Ольга Смоляр: “Потрібно намагатися побачити в кожному учні людину з гарними якостями. Я називаю це “презумпцією гарної людини””

«Пильний погляд» продовжує  проєкт “Обличчя освіти”, у якому розповідає про вчителів, вихователів та наставників Кам’янського. Сьогодні наша героїня  – заступниця директора з навчально-виховної роботи, вчителька правознавства ліцею № 20 Ольга Смоляр.  Про омріяну професію та прогулянки з бабусею, з якою віталося все Соцмісто, шкільну команду КВК «Борщ» та жартівливі сценки на семінарі директорів, а ще про «презумпцію гарної людини», перемоги учнів, гімн ліцею та особисту траєкторію щастя в професії –  Ольга Смоляр розповіла в інтерв’ю для «ПП».

–  Як починалося Ваше педагогічне життя і чи була ця професія омріяною?

–  Так, для мене ця професія — справді омріяна. Я хотіла стати вчителем ще з дитинства: гралася “у школу”, садила ляльок, вигадувала їм прізвища, навіть вела журнали. Тобто, вже тоді готувала себе до цієї роботи. Це почалося, здається, щойно я сама пішла до школи. Потім, уже в старших класах, завжди із задоволенням брала участь у шкільних “днях самоврядування” – виступала на уроках у ролі вчителя.

Звісно, велику роль відіграло те, що моя бабуся, Нонна Іванівна Масальська, працювала вчителем креслення. Її добре знають на Соцмісті, адже вона викладала у 20-й, 14-й та вечірній школах. Майже всі місцеві були її учнями, і коли б ми не йшли вулицею, з нею постійно віталися, говорили слова подяки – і мені десь підсвідомо теж цього хотілося.

Зараз я вже досягла бабусиного рівня: зустрічаю своїх учнів (яких згадую, до речі, за роками їх шкільних випусків, а не народження – мені так легше, бо в пам’яті наші, разом підготовлені, випускні вечори), вже вчу дітей своїх перших вихованців – дуже радію з цього, але і відчуваю додаткову відповідальність. Наш двадцятий ліцей – справжня школа родин. Тож бути вчителем – це дійсно була мрія.

Єдине, в чому я вагалася, — це вибір предмета. Я навчалася в тій самій двадцятій школі, де зараз працюю, і мої вчителі мали на мене величезний вплив. Мені завжди щастило на хороших людей і талановитих педагогів. До речі, доля склалася так, що з багатьма з них я потім зустрілася уже як з колегами, і ми разом плідно працювали.

А закінчуючи школу – я визначалася, яку спеціальність обрати. Найбільше вагалася між біологією, філологією та  історією. Але вплив мого класного керівника – Кучерової Ази Герасимівни –  вчителя літератури, як кажуть “від бога”, виявився найсильнішим. З нею ми постійно ставили вистави, я писала гарні твори, вірші, була активною учасницею нашого шкільного літературного гуртка – і мені цей предмет був дуже близьким. Тому спочатку я обрала для вступу саме філологічний факультет. Але з першої спроби не пройшла. Пропрацювала рік у дитячій бібліотеці. Та  почала додатково займатися історією і вирішила обрати суспільствознавчий напрямок. Наступного року вступала вже на історичний факультет ДНУ.

У 1988 році це був найпрестижніший факультет, конкуренція — шалена. Я не пройшла на денне відділення, хоч і мала золоту медаль, тому вступила на заочне. Тоді ж зрозуміла, що мені потрібен педагогічний стаж, і повернулася до рідної школи.

Директором тоді була Євгенія Миколаївна Мороз. Мене планували взяти керівником гуртка, але захворіла вчителька початкових класів, і мені тимчасово довірили третій клас. Без досвіду, без спеціальної освіти. Відмовити я не могла, і саме так розпочався мій педагогічний шлях. Потім я працювала керівником драматичного гуртка в 14-й школі, а згодом таки перевелася на денне відділення історичного факультету, де провчилася чотири роки.

Після закінчення університету знову повернулася до рідної школи. Директором тоді вже стала Раїса Олексіївна Білошапкіна. Вона прийняла мене дуже тепло: мені дали години історії рідного краю, етнографії, класне керівництво. А через три роки звільнилося місце заступника директора з виховної роботи. Мені було лише 26 років, і я стала адміністратором. Відтоді й працюю на цій посаді.

