Марія Дорофєєва:  «Мені здається, любити людей — це треба, в першу чергу, для нашої  професії”

«Пильний погляд» продовжує Проєкт «Первинна медична допомога – особлива увага», в рамках якого розповідає про роботу амбулаторій нашого міста, знайомить з лікарями,  керівниками амбулаторій, сучасними методиками лікування, новітнє обладнання та доступність послуг медичної  допомоги. Сьогодні, у Міжнародний день сімейного лікаря, наша співбесідниця – лікарка-терапевтка КНП КМР «Центр первинної  медико-санітарної допомоги №3» Марія Дорофєєва. Про безальтернативний варіант вибору професії; пацієнтів, які самі скасовують прийом ліків; психологічний стан людей під час війни; нові провила щодо направлень до вузьких спеціалістів, що викликали багато чуток; а ще про своїх наставників та головні принципи у роботі – Марія Дорофєєва розповіла в інтерв’ю «ПП».

–  Як починався Ваш професійний шлях, і чи була ця професія омріяною?

– Ще зі школи одразу я себе бачила в майбутньому лікарем і  якісь інші варіанти  навіть не розглядала.  Мені завжди подобалися: біологія, хімія, фізика, тому реалізація  життєвого вибору здавалася досяжною.  У 2019 році закінчила Дніпропетровську медичну академію. Це ще тоді була академія, зараз –  університет. А в академії подобалось ще акушерство і гінекологія, але так склалося, що я народила дитину на четвертому курсі навчання, і, бувши, з маленькою дитиною на руках я розуміла, що не впораюсь з нічними змінами, чергуваннями та постійними викликами. Потрібна була спеціальність, де можливо поєднувати материнство, час з дітьми та роботу. Тому я зупинила свій вибір на терапії.

– Що як лікаря Вас зараз найбільше турбує?

– Мабуть, те, у першу чергу, що більшість пацієнтів недооцінюють власні ризики здоров’я. Не приймають саме ту терапію, яка їм необхідна, або часто слухають не лікаря, а поради сусідок та знайомих. Пацієнти самі собі охоче відміняють препарати. На жаль, значна кількість пацієнтів взагалі не прихильна до лікування.

Наприклад, дуже важко пацієнтам з гіпертонією донести, що потрібна довічна терапія. Вони  думають, що пройдуть курс лікування і все, не можуть і не хочуть звикнути до того, що антигіпертензивна терапія довічна. Тому мені, як лікарю, важливо донести кожному пацієнту важливість прийому ліків, щоб запобігти захворюванням та їх ускладненню.

– Чи є у вас якийсь принцип життєвий або професійний? Чи важко любити людей?

– Головний професійний принцип полягає для мене у тому, що всі люди рівні, незалежно від статусу, достатку чи життєвих обставин. Зараз дуже багато переселенців, які взагалі  без грошей, вони так і кажуть: “ну, немає взагалі ні на що коштів”. І ти все одно намагаєшся їм максимально – як  і чим можеш –   допомогти.

Це відповідь і на другу частину питання про любов до людей. Ті, хто любити людей не вміє, не йдуть у медицину. Або не затримуються у професії.

– Один з Ваших колег дуже влучно сказав колись:  “люди очікують від мене якоїсь золотої таблетки, а в мене є здебільшого лише слово”. Як Ви ставитесь до цілющого слова, до спілкування з пацієнтами? Чи вистачає терпіння, витримки?

– Я з ним повністю згодна, –  деяким пацієнтам навіть не так ліки потрібні, а саме потрібна моральна  підтримка. Сказати  слово підтримки іноді вартує більшого, ніж таблетки. Багато хто приходить на прийом до лікаря, перебуваючи у  стресі, і спочатку треба вивести людину з такого стану. Питаю, як справи вдома, які успіхи у школі демонструє онука –  щось таке, на інші теми, аби перемикнути стан з відчаю до надії. У молодих пацієнтів питаю:  “Як там ваша бабуся?” Вони: “Ой, ви  пам’ятаєте! Як приємно”. Щоразу знаходимо певні теми, щоб знімати стрес,  з пацієнтами треба постійно  спілкуватися. Це дуже важливо, так.

– Я знаю, що багато сімейних лікарів, терапевтів, лікарів різних спеціалізацій проходили психологічні  тренінги чи курси.

–  Так, з нами теж проводили й курси, і психологічні тренінги про те, як діяти в різних стресових ситуаціях, як з пацієнтами в цей час комунікувати, як їм допомогти. Це зараз дуже актуальна тема.

Наприклад, бувають випадки, коли пацієнту призначається курс лікування від гіпертонії, а лікування не працює. Все одно тиск туди-сюди скаче. А потім, коли ми вже починаємо, глибше в це все занурюватись, – що ж не так? -, я їх завжди питаю: “Ви нервуєте? Як ви спите?”. І тоді  уже ми дізнаємося, що людина не спить по півночі, переживає, бо хтось близький – на війні,  хтось безвісти зник. А багато переселенців залишились без домівок, то як їм спиться? Звісно, часто треба додавати до основних ліків ще хоча б мінімальні заспокійливі, щоб людям стало трохи легше на душі. І я не боюсь рекомендувати людині звернутися до психіатра, якщо бачу, що вона дуже тривожна.  Нічого тут немає страшного,  зараз такий час,  і спокійно всі йдуть і консультуються, і все добре.

