Альона Губарєва: «Багато хто питав чого сама, куди йду, чи не страшно? А коли чули, що прямую в Кам’янець, то вигукували: “О, Боже, це ж так далеко!”

Тренерка з Кам’янської ДЮСШ №3 Альона Губарєва, відома в місті наставниця юних шашкістів, в цей раз привернула увагу до себе іншим особистим рекордом.  Вона наодинці подолала дистанцію завдовжки понад 250 кілометрів – знаменитий Подільський шлях святого Якова (Camino Podolico), пройшовши за десять днів від Вінниці до Кам’янця-Подільського. Позаду — понад тиждень пішого марафону, спека за 30°C, мозолі, втома та щирі знайомства. Натомість попереду — омріяний фініш, офіційний сертифікат та абсолютно нове розуміння власних можливостей. Про свою подорож без прикрас, найскладніші й найпам’ятніші моменти, знайомство з канадським паломником Богданом та про свої роздуми під час самотнього шляху Альона Губарєва розповіла в інтерв’ю для “Пильного погляду”.

– Альоно, розкажіть, з чого все взагалі почалося? Як Ви дізнались про існування Подільського шляху святого Якова (Camino Podolico)?

– Я люблю дивитися різні Ютуб канали. Улюблений тревел-блогер Маша Себова. В неї цікаві випуски та дуже багато корисної інформації щодо соло мандрівок. Минулого року Себова пройшла Португальський Каміно (Від Португалії до Іспанії) і у своєму випуску розповіла, що в Україні теж існує своє Каміно. Яке називається “Каміно Подоліко”. Це шлях в понад 250 кілометрів від Вінниці до Кам’янця-Подільського. 

– Як Ви добирались до початкової точки – до Вінниці? Чи важко було логістично все спланувати з нашого міста?

– Добиралась прямим потягом з Кам’янського. Старт маршруту починається від Костелу Святої Діви Марії Ангельської. В костелі отримала паспорт пілігрима, в якому збираються печатки у всіх пунктах, куди мандрівник приходить. На основі цього паспорту видається вже сертифікат у Кам’янець-Подільському.  Як його знайти я знала ще в травні. Недалеко від нього ми брали участь у турнірі Дитячої шашкової Ліги. Разом з вихованцями підійшли тоді до стендів, почитали про шлях та точки, куди йти. Коли я запитала у своїх підопічних, чи вірять вони, що я здолаю цей шлях, то почула однозначну відповідь: “Так!”

– Страшно було починати, тим паче одній?

– Я маю досвід самостійних мандрівок, тому це мене не лякало. Правда не до кінця розуміла, як буду йти з туристичним рюкзаком, бо такого досвіду я не мала.

 – Скільки важив Ваш рюкзак?

– Рюкзак я позичила у своєї приятельки, бо свого в мене не було. Стала читати поради досвідчених пілігримів. Потім вони мені були у пригоді. Наприклад, рюкзак повинен важити + – 10% від власної ваги. Я його попередньо не зважила (він здавався піднімним) і це була моя перша помилка. Потім його брали декілька людей і казали “ну, десятка точно!“.

 

– А що взагалі входило у рюкзак? Які речі виявилися найкориснішими, а без чого можна було спокійно обійтися?

– Через те, що я часто мандрую, в мене були речі, які ідеально підходять для Каміно. Речі повинні бути легкими, займати мало місця та швидко сохнути. Взуття треба мати супер зручне та розношене. В мене було на гортексі (мембрана, яка захищає від дощу). Трекінгові шкарпетки, мембранна куртка-дощовик, шльопки, спідня білизна, пластирі, спрей від комах, аптечка, трекінгові палиці. Також була гідросистема, щоб регулювати свій водний баланс і не діставати пляшку води постійно з рюкзака. Тому що було спекотно, то мала з собою ще електроліти, а також сублімовану їжу та енергетичні батончики.

Читала, що беруть з собою перчений балончик та ультразвук від бродячих собак, але в мене цього не було. Та і потреби в них не було.