–  У Вашій роботі й житті невіддільною частиною є творчість, креатив. Вам  вдається поєднувати це з відповідальністю вчительської професії?

–   Це чудово поєднується, адже посада заступника директора з виховної роботи вимагає креативу. Я працюю на цій посаді з 1996 року,  до речі, маю найдовший адміністративний стаж серед заступників директорів  з виховної роботи шкіл міста. Це постійні виклики, які потребують нестандартних рішень.

Наприклад, колись ми створили шкільну команду КВК «Борщ». Старшокласники із радістю відгукнулися: ми разом писали сценарій, добирали жарти, репетирували вечорами, хлопці здобули десь у секонд-хенді однакові футболки, власноруч зробили ширму для виступів – і врешті-решт наша команда посіла перше місце в місті, обігравши навіть сильну команду ліцеїстів. Ейфорія від тієї перемоги була неймовірною — подібний приплив енергії я відчувала хіба що тоді, коли народилася моя друга дитина.

Креатив потрібен і в методичній роботі. Наприклад, до 90-річчя закладу, який наш ліцей відзначає цього року,  ми підготували для семінару директорів оригінальне хореографічне дійство, що ілюструвало історію нашої школи, та додали до нього жартівливі творчі сценки. Це було нестандартно, і всім дуже сподобалося.

– А як щодо віршів? Ви полишили це захоплення?

–  Пишу, але переважно для роботи або для вітань друзів — для себе просто не вистачає часу. Нещодавно прийшла думка написати новий гімн нашого ліцею. Навіть звернулася за допомогою до штучного інтелекту. Щоправда, запропонований ним текст мені зовсім не сподобався, тому я  повністю його переписала, сама підібрала рими, знайшла музичну програму. Ми плануємо зробити гарний запис і зняти відеоролик до ювілею школи. А поки що куплет і приспів із нового гімну залунав на святі Першого дзвоника – і це було як сюрприз для всіх присутніх.  Колеги, учні  та мешканці мікрорайону були приємно вражені, коли почули пісню про рідну школу.

– Був у вас і період, коли Ви вирішили піти зі школи. Розкажіть про це.

–   Так, це був крутий поворот. Я на рік і дев’ять місяців пішла працювати в інше місце. Ця думка виникла під час першого декрету. Шкільне життя дуже затягує, якщо ти тут щодня — піти майже неможливо. Але захотілося чогось нового. Я здобула другу вищу освіту — юридичну — і влаштувалася юрисконсультом у центральний офіс одного із банків.

Колектив був чудовий, умови прекрасні, але я постійно відчувала, що це не моє. Банківська специфіка з її фінансами давалася важкувато, і я раз у раз згадувала шкільне життя: наші позакласні заходи, концерти, очі дітей, які горять на репетиціях. Це давало мені натхнення, відчуття власної значущості й професійної самореалізації.

І я вирішила повернутися до школи. Прийшла до Раїси Олексіївни Білошапкіної, і вона із радістю мене прийняла. З того часу, з листопада 2005 року, я жодного разу не пошкодувала про своє рішення. Шкільна атмосфера, учні, колеги — це як друга родина, що повністю компенсує будь-які матеріальні переваги банківської сфери. Мабуть, мені потрібно було отримати цей досвід, щоб зрозуміти: моє місце саме тут.

– Що Ви вважаєте головним у своїй професії?

– Головне — це повага до дитини. Потрібно намагатися побачити в кожному учні людину з гарними якостями. Я називаю це «презумпцією гарної людини». Апріорі ми бачимо в дитині найкраще, а з недоліками працюємо вже в процесі.

Крім того, важливо мати хист до свого предмета і вміти зацікавити ним учнів. Коли ми впровадили профільне навчання, і я почала поглиблено викладати правознавство в старших класах, то відчула величезне задоволення. Я обожнюю свій предмет і намагаюся передати цей азарт дітям. Річ у тому, що право має величезний практичний аспект: тобто важливо не просто знати закони, а вміти застосовувати їх у житті. Тому намагаюся зробити кожен урок цікавим і корисним, і для цього ми з учнями розв’язуємо юридичні задачі, розглядаємо правові ситуації, разом відповідаємо на питання, які у них часто виникають. Бачу зацікавленість старшокласників, вони часто звертаються і після уроків з особистими питаннями, і я завжди  надаю правову консультацію.

