Олена Фішбейн: «Гарні фото з виставок створюють трохи ілюзорну картинку життя митця, бо всі ми намагаємось показати кращі межі себе, залишаючи поза кадром роздуми та сумніви»

Художниця-аматорка з Кам’янського Олена Фішбейн днями здобула перемогу у  Міжнародному мистецькому конкурсі  онлайн «Атлантіс», учасниками якого були професійні художники з багатьох країн світу. Її роботи наразі також можна побачити в Музеї історії міста, де відкрилась Національна  колективна виставка «Різдво Христове» митців з Дніпра, Кривого Рогу, Одеси й Петриківки.

На рахунку мисткині вже чотири персональні виставки та понад два десятки  колективних. Роботи Олени Фішбейн є у приватних колекціях в Україні, США, країнах Західної Європи, а також у фондах музеїв. Кам’янчанка пише свої картини у змішаній техніці, використовує природні матеріали – каміння, мушлі, кору дерев. Олена є художницею аматоркою, значну частину життя пропрацювала за спеціальністю – хімік-технолог. Тож шлях до творчого успіху був в неї досить непростим, але, як сама вважає, тепер це не просто хобі, а справа, до якої вона йшла багато років.  Про те, як у новій професії стала у пригоді стара, про стіннівки у стилі соцреалізму, артбатли, знайомство  з відомим українським художником Іваном Марчуком, переосмислення підходу до створення творів, а ще про свої експерименти з картинами, які можна сприймати ще через запах – Олена Фішбейн розповіла в інтерв’ю для «Пильного погляду».

– Олено, коли Ви почали малювати, як складалася ваша доля художниці?

– Малювати я почала з дитинства, і в родині завжди казали, що дуже гарним художником був мій дідусь. На жаль, він помер ще до мого народження. Та й робіт його не збереглося, бо родина пережила окупацію – важко було все це врятувати… Мені пощастило вчитися у гімназії №39, де ми поглиблено вивчали гуманітарні предмети, зокрема музику, малювання. Отримала там шикарну базу, не навчаючись у художній школі. А от далі було з «долею художниці» складніше.

В інституті та й на першому місці роботи отримувала постійні прохання робити… стінну газету. А оскільки було це, зрозуміло, «у стилі соцреалізму», то дико і надовго відбило мені бажання займатися малюванням.

Та після народження дитини раптом захотілося повернутися до улюбленої справи. До того ж раніше не було таких чудових матеріалів для творчості, як зараз. Багато книг купувала з художнього мистецтва, досить серйозно займалася самоосвітою. Почала потрохи малювати маслом. Перші мої виставки проходили у Палаці культури “Хімік”, а першими арткураторами були Петро Кісілевич Фішбейн та Лариса Яківна Орлянська.

На той час (а взагалі то 20 років), я ще працювала у Центральній лабораторії «Дніпро-Азоту». Нещодавно звільнилася з посади заступника керівника підрозділу.

Декілька виставок щорічно відбувалися, починаючи з 2005 року, а у 2011 році нарешті пройшла моя перша персональна виставка.

Серйозно, тобто професійно ніколи не розглядала своє захоплення живописом, просто мені це подобалося як хобі. Мабуть, так було тому, що коли в дитинстві та юності я висловлювала бажання професійно займатися живописом, мені завжди казали, що це дороге навчання у столицях, до того ж малювання – не та професія, що прогодує. Тобто, у родині не підтримали мою мрію, живописом займалася час від часу – для себе, для друзів.

– А поєднувати з роботою важкувато було?

– Гарне питання. Коли на підприємстві пішло кар’єрне зростання, то робота відбирала всю творчу енергію, без перебільшення. Тільки-но посіла першу значущу посаду, – а вона була науково-дослідчою, – то увесь творчий потенціал витрачався на роботу, а на художню творчість часу майже не залишалося.

 Але до війни я встигла закінчити міжнародну художню школу онлайн. Дуже допомогло професійно-мистецьке навчання освоїти різноманітні техніки. Зараз переважно працюю акриловими фарбами.

Коли почалася війна, я зрозуміла, що не можу жити без живопису. Зупинився завод, сенсу свого перебування на роботі я вже не бачила і зрозуміла, що просто не можу жити без улюбленої справи, а душа просила висловитися. Тож я спокійно сприйняла це як закриття певного життєвого періоду. Адже з’явився шанс реалізувати нарешті те, чого понад усе бажала все життя – малювати.

Першу колективна виставка відбулась в Києві. Зрештою випробовувала себе у міжнародних конкурсах, і на першому ж такому конкурсі у Лондоні я отримала два призових місця. Це надихнуло працювати енергійніше, особливо у 2023 році. Я тоді безупинно малювала, досить багато створила робіт.

У 2024 році потрапила до київського проєкту, присвяченому творчості Ліни Костенко – «Намалюй мені вірш». Організаторами виступило об’єднання художників Києва, і мені проєкт видався дуже цікавим. До того ж він передбачав артбатли, коли два художники одночасно працюють на тему одного і того ж вірша Ліни Костенко. Десять днів надавалося на артбатли, кожен день ми викладали онлайн етапи своєї роботи. Це був тривалий проєкт – з березня до вересня. Я створила дві роботи, і в цьому конкурсі вийшла до фіналу. Одну з моїх картин відзначила Печерська райадміністрація і головним визнанням став особистий подарунок від Ліни Костенко – книга в унікальній шкіряній обкладинці та побажанням від легендарної поетеси. Це було дуже приємно.

– З цим було пов’язане і Ваше знайомство з відомим митцем Іваном Марчуком?

