Катерина Палагута: «Пишу не тому, що хочу, а тому, що не можу інакше»

Творча зустріч із письменницею з Кам’янського Катериною Палагутою відбулась у Центральній міській бібліотеці вчора, 7 травня. Катерина за освітою соціолог, вже тривалий час працює на виробничому підприємстві, де сьогодні обіймає посаду директора з управління персоналом. Писати вона почала ще в дитинстві, проте довгий час працювала «в стіл». Наразі вже має дві видані книжки: «У пошуках щастя» й «Кілька листів до омріяного життя». Про своє захоплення літературною творчістю, джерела для сюжетів своїх книжок, а також про те, як мамі трьох дітей вдається знаходити час для письменництва Катерина Палагута розповіла в інтерв’ю «Пильному погляду».

 — Катерино, чи вважаєте Ви себе талановитою людиною?

— Я думаю, що талант — це не лише вроджена риса, яка або є, або її немає. Це насамперед велика робота. Є відомий вислів: «Не можеш не писати — не пиши». У мене саме так: я не можу не писати. Пробувала зупинитися, але виявилося, що це неможливо.

Я пишу все своє свідоме життя, скільки себе пам’ятаю, відколи навчилася тримати олівець. Багато років це було виключно для себе: у блокноти, щоденники, нотатники, у файли на комп’ютері. Був період, коли я розіслала свою першу книгу по видавництвах, а у відповідь отримала або тишу, або відмови. Тоді промайнула думка: «Ну, значить, чутки про мій талант були перебільшені». Якийсь час намагалася не писати, навіть забороняла собі, але думки все одно фіксувалися — у постах у соцмережах чи коротких нотатках «на майбутнє». Зрештою я зрозуміла: ти пишеш не тому, що хочеш, а тому, що просто не можеш цього не робити.

 — Де Ви знаходите час на творчість? Адже у вас відповідальна посада, навчання і троє дітей, молодшій з яких ще немає й трьох років.

— Тут я скажу речі, які можуть здатися банальними, але вони правдиві. І у Леонардо да Вінчі, і у Теодора Рузвельта, і у Джоан Ролінґ були ті самі 24 години на добу. Питання не в тому, де взяти час, а в тому, на що його витратити. Це система пріоритетів.

Так, у мене молодшій доньці лише два роки й вісім місяців — вона постійно потребує уваги та енергії. У мене серйозна робота з людьми, яка вимагає втручання в складні ситуації. Я постійно навчаюсь і багато читаю. Але при цьому в моєму житті немає ТікТоку. У мене є Фейсбук та Інстаграм, але я підписана на мінімум сторінок. Я не витрачаю години на безцільне гортання стрічки новин. Якщо ти відчуваєш, що творчість для тебе важлива — ти знайдеш на неї час замість порожніх справ.

 — Звідки до Вас приходять сюжети та про що Вам хочеться писати найбільше?

— Сюжети підкидає саме життя. У моїй першій книжці є оповідання про загублений телефон. Це реальна історія, яка сталася зі мною ще в “досмартфонну” еру. Я тоді довго роздумувала: а що зробить людина, яка його знайде? А що б зробила я? Так з’явилося кілька сторінок, які потім почали жити своїм життям. Герої зустрічаються, потрапляють у ситуації, які я не планувала заздалегідь.

Моя друга книга — це історія дівчини-підлітка, яка шукає себе. Вона впевнена, що знає, чого хоче, хоча мама каже їй зовсім протилежні речі. Багато діалогів і кризових моментів я списала зі стосунків зі своєю старшою донькою, якій зараз уже 21 рік. Це наші реальні історії, які з часом вибудувалися у художній сюжет. Наприкінці книги сталися події, про які я навіть не думала, коли починала писати.

 — Якими були Ваші емоції, коли Ви вперше тримали в руках свій перший примірник власної книги?

— Спершу була неймовірна гордість і вдячність самій собі за те, що я на це наважилася, попри всі сумніви. Коли видавництво анонсувало вихід, мені здавалося: «Ну все, завтра прокинуся відомою на весь світ!».

Звісно, за кілька днів ця хвиля емоцій вщухла. Я адекватно себе оцінюю і розумію, що це лише початок шляху. Але те відчуття, що книга стала реальною — це було дуже важливо.

 — Чи змінилося ставлення колег та керівництва на роботі, коли вони дізналися про Ваше захоплення?

— Були привітання і від керівництва, і від колег. Багато хто купував примірники, приносив підписувати. Але не було такого, щоб хтось здивувався: «Ой, а ми й не знали, що вона так вміє». Моє оточення сприйняло це дуже тепло і природно.

 — Який зворотний зв’язок Ви отримуєте від читачів? Чи кажуть Вам, що «в житті так не буває»?

— Бували кумедні випадки. У першій збірці є новела про кохання двох жінок, тож друзі жартували: «Катю, автори ж пишуть з власного досвіду, що ми про тебе ще не знаємо?».

А якщо серйозно, то після виходу другої книги я отримала багато відгуків про те, що вона дуже щира й чесна. Багато хто каже, що її варто прочитати всім батькам. Стосунки з підлітками — це надзвичайно складний період, і такі книги допомагають дорослим краще зрозуміти своїх дітей, побачити ті нюанси, які ми часто пропускаємо у щоденній метушні.

 Розмовляв Віталій Доброгорський.