Марія Гончар «У декламації першим має бути Слово. Навіть коли я читаю «з обличчям», основне посилання — на текст»

Ім’я Марії Гончар за досить короткий час стало відомим у Кам’янському: вона вміє читати вірші серцем. Так, нібито при тобі створює щемливий рядок, ділиться заповітною думкою, кличе на допомогу або до єднання. Чудовий рідкісний талант декламування поезії у наш час виявився вкрай потрібним – чи то для зранених душ українців, чи на високий запит до щирого спілкування сердець, для якого відстаней не існує. Про шкільні вистави, що надихали, раптівку у кав’ярні «Бітлз», особисте правило не повертатись до вже озвучених творів, ризик «втратити» вірш через перебільшення з акторством, а ще про запити на читання прози, поетичні тренди та вміння слухати себе – майстриня художнього слова, відома кам’янчанам і не тільки декламаторка Марія Гончар розповіла в інтерв’ю «Пильному погляду». 

– З чого почалося Ваше захоплення декламацією та поезією?

– Поезія почала мене цікавити ще у школі. У нас була чудова викладачка зарубіжної літератури — пані Світлана Терейковська, вона могла дійсно закохати у слова. Коли людина сама цим горить, то охоче ділиться любов’ю до поезії. Викладачка влаштовувала для нас різноманітні заходи, часто театралізовані. Це було і цікаво, і повчально — саме те, що надихає.

А вже у 2017 році у кав’ярні «Бітлз» на проспекті Свободи мені запам’яталася цікава раптівка, коли Сергій Злючий (ред. відомий письменник, поет, перекладач з Кам’янського) організував творчий вечір читання поезій. Мене дуже тоді захопила саме українська поезія. До того багато імен відомих поетів я, звичайно, знала, але глибоко до серця ще не сприймала. Все це  разом  спонукало до глибокої зацікавленості українською поезією.

Хтось називає мене декламаторкою, хтось — майстром художнього слова, але це не так важливо. Головне — хочеться, щоб українську поезію чули.

– Ви брали участь і часто перемагали у конкурсах художнього читання. Це створювало відчуття причетності до мистецтва, було певною метою на творчому шляху?

– Щодо участі у конкурсах — так, іноді я брала в них участь. Напевно, у всіх творчих людей є момент бажання визнання, але сказати, що конкурси були для мене ціллю, я не можу. Починала декламацію для себе, бо мені просто подобалося бути у цьому процесі. Пізніше, з 2020 року, коли почалася пандемія ковіду і ми багато часу проводили вдома, виникла потреба підхопити момент світла та спілкування. Саме тоді я почала регулярно записувати відео з декламаціями. Якраз у той час Кабінетом молодого автора Національної спілки письменників України та Міжнародним родинним благодійним культурно-науковим фонд ім. Миколи Лисенка було організовано конкурс відеопоезій, і це був перший конкурс, де я здобула перемогу саме з художнього читання.

Ми маємо розуміти, що більшість таких заходів націлені на авторів, а я не пишу і завжди на цьому наголошую — я озвучую вірші інших людей.

Потім конкурсів було багато, хоча я їх усі не дуже добре пам’ятаю. Були міжнародні дистанційні проєкти, зокрема «Україна — Грузія», а також всеукраїнські, де мені пощастило здобути перші місця. У 2021 р.в межах Х Книжкового Арсеналу відбувся показ та нагородження фіналістів конкурсу відеопоезій «До слова: витіснене покоління» від CYCLOP, і моя робота увійшла до переможців у довгому списку. Це була приємна відзнака. Також у 2022 році я була серед лауреатів на міському конкурсі «Кам’янське мистецьке перевесло».

Я нанизую такі приємні речі у голові, але не нагородами єдиними…Для мене це не може бути самоціллю, хоча це завжди приємно.

– Як серце обирає твір для читання?

– Це дуже складне питання. Я отримую багато запитів: люди пишуть в електронному форматі, надсилають книжки. Завжди обіцяю, що обов’язково ознайомлюся з матеріалом, це єдине, що можу обіцяти, але чи зачитаю ці поезії, — не можу сказати відразу. Звісно, є певні комерційні проєкти чи важливі загальні ідеї, де я зачитую тексти, навіть якщо вони не зовсім збігаються з моїм внутрішнім світом. Але це швидше виключення.

Загалом я читаю те, що мені відгукується, де я відчуваю щось своє. Важко пояснити критерії, їх просто немає: або відчуваю резонанс, або ні. Іноді важко відмовляти авторам, – людина вклала душу у вірші, тим більше поети – дуже чутливі люди. Але ти розумієш, що не можеш зрадити себе. Тому завжди на вагах стоять непрості рішення.

Особливим для мене був проєкт антології мілітарної української поезії «In principio erat Verbum» – Україна: поезія часу війни» (Володимир Тимчук — укладач, відповідальний редактор; офіцер ЗСУ, підполковник, поет, викладач). У межах проєкту озвучила 260 аудіочитань. Над проєктом працювала велика команда, було приємно бути серед них.

– Кожна творча справа має свій розвиток, чого Вам не вистачає, що хочете ще осягнути й чи потрібне вдосконалення в акторському мистецтві?