Дуже важлива небайдужість. Діти завжди гостро відчувають, якщо вчитель працює формально, для галочки, так би мовити, “без душі”.

Також вчителю необхідна відповідальність. І, що не менш важливо, вміння розрядити обстановку, ставитися до проблем з гумором. З учнями  намагаюся діяти дипломатично, без конфліктів, на основі взаємоповаги, доброзичливості й позитиву.

– Зараз часто кажуть, що школа перестала виховувати, а зв’язок між родиною та закладом освіти перестає бути тісним. Що таке сім’я в житті дитини та що має робити школа?

– У сім’ї дитина насамперед має відчувати повагу до себе і бачити гідний приклад батьків. Мій дідусь, Михайло Люціанович Масальський, був видатним інженером, дуже освіченою людиною. Він багато займався моїм вихованням. Своєю чергою, мої батьки теж безліч часу приділяли своїм онукам, моїм дітям. У нашій родині я ніколи не чула нецензурної лайки чи гучних сварок. Усі конфлікти вирішувалися спокійно і дипломатично. Я намагаюся перенести цю атмосферу і у свою сім’ю, і в школу.

Що стосується школи, то ми продовжуємо виховувати — і на уроках, і у повсякденному спілкуванні. Я впевнена, що наші учні вчаться культури та інтелігентності на прикладі нас, педагогів.

Проте школа не може повністю пересилити вплив родини. Тому ми намагаємося не конфліктувати з батьками, а знаходити спільну мову. Наш головний меседж: ми працюємо разом заради дитини. Конфронтація між батьками та вчителями, яку зараз часто можна спостерігати в суспільстві, — це шлях у нікуди. Все знову ж таки зводиться до взаємоповаги та конструктивного діалогу.

–  Чи є у Вас мрія?

– Звісно, наша найголовніша спільна мрія зараз — це перемога та мир.

А якщо говорити про професійні речі, – то мрії здійснюються. У 2019 році в школі стався обвал, і ми всі мріяли відновити заклад, повернутися до нього. Ми боролися за це і зараз дуже щасливі, що все вдалося.

Завжди хочу і мрію, щоб мої вихованці були успішними. Радію їх досягненням і дуже пишаюся своїми учнями. Ми активно розвиваємо правовий профіль, і наші діти з 2019 року постійно є призерами міських, обласних та всеукраїнських олімпіад з правознавства. У 2024 році моя учениця Чепурко Юлія посіла перше місце в області і привезла третє місце з Всеукраїнської олімпіади в Луцьку. Цього року мій молодший син, який теж захопився правом, повторив цей успіх — перше місце на області і третє на рівні всієї України. Щаслива бути до цього причетною.

– Де Ви берете сили та натхнення для роботи у ці непрості часи?

– Насамперед у своїй сім’ї та у своїх “коріннях”. Пам’ятаю настанови, які стосувалися відповідального ставлення до життя і праці, і намагаюся продовжувати гарні традиції нашої родини, в якій у нас є і хіміки, і педагоги, і тепер уже юристи, поважаю і пишаюся своїми рідними.

Надихають мої учні – і нинішні, і випускники: коли вони просто пам’ятають мене і підходять привітатися на вулиці — це гріє душу.

Надають сили, спонукають на творчість і креатив  і мої чудові колеги  – педагогічний колектив ліцею № 20, з якими ми – одна команда. Як я вже казала,  мені щастить на гарних людей.

– Ваша особиста траєкторія щастя у професійному плані?

Пам’ятаю, в кабінеті біології, за часи мого шкільного навчання,  був такий плакат – лозунг, здається, педагога і письменника Костянтина Ушинського: “Якщо ви вдало оберете працю і вкладете в неї всю свою душу, то щастя саме вас знайде”. Через роки ці слова для мене збулися.

Я вдячна долі за все, що сьогодні маю, і вважаю себе щасливою людиною.

Розмовляла Ірина Уварова.