Найкориснішими виявилися електроліти, гідросистема, пластирі та масажний м’ячик для ніг. Спокійно обійтись можна було без додаткового комплекту одягу, субліматів, бо завжди десь можна щось купити.

– Чи довелося щось викидати або відправляти поштою додому прямо з маршруту?

– Так, довелось. Коли дійшла до міста Бар (це половина маршруту), я вже зрозуміла, що реально зайве та важке – додаткова пара легінсів, футболка, пакет для нагрівання їжі та інші дрібниці.

– А що з того, що Ви взяли у мандрівку, дійсно виявилось корисним, та навпаки – тільки займало місце в рюкзаку?

– Скоріш за все я спочатку невірно відрегулювала та не так склала рюкзак і його було важко нести. Але моя приятелька, що його мені позичила, своїми порадами підказала, як вірно його відрегулювати.

Помилилась точно з тим, що взяла пакети для нагрівання їжі. Вони не знадобилися, бо завжди був доступ до кип’ятку. Я йшла постійно в кросівках, а коли доходила до місця призначення, змінювала на шльопки. Палицями користувалась, вони реально дуже полегшують маршрут. Правда, довелося викинути одну трекінгову палицю, яка зламалась на другий день походу.

– Коли проходили через поля та ліси не було страшно, що в дорозі трапляться дикі звірі?

– Так, на маршруті є різні відрізки – поля, ліси, села, траси. Бачила один раз вдалечині косуль. А так більше ніяких звірів не зустрічала.

– Коли йдеш наодинці годинами, в голові мимоволі крутиться мільйон думок. Про що Ви частіше думали під час довгих переходів і чи вдалося зрештою повністю “перезавантажити мізки”? Чи, можливо, Ви весь час рятувалася музикою в навушниках?

– Мабуть, що вдалося. Думала перш за все як дійти до пункту, як розрахувати час та запас їжі. Маршрут ще не досить гарно промаркований і потрібно дивитись офлайн мапу, щоб вірно йти. Думала про те, чого рюкзак такий важкий, навіщо мені стільки речей, про біль в нозі, який з’явився на третій день мандрів. А ще про те, як зробити так, щоб не зійти з маршруту. Різні особисті думки теж були. Навушників не мала, звуків природи вистачало.

– Що цікавого чи незвичайного Ви взагалі побачили в дорозі? Які краєвиди чи місця найбільше вразили?

– Милувалася дуже мальовничими річками Рів та Південний Буг. Вразив водоспад в Маліївцях. Запам’яталися різні панорамні види. Бачила багато покинутих хат, від цього було сумно.

-Які враження від людей, з якими зустрічались на шляху?

– Я йшла одна, і спочатку не зустрічала взагалі людей на маршруті. Перших мандрівників зустріла в населеному пункті Селище, першій прохідній точці від Вінниці. Дівчата зайшли перепочити та поставити печатку. Ми привітались, але не познайомились. А потім, коли зустрілись вже на іншій точці в кемпінгу, вже дізналися кого як звати. 18-річні Кіра і Марійка з Полтави та Харкова. Хороші дівчата. Потім на середині маршруту обмінялись контактами й списувались вже на шляху. Ділилися маршрутом, цікавились, яка дорога чекає попереду та турбувались чи все “Ок”.

Познайомилась ще з 62-річним Богданом. Він народився в Канаді, але має українське коріння і вільно володіє українською мовою. Дуже цікава людина. Він пройшов португальське Каміно та приїхав в Україну, щоб теж пройти Шлях.

– Як місцеві реагували, коли бачили дівчину з величезним рюкзаком?

– Для них це дуже не звично, шо дівчина йде з рюкзаком сама. Багато хто питав чого сама, куди йду, чи не страшно? А коли чули, що прямую в Кам’янець, то вигукували: “О, Боже, це ж так далеко!” Казали, що треба мати неабияку силу волі та сміливість.

– Де Ви ночували і як Вас приймали?

