Чий дах протікає. Нарис з історії житла в Кам’янському. Частина 2: гуртом – до прірви

Кому належить житло і хто має його утримувати від руйнування в незалежній Україні? Поки земляки шукали відповідей на це питання, будинки та інфраструктура житлових районів знищувались без належного обслуговування.

Автор: Валентин Фіголь

Хвороблива бідність

Руйнація в житлово-комунальному господарстві почалась ще в СРСР, як писав автор вчора в першій частині публікації.

Можна сказати, що радянська система ЖКГ була неефективною і викликала чимало нарікань ще в епоху розвиненого соціалізму. А під фінал цієї епохи, коли в величезній країні зникали продукти харчування та банківські заощадження громадян,  почались перебої з фінансуванням ЖЕКів, які утримували та обслуговували багатоквартирні житлові будинки.

Потім настали незалежність та капіталізм. Виявилось, що по-старому наповнювати державний та місцеві бюджети нові управителі вже не можуть, а по-новому, по-капіталістичному – ще не вміють. Заводи втратили старі зв’язки і почали зупинятись, працювати з перебоями та простоями. Робітники на початку 90-х років не отримували заробітну платню по кілька місяців. Відповідно, підприємства переставали фінансувати відомчу соціальну сферу – житло та культурні заклади, які належали заводам. ЖЕКи теж сиділи «на голодному пайку». В 90-ті було не дивина, що цілий багатоповерховий будинок міг простояти зиму без опалення, бо на початку сезону десь луснула труба, а в житловиків та комунальників не було грошей на ремонт.

Чому так сталося? Бо галузь ЖКГ фінансувалась, головним чином, з двох джерел. Перше — відрахування підприємств, які свого часу будували житло для робітників (воно й називалось відомчим, бо належало певним установам). Друге – квартирна плата мешканців. Підприємства ледь животіли, не відраховуючи гроші на потреби своїх ЖЕКів. Робітники сиділи без зарплатні і теж не платили за утримання житла.

А утримання житла – це певний комплекс робіт, які треба проводити регулярно. Власники будинків добре знають, про що мова: аби споруда не завалилась, треба час від часу десь підфарбувати, десь залатати, десь поміняти зогнилі конструкції чи тріснувши шиферину… Прогавив маленьку несправність, не провів своєчасно поточний ремонт – завтра робитимеш нагальний капремонт, щоб запобігти руйнації. Як це буває, добре знають мешканці будинків по вулиці Ухтомського: свого часу тут не було замінено зруйновані жолоби водозбору по периметру дахів. Сьогодні в будинках розвалюються стіни з самого верху, і що з цією бідою робити – про те управителі мовчать.

Можна сказати: нинішній стан житлового фонду, зношеного, як визнають житловики, більш як на три чверті – результат багаторічного ігнорування необхідного періодичного техобслуговування будинків, відсутності своєчасних ремонтів. Там, де 20 років тому були маленькі шпаринки – сьогодні зяють такі дірки, що там вже будувати нове дешевше, ніж рятувати старе.

Не своє – не шкода

Майте на увазі: все, що було зроблене, зробили самі українці. Адже саме вони обирали та наймали собі управителів. Ті управителі вигадували закони, згідно яких все й відбувалось. Або не перешкоджали беззаконню. А решта населення не заважала управителям управляти так, як їм вигідно й зручно.

Житло в СРСР належало народові, було, за винятком кооперативного, громадським, тобто комунальним. Адже комуна – це громада французькою.

Одним з перших кроків до капіталізації суспільства була приватизація. Людям сказали: ось ваша частка в державній, тобто громадській, власності – квартира та приватизаційний сертифікат. Залишимо в спокої ті сертифікати – дорослі люди пам’ятають, як продавали їх за безцінь разом з державними нагородами! Поговоримо про квартири, які раптово стали власністю мешканців.

На початку 90-х виникла ситуація, коли квартири стали здебільшого приватною власністю, а будинки лишились громадськими (комунальними).

Заводи почали передавати відомче житло на баланс місцевого самоврядування. Тобто турбота про утримання будинків та інфраструктури перекладалась на бюджети місцеві та державний.

Отже, квартира була власністю мешканця, тобто своїм майном. А все за її порогом – власністю громади населеного пункту, тобто загальним майном мешканців цілого міста. За своїм, хоч-не-хоч, а доглядали. А не своє – не шкода! До того ж виявилось, що в незалежній Україні можна не платити за обслуговування житла – і тобі нічого за те не буде. Власне, можна платити і не отримувати обслуговування – і теж нічого…

З тих пір і повелося: до порогу – моє, від порогу – нічиє. Люди почали облаштовувати власні помешкання, нехтуючи інтересами сусідів та загальним станом будинків. Переплановували квартири, руйнуючи несучі стіни – так, що в сусідів репались стіни та розходилися перекриття поверхів. Встановлювали в помешканнях автономне опалення, порушуючи тепловий баланс будинків: бувало, що після встановлення «автономки» в одній квартирі залишався без опалення цілий стояк, кілька поверхів!

Українці продовжували загиджувати місця загального користування. Почались і не припиняються більше 2 десятків років розкрадання металовмісного обладнання будинків та прибудинкових територій.

За кілька років незалежності українці звикли не платити за обслуговування житла, за опалення та водопостачання, красти електроенергію за допомогою різних технічних витівок. Ті, хто продовжував платити – терпіти відсутність оплачених послуг і глузування сусідів, які не платили, а отримували те саме.

А будинки й комунікації без догляду продовжували руйнуватись. І руйнуватимуться, аж поки мешканці не згадають, чиє то майно знищують час та колективна безвідповідальність. Але як це буде чи може бути – тема окремої наступної публікації.