– Я майже ніколи не повертаюся до вже озвучених творів, бо завжди здається, що все треба було робити інакше. Зараз з’являються запити на озвучення прози. Для мене це нова справа: поезія — це швидка глибока емоція, а до слухання прози не всі готові. Але запити на прозу з’являються, і я хотіла б спробувати себе в цьому, та поки не даю жодних обіцянок. Відкривається багато нових імен, хочеться донести людям нове, цікаве, це постійний творчий процес і прагнення вдосконалюватися.

Щодо акторського мистецтва…Коли виступає актор, увага зазвичай зосереджена на ньому. У декламації ж першим має бути Слово. Навіть коли я читаю «з обличчям», основне посилання — на текст.

Я дуже люблю авторське читання нашого поета Сергія Злючого і виступаю за те, щоб автори записувалися частіше. В цей момент на перше місце виступає Слово, сенс написаного. Безумовно, акторське виконання – це чудово, є купа тонкощів з вимовою, передачею емоцій, та іноді ані декламатор, ні актор не можуть передати всі ті сенси, які вклав автор, а в акторському виконанні є ризик «втратити» вірш, коли виконавець виводить себе вперед більше за слово.

Звісно, мені цікаві акторські курси з ораторського мистецтва, зокрема і для того, щоб налаштувати дихання (після тривалого лікування маю певні нюанси зі здоров’ям, легені не дозволяють читати гучно), але я хочу, щоб саме зміст був на першому місці.

– Чи є у Вас улюблені автори?

– Їх дуже багато! Слухачам майже завжди відгукується Ліна Костенко, також часто просять читати поезії Василя Симоненка та Василя Стуса. У Сергія Злючого люблю його мініатюри, у Юрія Іздрика подобається вміння просто говорити про складні речі. Для мене не існує одного конкретного улюбленого автора, згадаю когось – в голові відразу спливає багато неоціненних імен. Комусь відгукуються верлібри — якщо людина вхоплює цю хвилю, то це вже кохання назавжди.

Чудово пише Оксана Бевзюк, хтось може сказати, що то наївні поезії – про бузок, півонії, але у її «квіткових» віршах велика глибина. Вона родом з Пологів, цей населений пункт зараз перебуває під окупацією, то поетеса живе зараз у Запоріжжі, і це особливим чином впливає на розуміння її віршів, на читання. Зараз з’явилося безліч нових імен. Чому люди пишуть поезії? Це швидкий спосіб зафіксувати думку, емоцію.

– Цікаво, чи не ставите Ви за мету виховання у слухачів поетичного смаку. Ви ведете слухача чи він Вас?

–  Зрозуміла. Є певні тренди, і слухачі завжди до чогось тяжіють. Колись я думала так: саме те, що подобається людям на цей момент, і потрібно читати.. Потім зрозуміла, що мені то складно, так я просто перестаю чути себе.

Коли я почала слухати власне серце, навколо утворилося коло людей, яким відгукується саме моє бачення. Так ми здобули баланс. Найкращий шлях — слухати себе, внутрішню людину, це шлях до гармонії, і ти робиш щось гармонійне. Часто мене просять: прочитайте того і цього поета, а я кажу: почекайте, ознайомлюся, а далі – побачимо. І потім мені шанувальники жартома навіть пропонують видати поетичну добірку за моїм смаком. Це приємно чути, звісно, але зараз важливо, що я можу чути саму себе.

Є автори, яких я читаю виключно для себе – не всі твори піддаються декламуванню, тобто є література, яка тобі не відгукується; є така, яку ти любиш і читаєш на загал, а є те, що читаю виключно для себе.

– Ваша аудиторія – це в основному слухачі онлайн?

– Переважно так, слухачі онлайн, хоча ми проводимо і живі зустрічі. В онлайн форматі працювати зручніше, бо я можу це робити, коли… можу. Ютуб поки використовую як відеохостинг, завантажую свої роботи для збереження матеріалів, а от Facebook є моєю основною платформою, там найшвидший зв’язок з аудиторією.

– Які відгуки Вам запам’яталися найбільш?

– Люди пишуть звідусіль: із США, Європи, де  вловлюють твою хвилю, А зараз багато українців вимушено перебувають за кордоном і тягнуться до свого слова. Їм важливо почути рідне.

Моя аудиторія дуже добра, щира, люди іноді пишуть величезні, розлогі коментарі про те, що їх хвилює, як вони відчувають і цінують рідне слово. Це – не до мене взагалі, вдалося просто передати сенси, свої відчуття, бо коли людина читала сама, не все відчувала. Дуже вдячна всім за те, що в такий тривожний час люди знаходять можливість сказати «дякую».

– Ви не пробували аналізувати вікові категорії Вашої аудиторії, хто краще сприймає поезію?

– Я не так часто читаю дитячу літературу, але маю декілька  начитаних добірок дитячих віршів, вони знаходять свого відданого читача. Але частіше звертаюся до серйозної поезії, не завжди складної, та для когось важкуватою в сенсі емоцій. Вік аудиторії абсолютно різний і це не має значення, якщо є запит на таку художню форму.

Наостанок хочу сказати, що для кожної творчої людини дуже важлива підтримка. Я відчуваю її від Тетяни Іванівни Герасюти, Сергія Дмитровича Злючого і багатьох-багатьох інших – це дуже цінна річ. До нас часом приїжджають на творчі зустрічі різні автори, і потім говорять, як класно, що у нас чудова атмосфера, потужна й цікава бібліотечна спільнота. Я пишаюся тим, що в Камʼянському, попри все, культурне життя триває, що маємо осередки, які надихають і тримають людей у житті.

Розмовляла Ірина Уварова.