. І дитина втішена, і матуся.

– Що вважаєте головним у своїй  професії?

– Якщо казати про якості, то треба бути людяною. Увічливість теж ніхто не скасовував. Доброта – теж важлива риса: я ніколи нікому не відмовляю, якщо до мене прийшли у неприймальний час. Не відмовляю, бо маю справу з маленькими дітьми.

Був випадок нещодавно: мама двійні немовлят зателефонувала, стурбована кашлем у дітей, нежитю. А мама вдома сама і питала, чи можу виїхати до неї оглянути дітей. Звичайно, можу. Навіть якщо у них немає температури. Їм 4 місяці, мама їх одна ростить, і треба допомагати. Ще дуже важливо – бути на одній хвилі з батьками. Чимось зацікавити у розмові й дітей. Вони можуть розповідати мені про мультяшних героїв, і треба все і всіх знати, всі новинки відстежувати, щоб спілкуватися на рівні, на ті теми, що дітей цікавлять.

І найважливіше — любити те, що ти робиш, любити й поважати дітей. Діти, як діти, можуть раптом почати бігати по кабінету, поклацати вагами, позаглядати в тумбочки, залізти під пеленальний столик. Якщо ти дратуєшся від того, то педіатрія не твоя справа. Контакту не буде ані з дитиною, ані з мамою.

– То Ви звикли вже працювати 24 на 7.

– Мені постійно телефонують і додому. Один вихідний – неділю я стараюся приділити родини. Моїм дітям теж потрібна мама, чоловікові – дружина. Щось і по дому треба зробити, тому дозволяю собі один вихідний.

Про що Ви мрієте?

– Про закінчення війни як усі ми, і це основне. Мрія кожного українця — мир, злагода, спокій. Потім вже можна буде помріяти й про добробут, власні перспективи, особисте щастя. Це – потім, а зараз – віддаватися справі, як на фронті, не менше.

Розмовляла Ірина Уварова.