Юрій Макогонов: “Мрію, щоб вибір дитиною секції залежав лише від її бажання, а не від фінансової спроможності батьків купувати спорядження та оплачувати поїздки на змагання”

Юрій Макогонов — першопроходець тріатлону на Дніпропетровщині та засновник цього виду спорту в Кам’янському. Його життя повне крутих поворотів. Служба в армійській спортроті разом із легендарним ексрекордсменом світу Рудольфом Поварніциним, участь у створенні Національного олімпійського комітету України та заснування відомого міського магазину «Школярик», який працює ще з 90-х. А до початку повномасштабної війни він серйозно захоплювався дайвінгом і мав за плечима понад 60 занурень у Червоне море до затонулих кораблів. Про загартування характеру, екстремальні перегони на межі можливостей та виховання юних чемпіонів під час війни — Юрій Макогонов розповів в інтерв’ю для “Пильного погляду”.

— Юріє, яким було Ваше дитинство?

— Я народився 14 лютого 1963 року в місті Верхівцеве. Коли мені виповнилося всього два роки, батьки розлучилися. Мама працювала на металургійному заводі в Дніпродзержинську, тому до шести років — поки вона не отримала власне житло — я виховувався у бабусі з дідусем у селі Широке, що неподалік Верхівцевого. Допомагав дідусеві випасати худобу. Ми вставали до світанку і до вечора безперервно рухалися балками. Ці багатогодинні переходи стали моїми першими тренуваннями.

Я не був тихонею, постійно приносив синці після футболу, а з появою велосипеда подряпини стали щоденними. Але плавання дисциплінувало. На тренування їздив сам автобусом, взимку повертався в темряві. Сам збирав сумку з вечора. Улітку тренування були о 08:00, але я приїжджав о шостій ранку — так кортіло плавати.

— Де Ви навчалися і які захоплення сформували Вас?

— У Дніпродзержинську пішов до школи №30. Навчатися було легко, я багато читав. Бібліотекарі потайки давали мені дефіцитні пригодницькі романи Фенімора Купера та Жюля Верна. Читав уночі з ліхтариком. Також із п’ятого класу палко полюбив історію, особливо міфи Древньої Греції.

— Хто прищепив Вам “вірус” спорту?

— Усе почалося з села та спроб приборкати дорослий дідусів велосипед. А в секцію плавання мене привів переляк. Я не вмів плавати, і на пляжі хлопці випадково штовхнули мене на глибину. Я наковтався води, сильно злякався і твердо вирішив навчитися. У дев’ять років мама привела мене в басейн «Дельфін».

— Ким Ви бачили себе в 10 років? Чи мали кумирів?

— Про кар’єру чи кумирів не думав. Навесні 1973 року мене запросили до 50-метрового басейну СК «Прометей» до тренера Геннадія Мілєхіна. Почалися щоденні навантаження. Влітку ми жили у спортивному таборі при басейні: тренувалися двічі на день, а в перервах грали у футбол і баскетбол.

— Як проходили Ваші спортивні шкільні роки?

— Масовий спорт тоді був на піку. Навесні 1975 року я несподівано виграв шкільний забіг на 500 метрів. З того моменту мене постійно залучали до збірної школи на міські естафети та багатоборство ГТО. Потім мій тренер виїхав, я залишив плавання і три роки шукав себе в боксі, веслуванні та легкій атлетиці.

— Чому після 8 класу Ви обрали металургійний технікум?

— Не через спеціальність, а через спорт. Там приділяли величезну увагу фізичному вихованню і безкоштовно пускали в басейн. Так я повернувся до плавання до тренера Павла Єрьоменка. Через трирічну перерву я зміг виконати лише перший дорослий розряд, але саме тоді твердо вирішив зробити спорт професією.

 — Чи пам’ятаєте своє перше спортивне екіпірування?

— Перші професійні окуляри для плавання я запам’ятав на все життя. Вони коштували шалені 3 рублі й були жорстким дефіцитом. Тренер замовляв їх через знайомих у Києві, і ми чекали на них місяць. Справжні проблеми з пошуком дефіцитного взуття чи перегонного велосипеда почалися вже пізніше.

