Відключення електрики – золотий час для популістів усіх ґатунків

Автор: Сергій Гузь.

Днями по Кам’янському прокотилася хвиля обурення затяжними вимкненнями електрики, а найбільш відчайдушні навіть вийшли на мітинг біля міськради. Люди, підбурені діячами у соцмережах, вимагали справедливості, щоб світло було або у всіх, або не було ні в кого. Лозунг: «Отнять и поделить» – знову став актуальним. От тільки ділити вже практично нічого – електроенергії або немає фізично, або її неможливо перекинути з одних регіонів у інші. Єдина енергосистема країни внаслідок російських атак вже за півкроку до розпаду на окремі острівці. І ніякі мітинги чи обурливі пости у соцмережах цю ситуацію вже не виправлять, хто б що вам не обіцяв. Бо проблема більш глибока, системна і критична, ніж здається на перший погляд.

Радянський спадок

Усе, що ми маємо сьогодні в енергозабезпеченні країни, – це, переважно, радянський спадок. З нового додалися хіба що потужності вітрової та сонячної генерації, які у ці зимові дні мало чим допоможуть.

На момент проголошення незалежності Україна мала близько 56 ГВт так званої «встановленої генерації» – кількості електроенергії, яку «по документах» можна було виробляти на усіх атомних, теплових, гідро та електростанціях. Але ніколи ця потужність не працювала на повну з багатьох причин: найбільш старі станції закривали, на інших зменшували навантаження, бо обладнання вже не витримувало. Тож коли будувалися гігантські поля сонячних чи вітрових електростанцій, вони не додавали можливостей виробляти більше електрики, а лише компенсували те, що йшло на списання.

От вам простий приклад – наша Дніпровська ТЕЦ у Кам’янському. Вона теж може виробляти електрику, за документами понад 60 Мвт на годину. Але не виробляє. Бо станція спроєктована так, що не може нормально й ефективно працювати на повну потужність, без одночасного функціонування гарячого теплопостачання. А гаряче теплопостачання у нас припинилося ще далекого 2000 року. І таких станцій, які вже не можуть виробляти електрику у повному обсязі, – сотні по всій країні.

Але є один нюанс: усі ці теплові станції, великі та малі, разом з ГЕС складають важливу систему маневрової генерації. Бо споживання електрики не однакове протягом доби: зранку, вдень і ввечері споживання зростає, а вночі падає. Ми цього не бачили і не відчували більшу частину незалежності, бо наша країна була під’єднана до енергосистем Росії та Білорусі, і ці перепади споживання можна було частково компенсувати.

Однак вже з 2015 року на офіційному рівні фахівці попереджали про критичне зростання дефіциту маневрової генерації, який на той момент сягнув 4 ГВт – потужності, яку можна порівняти з потужністю 60 таких ТЕЦ, як наша.

За офіційними даними виробництво електроенергії з 1991 по 2021 роки скоротилося з 290 ТВт годин до 143 ТВт годин. Однак, через значне скорочення промислового виробництва, закриття тисяч підприємств по всій країні – ми все одно виробляли більше електроенергії, ніж могли спожити.

Оманливі стратегії

Наявність надлишку електроенергії спонукала українські уряди до хибних стратегій у їх використанні та загалом у своїй енергетичній стратегії, часто копіюючи рішення європейських урядів. Наприклад, було прийнято рішення про закриття великої кількості ТЕС (теплових електростанцій), які працювали на вугіллі. Ті, що залишалися, частково перевели на газ (особливо це стосувалося ТЕЦ, як от нашої). Бо багато років Україна мала доступ до дешевого російського газу. Тільки в результаті цих рішень видобуток вугілля впав у 5 разів, а частка виробленої атомної електроенергії збільшилася з 20% до 50%.

Пам’ятаєте, як ще років 10 тому в уряді цілком реально розглядали будівництво біля наших АЕС величезних обчислювальних центрів, у тому числі для того, щоб «майнити» (добувати) криптовалюту? А потім з’явилися нові плани – видобувати водень за рахунок надлишкової електроенергії. Ну, і про гіперлуп, сподіваюся, ще не забули.