– На сайті Каміно Подоліко є перевірені варіанти житла. Я дивилась на сайті, потім телефонувала, бронювала день в день. Такого не було, щоб, наприклад, я виходжу і в мене ввечері немає де зупинитися. Ночувала в готелях, кемпінгу та садибах. Особливо сподобалось в кемпінгу “Птаха” та садибах в селі Проскурівка (“Будинок Душі”), Маліївцях (Садиба Бернадіна), Зінькові (Садиба “ПАНІАННА”). Власники та люди, які там працюють, виконують велику роботу щодо розвитку. І я вірю, що в них вийде розвинути туризм у їх місцевості.

– Що приносило найбільше задоволення після важкого дня?

– Кайф приносив гарячий душ, зняте взуття, відпочинок та прання речей.

– Чи траплялись на шляху якісь форс-мажори?

– На останній точці маршруту ввечері зламався шнур для зарядки телефона. А в цій місцевості не було, де його купити. Якось трохи зарядила телефон і дотягнула до Кам’янця. Хотіла скоротити на маршруті деякі відрізки. Дивлюсь, що, мабуть, тут є стежка і я вийду, але коли навігація починає казати “маршрут перебудовано”, та стрілка не рухається, а навколо ліс – то трохи стає лячно.

Був момент, коли не вистачило води в спеку. Бо і так несеш два літри в рюкзаку і розраховуєш, шо десь купиш. Я трохи оновила запас, а потім дивлюсь, що немає на мапі близько магазину. Довелося просити у людей набрати з криниці. Вони залюбки допомогли.

 – Що в цій мандрівці виявилося фізично й психологічно найважчим?

– Звичайно для такого походу треба більше готуватись фізично. Мені навіть хотілось відмовитись від ідеї походу на другий день, після важкого 38-кілометрового переходу від Гнівані до Жмеринки. Рюкзак сильно натер плечі, з’явився мозоль, та ще й зламалася трекінгова палиця — це було справжнє комбо!

– Якщо це не великий секрет, розкажіть про фінансову сторону питання. Скільки всього грошей пішло на цю 10-денну мандрівку (дорога, харчування, житло)? До якого бюджету треба готуватися тим, хто захоче повторити Ваш досвід?

– Ще не робила підбиття фінансової сторони. Це все індивідуально. Хтось харчується в кафе, хтось в супермаркеті. Хтось живе в готелі, а хтось йде дві точки за день, як ми з дівчатами, бо для нас він виявився дорогим.

– Які поради Ви б дали тим, хто надихнеться Вашим прикладом і теж захоче пройти Camino Podolico самостійно? Від чого Ви б їх застерегли?

Найкорисніше це мати: 1. максимально легкий рюкзак; 2. зручне взуття та пластирі; 3. зупинятися в садибах та підтримувати їх розвиток. Застерегти? Не знаю навіть. В мене таких моментів не було. Хіба що багато в лісі різних комах і вони страшно як гризуть.

– Що Ви відчули, коли нарешті дійшли до фінішу в Кам’янці-Подільському й отримали свій сертифікат?

– Що я можу набагато більше ніж думала. Але у самому Кам’янці якось не вистачає радості від моменту, коли отримуєш сертифікат. Чекаєш від людей, які його видають, хоча б привітання. А його не було, на жаль. У всякому разі, в мене було саме так. Можливо згодом щось зміниться.

– А як ця подорож Вас змінила та чи змінила взагалі?

 – Скоріш не змінила, а доповнила. Більше  додала витривалості та впевненості в собі.

 – Ви вже думали, який маршрут буде наступним?

– Мрію звичайно про португальське Каміно. Я його і хотіла пройти першим. Але потім вирішила спочатку в Україні спробувати сили. Тут хоч можна зійти з маршруту і поїхати додому. Там теж можна – тільки задорого(жартую!). Просто вирішила спробувати на своїй землі, і чи взагалі потягну таке. А в України планують відкрити ще два маршрути – Каміно Ruteno і Каміно Atlantis. Було б теж цікаво сходити!

Розмовляв Віктор Куленко.