– Так, після цього проєкту «Намалюй мені вірш» почалося найцікавіше, коли геніальний український художник Іван Марчук побачив мою роботу. Його відгук містив не оцінку моїх художніх здібностей, його просто узяла за душу моя картина на вірш Ліни Костенко «Життя іде». Я побачила головне посилання вірша у тому, що людина повинна залишатись людиною, а ще, як важливо зберігати свою душу. І я створила роботу: на тлі карпатських гір внизу зображені дві кіноплівки. Найнижча – історичні хроніки, а зверху – важливі культурні постаті України, серед яких я зобразила тих, хто, на мій погляд, любить Україну безмежно. Для мене це Ліна Костенко у поезії, Тарас Петриненко у музиці, Іван Марчук у художній творчості. Насамкінець зобразила дітей, які зазирають у майбутнє.

Коли Іван Марчук побачив цю роботу, то написав дуже щиру подяку на своїй сторінці, і ми з ним почали онлайн листування. Пізніше він у подарунок надіслав мені каталог своїх робіт.

У 2024 році я провела ще дві власні виставки, одну в Дніпрі, одну у музеї Кам’янського. Після тих «активностей» торішніх, певним чином вигоріла. Можливо, дуже швидкий темп взяла, можливо, чужі проєкти забрали енергію. Проєкти прекрасні, але не мої, і роботи не були подібні до мого звичного стилю. Зробила перерву – десь майже три місяці спостерігала життя лише через вікно, нічого не починала. А потім – написала чіткий план, зрозуміла, що потрібен витриманий темп, який має бути комфортним. Можливо, це було закриття ще одного творчого етапу?

– А взагалі, Ви відчуваєте еволюцію руху, певний розвиток власної творчості?

– Так, звичайно, я в юності могла копіювати, додаючи лише краплинку свого, дещо побоювалася транслювати у картинах власні погляди. Це було таке відпрацювання ремесла.

Зараз – зовсім інша історія, тепер написанню роботи передує певний духовний стан, роздум над посиланням для глядача, часто вони повністю уявні. Раніше я навіть не думала, що творчість, яку розглядала як хобі, відбирає стільки душевної енергії.

Шлях художника не такий райдужний, як здається стороннім: гарні фото з виставок створюють трохи ілюзорну картинку життя митця, бо всі ми намагаємось показати кращі межі себе, залишаючи поза кадром роздуми та сумніви.

– Що Ви зараз хочете сказати людям своїми роботами?

– Я спромагаюся не концентруватися цілком на тому, що відбувається зараз. Син мій – у війську, то намагаюся зберегти себе – душу, енергію, роблю, що можу, допомагаю ЗСУ донатами.

Але решту я змінити не здатна – у глобальному сенсі. То намагаюся зосередитися на позитивних речах, щоб зберегти й свій стан, і подарувати радість людям. Мої роботи мають нести позитивне посилання, можливо, певним чином і філософське.

До речі, остання моя виставка, яку ми робили у музеї історії міста, була дещо експериментальна. Я хотіла «включити» у глядачів відразу декілька почуттів. Зазвичай, на художніх виставках долучений візуал, очі. Мої роботи я створила не лише візуально цікавими, – під’єднала і тактильні відчуття. Картин можна торкатися, вони об’ємні, там різна текстура: камінчики, кора дерева. Тобто, експресія висловлюється здебільшого не фарбами, а текстурою. Мій стиль визначити зараз складно. Дехто каже, що це елементи імпресіонізму з експресією у текстурі, та для мене важливо, що власний почерк впізнаваний. А як буде надалі, подивимося.

Так от, на виставці у нашому музеї мені вдалося поєднати чотири відчуття – візуальне, тактильне, музичне і… ароматичне. Я створила аромат спеціально для цієї виставки, допомагав мені спеціаліст з парфумів.

– Тобто хімічна професійна освіта згодилася?

– Так, так. Аромат треба було розпорошити у залі, але приміщення виявилося завеликим, то ми охочим пропонували нанести парфум на зап’ясток. 

– У планах є нові виставки?

– Скоріше, нові роботи. Я поки що чітко визначилась, що саме бажаю дослідити. Тому зараз у виборі тематики. Є замальовки цікавих місць області, хочу  зобразити рідне місто, улюблені куточки.

Сучасному художнику треба дуже багато зусиль – близько 70% часу потребує постійне навчання, дослідження артринку, освоєння нових комп’ютерних програм, створення особистого профілю в галереях. Все це йде у прискореному режимі, до того ж обов’язково потрібна англійська мова, без цього ніяк. Пройшла відповідні курси, навчилася читати, писати, навіть дещо говорити, але попереду багато роботи. Завдяки інтернету, можна послухати лекції з мистецтвознавства з різних куточків світу. Буду рухатися у бік власної творчості, шукати свій стиль і теми для творчих досліджень, тим більше прийшов етап створювати роботи серіями.

Головне для мене зараз зберегти своє бачення, свій  позитив і ділитися ним з людьми. Коли працюю, полотно стає рельєфом моєї душі: емоції виплескуються, перетворюються у лінії та форми. 

Процес створення фактури – моя медитація, коли рух пензля стає тихим діалогом зі мною, а випадкові тріщинки й напливи перетворюються на частину задуму. Навіть після завершення картини, робота продовжується, – вже не моя: світло змінює її характер – то драма, то м’яка лірика. У цій змінності народжується справжність, до якої я прагну.

–  Що Ви хочете побажати нашим читачам?

–  Хочу привітати всіх з прийдешніми святами та побажати віри в себе, плекати світло в собі та кожну позитивну рису, яка притаманна саме вам. Бо ми прийшли у цей світ навчитися любові. Бажаю якнайшвидше повернутися живими та неушкодженими нашим воїнам і мрію побачити нашу країну квітучою та відновленою.

Сторінка художниці у Фейсбук Elena Fishbein

Розмовляла Ірина Уварова.