— Де Ви проходили військову службу?

— Як члена збірної області з сучасного п’ятиборства, мене направили до спортроти в Дніпрі. Я продовжував тренуватися двічі на день. «Дідівщини» не було, новобранцями ставали чемпіони Європи та світу. Певний час із нами служив Рудольф Поварніцин — якраз після того, як встановив світовий рекорд у стрибках у висоту (2 м 40 см).

— Чи допомагала в армії спортивна підготовка?

— У 1984 році на змаганнях я зламав ногу. Після гіпсу мене відправили у війська, коли підрозділ готувався до стрільб у Казахстані. На заліку треба було перезарядити ракетний комплекс С-75: пробігти 500 метрів і вручну ювелірно перевести ракету на пускову. Солдати не вкладалися в час. Моя витривалість допомогла успішно пройти перевірку.

— Де і ким Ви працювали після вишу?

— Спочатку вчителем фізкультури. У 1989 році мене включили до збірної України з тріатлону, збори забирали купу часу. Я перейшов на посаду голови спортклубу «Олімп» в інституті фізкультури. У грудні 1990 року як делегат брав участь у Генеральній Асамблеї в Києві, де було засновано Національний олімпійський комітет України.

— Як у Вашому житті з’явився тріатлон?

— В інституті мені запропонували сучасне п’ятиборство: плавання, крос, кінний спорт, фехтування та стрільбу. За два роки я виконав КМС. Моя кар’єра розвивалася б і далі, але на другому курсі я прочитав у газеті статтю про новий для СРСР вид спорту — тріатлон. Це назавжди змінило мій шлях.

— Вас вважають першопроходцем тріатлону на Дніпропетровщині. Як усе починалося?

— На перших змаганнях в СРСР в Естонії я фінішував 17-м. У 1990 році я вперше провів змагання з тріатлону в Дніпрі, ми створили секцію. Але в 90-х фінансування припинилося, і клуб закрили. Роботи не було, я повернувся до Кам’янського і пішов торгувати на ринок. Згодом відкрив магазин «Школярик», який працює й досі. Коли з’явилися гроші, повернувся у спорт. У 2016 році очолив Всеукраїнський рейтинг серед аматорів і виступив на чемпіонаті світу в Роттердамі, де фінішував 32-м.

— Чи намагалися Ви змінити велоінфраструктуру в Кам’янському?

— Так, я письмово пропонував мерії обладнати велодоріжки на Лівобережному мосту на порожній смузі, яку колись закладали для швидкісного трамвая. Це дозволило б людям безпечно їздити зі спальних масивів до центру. На жаль, мої звернення залишилися без відповідей.

— Що надихнуло Вас повернутися до тренерства і на труднощі натрапили?

— Хотілося розвивати тріатлон удома. У 2018 році набрав дітей. Через відсутність велодоріжок переніс тренування у Самишину балку, сам возив туди молодших дітей на мікроавтобусі. Взимку не було бази. У 2020 році за власні кошти купив шість велостанків. Згодом у місті створили ДЮСШ №5, нам виділили приміщення, і пішли перші медалі національного рівня.

— Хто з вихованців є Вашою найбільшою гордістю за характером?

— Виділити когось одного не можу. Сама відмова дитини від легкого життя на користь тріатлону викликає повагу. На першому тренуванні я чесно попереджаю, що буде важко і доведеться падати. Вони роблять вибір свідомо.

— З якого віку найкраще починати займатися тріатлоном?

— З 7–9 років починаємо з плавання — це базовий етап. З 9 років опановуємо велосипед і біг. Інший шлях — прихід підлітків із плавальною кар’єрою, коли результати на воді перестають рости. Плавці всього за 1–2 роки стають першокласними триатлоністами.

— За що Ви любите тріатлон?

— Тут вирішує витривалість і наполегливість, досягти успіху може кожен. Крім того, тріатлон не обмежений віком. У нього часто приходять успішні дорослі, щоб пройти Айронмен (одне з найскладніших одноденних спортивних змагань у світі з тріатлону на довгі дистанції). Після першого фінішу спорт повністю змінює їхній стиль життя та відпочинку.

