Раїса Баканова: «Після того, як мій дім згорів у Краматорську, я саджу квіти в Кам’янському»

У дворі будинку старого Соцміста в Кам’янському раптом з’явилися нові клумби. Саме – раптом, за лічені тижні: юки, чорнобривці, хризантеми. Невеличка  саморобна огорожа (від собак!) і турботливо облаштовані під клумби дві діляночки. Згодом облуплений кут багатоквартирного будинку був відремонтований та пофарбовано двері під’їзду. І якось воно видно,  що не ЖЕК це робив. А хто? Виявилося, що благоустроєм активно займається нова жителька будинку, переселенка з Краматорська Раїса Миколаївна Баканова.

…У її словах немає надриву чи відчаю, хоча причин для цього більш ніж достатньо. 75-річна жінка, яка пережила втрату чоловіка, сина, а потім і власного дому, говорить про життя з дивовижною ясністю. Вона не скаржиться на долю, натомість іде до будівельного магазину, купує цемент, вапно і власноруч ремонтує вхід до свого нового під’їзду в Кам’янському. І саджає квіти. Коли її питають, як вона справляється з тривогами та депресією після всього пережитого, вона дивується самому питанню. Її рецепт порятунку простий і чудовий водночас: створювати життя там, де інші бачать пустир. Її онук зараз захищає країну на фронті,  а вона захищає свій маленький світ у тилу — з відром вапна і саджанцями хризантем у руках.

— Розкажіть, звідки Ви родом, як жилося до війни?

— Я народилася в Курській області, мої батьки були звичайними колгоспниками. До Краматорська переїхала 1971 року, коли вийшла заміж. З чоловіком ми щасливо прожили 43 роки, їздили на заробітки на північ. Але після початку війни 2014 року, серце чоловіка не витримало, і він помер. Більшу частину життя я пропрацювала в ЖЕКу майстром-сантехніком. А останнім часом, перед повномасштабною війною, була машиністом котельні.

— Як Ви запам’ятали події 2014 року в Краматорську?

— Спочатку біля виконкому з’явилися мішки з піском. Коли пролунав потужний вибух і в нашій дев’ятиповерхівці повилітали вікна, ми з чоловіком (на той час ми вже ховалися в підвалі) швидко зібралися. Сусіди допомогли виїхати до села Їжівка Костянтинівського району. Пам’ятаю, як ми їхали, а попереду рухалася величезна військова колона, над нами літали літаки — це було дуже страшно. Через тиждень, коли місто звільнили, ми повернулися. Після цього часто чули стрілянину з боку гори Карачун.

— Як для Вас почалося повномасштабне вторгнення?

— У лютому 2022 року знову повилітали вікна. Але найстрашніше сталося згодом. 1 грудня 2024 року ракета прилетіла прямо в наш будинок, у балкон мого сусіда. Мене тоді відкинуло вибуховою хвилею в коридор, я отримала поранення голови — схопила наосліп якусь ганчірку, щоб зупинити кров.

Сусіда Володю вбило на місці, а мене вивів на вулицю знайомий, там уже чекала швидка. Мій дім був зруйнований, а згодом повністю згорів. А з моїм пораненням історія мала чудернацьке продовження: у лікарні Краматорську через велику чисельність постраждалих при тому вибуху, мабуть, не помітили шматочку-уламочку на тім’ї, то з тим осколком я проходила майже два роки.

Нібито й не заважав особливо, а як почалися проблеми з лівим оком, звернулася до лікаря-офтальмолога. Той послав на МРТ, а цього дослідження, як виявилося, не можна робити – кажуть: десь метал у вас в голові. Я до хірурга не пішла – побоялася, вдома сама розколупала невеличке здуття та вийняла уламочок.

Донька сварилася, переживала, наполягла, щоби я пішла таки  до хірурга. Той подивився, а потім каже: «Вітаю, колего! Але більше так не робіть». Така була пригода. До речі, на зір той міліметровий шматочок заліза не впливав, а друзі ще довго дражнили мене лікаркою… Та ми й не таке пережили.

— Як Ви опинилися в Кам’янському?

— 15 січня я отримала державний сертифікат за зруйноване майно, а у квітні 2025 року вже купила  квартиру на Соцмісті в Кам’янському. Донька кликала до Дніпра, але це занадто велике місто для мене, я б там загубилася. Кам’янське мені дуже сподобалося — чисте, гарне, затишне місто. Люди тут чудові. Як то кажуть: будь сам хорошою людиною, і до тебе потягнуться такі ж.

— Ви не просто переїхали, а й почали облаштовувати новий двір. Розкажіть про це.

— Я не можу сидіти без діла. Коли побачила, що кут нашого будинку облуплений, а майданчик виглядає занедбаним, вирішила діяти. Пішла, купила цемент і вапно. Сама зашпаклювала відпалі кути, побілила стіни біля парадного входу, пофарбувала двері. Хлопці з СТО принесли мені старі шини, з яких я зробила клумби. Сусіди спочатку дивувалися, казали, що квіти не приймуться. Але все прийнялося! Тепер у нас ростуть хризантеми, юки. Саджанці та насіння приносили ті ж сусіди та нові знайомі. Мені приємно робити красу навколо себе.

Бачили б ви, які клумби я створювала у дворі нашої дев’ятиповерхівки у Краматорську! О, почекайте, фото збереглися у телефоні. Просто розкішно все виглядало!

— Хто зараз залишився з Вашої родини?

— Син, на жаль, загинув в автокатастрофі 2017 року. Донька живе в Дніпрі. А онук зараз служить у ЗСУ,  вже  четвертий рік.

— Яким Ви бачите майбутнє? Що дає Вам сили?

— Я мрію лише про одне — щоб настав мир і перестали гинути наші солдати. За дітей та онуків страшно — яке майбутнє на них чекає, якщо навколо стільки смертей? А сили мені дає праця. Від тривог рятує те, що я постійно щось роблю. Вже не сумую так гостро, бо знаю:  минуле згоріло, але життя триває, і треба створювати красу там, де ти є зараз.

Розмовляла Ірина Уварова.