Усі ці плани з’являлися з однієї причини: ми виробляли більше електроенергії, ніж могли спожити. До того ж щороку скаженими темпами вводилися усе нові та нові потужності сонячної та вітрової генерації, які досягли майже 18% від загальної встановленої потужності. Ба більше, держава ще й взяла на себе зобов’язання викуповувати цю сонячну та вітрову електрику за тарифами, набагато вищими від ринкової ціни електроенергії. Тоді як можливості продавати ці надлишки електроенергії у Європу були значно обмежені.

Виникла парадоксальна ситуація: держава викуповувала дорогу «зелену» електроенергію, яку просто нікуди було діти. На це витрачалися десятки мільярдів гривень, а ці витрати потім закладалися у захмарні тарифи.

Маючи цей «електричний» профіцит на енергоринку, наступне сумнівне рішення стосувалося скорочення використання російського газу у виробництві теплової енергії. Але тут треба зробити певний відступ, щоб зробити деякі пояснення.

Як енергетика опинилася в приватних руках

Енергетична галузь від самого початку була ласим шматком для приватизації. Однак віддати у приватні руки атомні станції чи ГЕС держава за всі ці роки так і не наважилася (лише зараз планують приватизувати 25% «Енергоатому»). Тож на продаж пішли електромережі та теплові станції.

Формально приватизація, за її умовами, мала б призвести до модернізації електромереж та теплоелектростанцій, щоб вони відповідали сучасним стандартам. Однак на практиці це призвело до концентрації (щоб не сказати – певної монополізації) у галузі.

Одним з найбільших таких підприємств став ДТЕК. Ця компанія до війни отримала не тільки електромережі, а й генерацію по всій країні та видобуток енергетичного вугілля. До того ж вона є одним з лідерів сонячної генерації та роздрібним продавцем електроенергії населенню та комерційним структурам. Чи можна цю компанію назвати монополістом на ринку енергетики? Якщо й «ні», то вплив її колосальний.

І очевидно, що будь-який приватний власник зацікавлений в отриманні максимального прибутку від своєї діяльності. А на енергетичному ринку це означає максимально можливі обсяги продажу електроенергії.

І ось ми підійшли до ще однієї сумнівної урядової стратегії, яка тепер має колосальний вплив на ситуацію з енергетикою на місцевому рівні. Це стосується переходу міст на електроопалення. У Кам’янському такий перехід був вимушеним через зупинку котельної «Дніпроазоту», бо без тепла залишались Соцмісто та БАМ. А от переведення на електроопалення центральної частини міста не було необхідним, проте відповідало загальній державній стратегії зменшення споживання газу на ТЕЦ та котельних. Введення електроопалення сталося не тільки в Кам’янському, а й в багатьох інших містах області. Як і масове запровадження «газової» автономки, робота якої теж залежить від електрики.

В умовах, коли держава відмовлялася від імпорту російського газу і в цілому країна виробляла більше електроенергії, ніж могла спожити чи продати – такий перехід виглядав логічним. Але в усього є ціна. І ця ціна – стабільність системи.

Усе може стати ще гірше

Ніхто не хоче розповідати людям погані новини чи робити непопулярні рішення. Особливо політики, яким треба переобратися на наступних виборах. І це добре знають різного гатунку «опозиціонери», які намагаються бити по цьому слабкому місцю тих, хто в цей момент при владі.

Для популіста чи «опозиційного діяча» підійде будь-що для голосних заяв. Наприклад, заяви про те, що от у Харкові немає відключень міста від електрики та тепла, хоча лише два дні тому, після чергових прильотів, місто потрапило в «блекаут».

Або про Житомир, де 4-5 МВт когенераційних установок, начебто, врятували місто від відключень (у Кам’янському лише робота трамваю забирає набагато більше електроенергії). Але той факт, що поряд з Житомиром знаходиться Рівненська АЕС, яка виробляє у тисячу разів більше електрики, яку вкрай важко перекинути на лівобережжя України – популісти пояснювати вам не будуть, бо не зацікавлені в цьому. Тому так, у Житомирі, як і в цілому по всій західній Україні відключень менше.

Росіяни дуже добре знають, як влаштована українська енергетика і які в неї слабкі місця, бо як написано на початку статті – наша енергетична система будувалася ще в радянські часи. До того ж, під час масової приватизації у галузі, частина приватних енергетичних компаній належала росіянам. І хоча зараз ці компанії націоналізовані, усі схеми електропостачання в країні цілком зрозумілі нашим ворогам. І вони методично її руйнують.