— Який етап є найскладнішим для новачків-дітей?

— Для дітей «каменем спотикання» є транзитна зона — так званий четвертий вид тріатлону. Хоча перегони йдуть на години, саме втрачені в транзиті секунди вирішують долю призових місць. Тому на тренуваннях ми відпрацьовуємо її окремо.

— А які «камені спотикання» виникають у дорослих аматорів?

— Дорослі відразу хочуть пройти повний Ironman. Якщо в юності вони не плавали, саме цей етап викликає найбільше побоювань, бо опанувати техніку в дорослому віці важко. Також вони не вміють розрахувати зусилля. Переконую їх, що до тріатлону треба підходити як до бізнесу — нарощувати обсяги поступово.

— Як виглядає сніданок триатлоніста перед великим стартом?

— Для коротких дистанцій ідеально підходить вівсяна каша. Для Ironman однієї вівсянки не вистачить, тому доводиться харчуватися прямо під час руху енергетичними гелями та батончиками. Але набагато важливішим є збалансоване харчування протягом усього періоду підготовки.

— Чи є у Вас власні авторські методики навчання?

— На жаль, у нинішніх умовах головне — просто втримати безперервний процес. На регулярність негативно впливають відключення світла, повітряні тривоги та відсутність муніципальних басейнів. Головний принцип тріатлону — регулярність, і зараз підтримувати її вкрай складно.

— Як змінився тренувальний процес після початку повномасштабного вторгнення?

— Стало значно важче через відсутність світла, тепла та логістику. Остання поїздка на чемпіонат України в Ковель тривала 31 годину в один бік замість 14 через евакуацію з потяга в поле та збивання «шахедів» над коліями. Попри все, ми пристосовуємося.

— Сучасні діти ростуть із гаджетами. Як мотивуєте їх проміняти телефон на важку роботу?

— Це глобальна проблема. Батьки іноді приводять дітей, щоб просто відірвати від екранів. Але після перших занять діти самі забувають про телефони — адреналін тримає їх довго, і в автобусі вони емоційно спілкуються наживо.

— Пригадайте свій найбільш екстремальний старт.

— Було три такі перегони. У 1989 році в Болгарії на орендованому велосипеді за 5 км до фінішу випало сідло — доїжджав стоячи на педалях і фінішував п’ятим. У 1990 році в Таллінні температура води у Фінській затоці впала до +13. Гідрокостюми воду не тримали, після фінішу нас витягали рятувальники, пальці заклякли й не могли витиснути гальма. А у 2017 році в Буковелі на велоетапі було 0 градусів, я їхав у мокрому трисьюті, на спусках швидкість була 80 км/год, пальці здерев’яніли. Фінішував четвертим в абсолюті.

— Як родина ставилася до Вашого спорту? Чи пішли діти вашим шляхом?

— Мені поталанило, я відчував повну підтримку родини. Діти моїм шляхом не пішли, обрали кар’єру. Хоча в дитинстві мали результати: донька займалася художньою гімнастикою у збірній області, а син — велоспортом. Зараз донька працює юрисконсультом, а син — в IT-сфері.

— Як Ви відпочиваєте від спорту?

— Спорт і є моїм життям. Але у вільні хвилини читаю і працюю в саду в Курилівці, де маю 30 дерев. Зі звичайною риболовлею не склалося, а от підводне полювання до війни дуже любив, завжди повертався із сомиками чи судаками. Під час війни про це хобі довелося забути.

— Чи є у Вас хобі, про яке вихованці навіть не здогадуються?

— До війни під час відпусток я літав до Єгипту на Червоне море. Ми орендували яхту і два тижні подорожували дайв-сайтами та затонулими кораблями. Маю 65 занурень на глибину від 30 до 60 метрів. Учні про це досі не знають.

 — Яка Ваша головна спортивна мрія сьогодні?

— Створити в Кам’янському безпечні велодоріжки. Отримати для триатлетів комплекс в одній локації: басейн, стадіон, манеж та обладнану велобазу. І головне — щоб фінансування спорту йшло не за залишковим принципом, а вибір секції дитиною не залежав від грошей її батьків.

Розмовляв Віктор Куленко.