А ще є такі люди, які мають дуже багато скарг і на те, і на те, а потім, коли ми проводимо обстеження, аналізи, УЗД, то виявляється, що  все більш-менш нормально. І ми тоді розуміємо, що  причина не у хворобі, а в тривожному стані людини. Не всі пацієнти, не повірите, погоджуються з тим, що у них нормальний стан здоров’я, і буває іноді дуже важко це довести.

– Зараз виникає багато чуток щодо проблем, які виникатимуть через нові правила, за якими направлення до вузьких спеціалістів не відсилатимуть по вайберу. Чи можете Ви заспокоїти народ, чи це дійсно потягне за собою якісь певні труднощі?

– І раніше так було, що пацієнт має саме бути записаним на прийом в цей день, коли потребує, направлення. Тобто, якщо він просто дзвонить телефоном і просить направлення — це неправильно. Потрібен особистий візит до лікаря, щоб лікар його оглянув, і  пацієнти не мають самі вирішувати, що їм сьогодні до дерматолога треба, а завтра – до невролога. Це має вирішувати лікар, який дає  направлення.  

Все зараз зроблено правильно. І  медсестра самостійно не має права видавати ці направлення. Просто раніше було легше в тому, що я могла паралельно попросити медсестру допомогти з цим, щоб було швидше. Думаю, що зараз це буде все просто довше. Але всі пацієнти будуть прийматися по запису, а ургентні – терміново. Так що нічого страшного тут не бачу.

Ми так своїм пацієнтам завжди й казали: якщо навіть вам щось треба, все одно, будь ласка, записуємось. Прийому не треба  чекати цілий місяць — пару днів, і  ви до нас попадете. А якщо щось дуже екстрене, то допоможе або швидка, або люди їдуть самі в лікарню.

– Це не пов’язано з дефіцитом комп’ютерної техніки? Я знаю, що один комп’ютер був на кабінет і зазвичай – у медсестри…

– А лікарі свої приносять,  щоб пришвидшити роботу… Я ще ж набираю декларації досі, – в мене ще не набрана дільниця, то в мене медсестра в основному займається тим, що декларує людей. Тобто поки я веду прийом, на декларації люди можуть не записуватись, вони просто йдуть прямо до медсестри, вона їх в цей час декларує.  Зараз буде мені особисто трохи  важче, бо люди будуть і декларуватися, і йти по запису, і за направленнями. Нічого, якось впораємося.

– З чим би Ви хотіли зараз звернутися до пацієнтів, що б рекомендували?

– Мабуть, це буде банально: не чекайте вдома загострення, не затягуйте з візитом до лікаря. Краще кожного року проходити обстеження, навіть якщо є  якісь незначні скарги, то одразу треба звертатися.  Набагато легше ж запобігти захворюванню, або на ранній стадії виявити, ніж потім уже в запущеному стані боротися за виживання. Ми, лікарі, зараз маємо достатні умови для роботи, є транспорт для відвідування пацієнтів вдома, лаборантки ходять на дім, беруть аналізи у лежачих пацієнтів. В цьому плані проблем немає, все добре.

– Часто чую скарги від лікарів на те, що змінюється ставлення до вашої професії, стає здебільшого споживацьким…

– Так, є таке відчуття, що ми всім щось постійно винні й в усіх проблемах винуваті. Є реально такі пацієнти, які кажуть, що ви зобов’язані й все. Але таких все ж менша кількість. А більшість все-таки ставиться з  повагою. І дуже приємно, коли приходять потім і  дякують, що допомогла, людині стало краще. Відразу відчуваю, що недарма працюю та допомагаю людям. 

Буває просто іду містом, а «мої»  посміхаються,  вітаються всі. В принципі, з більшістю моїх пацієнтів у нас повне взаєморозуміння. Та і я до них завжди з посмішкою, з добрим словом, ніколи не відмовлю. Просто хочеться ж допомогти їм. Якщо не допомагати, то навіщо тоді тут працювати? Мені здається, любити людей — це треба, в першу чергу, для нашої  професії.

До речі, у  мене були дуже гарні вчителі: я два роки проходила інтернатуру в терапевтичному відділенні 9-ї лікарні. Там працюють дуже гарні фахівці, три лікарі, на яких кожного дня величезне навантаження. Проте вони завжди знаходили час навчати мене та ділитися досвідом. Досі з ними спілкуюся, дуже їм вдячна. Це Чукіна Наталія Володимирівна, Потокова Тетяна Євгеніївна і Мєрна Олександра Юріївна. Маю честь продовжувати справу з таким же запалом, натхненням і любов’ю до людей.

Розмовляла Ірина Уварова.