Хоча точні дані залишку генерації не розголошуються, не так важно вирахувати, що ми маємо в залишку. Перед початком повномасштабної війни у нас було 26-28 ГВт фактичної генерації. З них відразу 6 ГВт – це окупована Запорізька АЕС, доступ до якої ми втратили. Це була єдина атомна станція, розташована на лівобережжі України.

Далі росіяни вже кілька років поспіль руйнують ГЕС на Дніпровському каскаді – це критичні потужності маневрової генерації, які дозволяють утримувати стабільну напругу та частоту в період добових та сезонних перепадів.

Наступною ціллю стали великі теплові електростанції, багато з яких належали ДТЕК. І знову це, переважно, генеруючи потужності на лівобережжі України.

Зараз Росія постійно атакує великі та малі підстанції та мережі передачі електроенергії. Робиться усе, щоб зменшити можливості перекидання електроенергії з заходу на схід України, де і знаходиться Кам’янське.

І саме тепер, невдала енергетична стратегія держави позначилася у повній силі на можливостях забезпечення електрикою усього сходу України, і у першу чергу Дніпропетровщини:

–        ми маємо найбільшу концентрацію промислових споживачів (як от великі металургійні та машинобудівні заводи, хімічна промисловість і так далі);

–        опалення значної частини міст залежить від електрики;

–        велика концентрація населення в містах, як от Дніпро, Кривий Ріг, Кам’янське та інші;

–        вразливість власних генерувальних потужностей через близькість до лінії фронту.

Те, що ми бачимо зараз в російській стратегії знищення енергомереж і теплопостачання великих міст – це сучасний спосіб середньовічної облоги. Росіяни, використовуючи наші слабкі місця, роблять наші міста непридатними для проживання. І завадити цьому практично неможливо через обмеженість дії ППО і брак самих систем для збиття шахедів та ракет.

Швидкого порятунку не буде

Ніякі заклики справедливо перерозподіляти залишки електроенергії не врятують. Як і заклики негайно встановити додаткові когенераційні установки.

По-перше, на встановлення додаткових генерувальних потужностей потрібен час та побудова нових мереж підключення. За день-два це не зробити. По-друге, побутове, комерційне та промислове споживання електроенергії навіть у Кам’янському настільки велике, що знадобляться десятки, якщо не сотні нових когенераційних установок, що працюють на природному газі. І це знову час і гроші, які місто самостійно точно не витягне. По-третє, значна частина міста на електроопаленні й немає жодних можливостей знову перевести їх на централізоване теплопостачання. Так, ці будинки будуть мати більше світла протягом доби, ніж інші. Але альтернативи немає, бо інакше люди просто замерзнуть і на додаток зруйнуються від перемерзання внутрішньобудинкові системи водопостачання та каналізації. Тоді катастрофа буде ще більшою.

Проте це не значить, що нічого робити не потрібно. Очевидно, що місто потребує перегляду своєї енергетичної стратегії, з врахуванням реалій війни. Потрібно посилити роботу аварійних служб шляхом залучення додаткових підрядників та критичної оцінки спроможностей та ефективності тих, хто працює зараз. Можливо, їх теж треба посилити та підтримати.

Потрібен серйозний план модернізації внутрішньобудинкових та прилеглих електромереж, аби вони витримували сучасні навантаження. І цей план має включати те, що повинен зробити ДТЕК, якому належить значна частина електромереж міста. Бо буде наступна зима, а на відновлення енергосистеми країни може знадобитися багато часу. Тож треба бути готовими.

І головне – потрібно відновити довіру громадськості до дій влади. Війна руйнує не тільки щось фізичне, як от наші електромережі, але й наші політичні зв’язки, які формують довіру до влади чи опозиції. Людей, змучених тривалими відключеннями електрики, холодом та жахом війни – не важко збурити та вивести на вулиці. Часом такі протести можуть навіть стимулювати владу діяти більш рішуче в наведенні порядку.

Проте політичний порядок залежить ще й від того, наскільки політики, що знаходяться при владі, проявляють свою відповідальність. Наприклад, на місцевому рівні це означає готовність депутатів створити комісію, яка б допомогла опрацювати скарги, перевірити справедливість графіків відключень та зробити іншу важливу роботу, що допоможе відновити довіру своїх виборців.

Поки триває війна – легше не буде.