Лариса Коновалова: «У спорті зазвичай як буває: спочатку тренер веде за собою дитину, а згодом уже зацікавлений учень починає тягнути тренера»

Відома кам’янська тренерка зі спортивної акробатики Лариса Петрівна Коновалова підготувала майстрів спорту України та призерів чемпіонату Європи. Її вихованці успішно виступають на всеукраїнському рівні, а дехто навіть отримав роботу в престижному іспанському театрі акробатичного шоу Pirates Reloaded Mallorca. Про те, з чого починався шлях у спорті довжиною понад 40 років, своїх перших учнів,  сім’ю з двох майстрів спорту СРСР, а ще про свої тренерські ролі, перевагу характеру над природними даними, теплі спілкування з колишніми вихованцями та довгоочікувану мрію, на ім’я Варя, яка нарешті здійснилась — Лариса Коновалова розповіла в ексклюзивному інтерв’ю для “Пильного погляду”.

– Ларисо Петрівно, яким було Ваше дитинство і як саме доля звела вас зі спортивною акробатикою?

– Жили ми на Комсомольському проспекті, 16. Маленькою я була дуже спокійна, але водночас волелюбна, і якщо щось надумала, то робила. Любила грати ляльками, читати книги. Коли мені подарували на день народження ковзани, то я мріяла стати не просто фігуристкою, а знаменитою фігуристкою. Але у першому класі до нас у школу №4 прийшов тренер зі спортивної акробатики Анатолій Михайлович Суханов і запропонував займатися цим видом спорту. Ми всією продовженою групою записалися. Спочатку два роки тренувалися в четвертій школі, потім у двадцять третій. А коли в 1983 році відкрилася ДЮСШ №4, то перейшли туди.

Фізкультуру я не любила. Наш головний тренер Геннадій Миколайович Горяїнов звільнив мене та кількох подруг від занять, бо ми вже входили до складу збірної команди. А коли я приходила на фізкультуру нібито оцінку отримати, то вчитель казав: “Ти при вступі до вишу не будеш навіть знати, в який бік тікати”.

Зі шкільних предметів мені подобалися алгебра та хімія. Але не вони стали моєю метою.

Дитяча захопленість акробатикою стала моєю долею й у 1984 році я вступала до Дніпропетровського інституту фізичної культури. Склала два іспити, а на тренуванні сильно травмувала руку. Мені сказали: “Відпочивайте та лікуйтеся”. Довелося влаштуватися на роботу у ДЮСШ. Першими моїми учнями були мій брат Андрій Петренко та нинішня моя колега по роботі Аня Романова. А наступного року я таки вступила в інфіз. І так вийшло, що акробатика переросла у справу всього мого життя.

— Чи пам’ятаєте Ви свої перші виступи на акробатичній доріжці?

— Добре запам’ятала свої перші змагання, де я посіла третє місце. Тоді я виконала два “колеса” і просто зійшла з доріжки. Для мене це стало величезним потрясінням і дитячою образою. Відверто кажучи, я дуже не люблю програвати. Хоча в житті з поразками доводиться стикатися часто. Саме та невдача загартувала мене, і я твердо вирішила довести самій собі, що здатна досягти значно більших вершин. В 1980 році виконала норматив майстра спорту СРСР в жіночих парних вправах, а через чотири роки стала вдруге майстром, але вже в жіночих групових вправах.

— Акробатика — це спорт, де шлях починається дуже рано. Чи не виникало у Вас у дитинстві відчуття, що тренування відібрали у вас звичайні розваги однолітків?

— Сусіди та подруги часто казали моїй мамі, ніби вона позбавила мене повноцінного дитинства. Але мені неймовірно подобалися тренування, збори та змагання — як тоді, коли я сама була спортсменкою, так і потім, коли стала тренеркою.

Спорт настільки тримав мене, що навіть спроби піти в іншу сферу провалилися. У важкі дев’яності роки, коли катастрофічно бракувало грошей, я спробувала зайнятися ще й бізнесом, але через деякий час остаточно зрозуміла, що це не моє.

— Що Ви відчували, коли вперше виводили на офіційні змагання вже своїх вихованців?

— Коли я вперше виводила своїх учнів на килим, це було навіть не хвилювання — це був справжній страх. Ти стоїш поруч і розумієш, що сама вже нічим не можеш допомогти, а серце неймовірно вболіває за кожну дитину. Насправді тренерові психологічно набагато складніше пережити невдачу вихованця, а не дай Боже, ще і якусь травму. Це колосальна відповідальність.

— Хто є найтитулованішим серед Ваших вихованців?

— Моя гордість — це чоловіча четвірка, яка у 2015 році виборола бронзові нагороди на чемпіонаті Європи в Німеччині. До її складу входили мої кам’янські вихованці Андрій Осадчий, Денис Афанасьєв, Владислав Горенич, а також Владислав Алексєєв із Кривого Рогу. Після цього успіху хлопці мали летіти на чемпіонат світу до Китаю, але через фінансові труднощі поїздка, на жаль, зірвалася. Згодом доля спортсменів склалася по-різному. Денис Афанасьєв виступив ще на Кубку України й завершив кар’єру. А от іншим хлопцям запропонували контракти в іспанському акробатичному шоу Pirates Reloaded Mallorca. Вони поїхали на Мальорку, а потім ще рік успішно відпрацювали в США.

Жіноча трійка Вікторія Демура, Руслана Звіздун, Богдана Панасюк у 2018 році стала чемпіонкою України серед юніорів за програмою майстрів спорту. Також чемпіонами були в змішаних парах Андрій Василинюк та Вероніка Ілонська, чоловіча пара – Кирило Борисенко і Михайло Дорощук. Взагалі я підготувала 17 майстрів спорту України та велику кількість розрядників.

— Як Ви познайомилися зі своїм майбутнім чоловіком?

— З Ігорем нас звів саме спортзал. Він займався академічним веслуванням у тренера Бориса Михайловича Маркіна, а в зал приходив на тренажери та спостерігав як ми виконуємо вправи. Ігор став майстром спорту СРСР. Після весілля я ще деякий час попрацювала в спортивній школі, а в 1987 році ми переїхали до Волгограда, де я продовжила навчання. Після закінчення вишу повернулися в рідне місто.

– Ваші діти теж займалися спортом?

— І син Ростислав, і молодша донька Валерія пройшли через акробатику. Син після нетривалих тренувань зрозумів, що це не його, і перейшов на тхеквондо. А от Лєра, можна сказати, виросла в спортзалі. Обидва виконали норматив КМС.

— Кажуть, що хороший тренер — це водночас і мама, і психолог, і диктатор. Якого стилю Ви дотримуєтеся у роботі з дітьми?

— На тренуваннях я викладаюся на всі сто відсотків і вимагаю такої ж самовіддачі від своїх учнів. Тому назвала б свій стиль «диктатор-психолог». Коли дитина перестає розуміти завдання чи починає сильно хвилюватися, суто диктаторські методи вже не спрацюють. У такі моменти потрібно вмикати психолога, шукати правильні слова. А поза килимом я для них — звичайна мама. На всіх зборах і змаганнях ми завжди разом.

Так склалося, що під час поїздок ми переважно жили не в готелях, а винаймали квартири чи будинки. А це означає, що на мені був увесь побут – приготувати їжу, вчасно вкласти спати, зранку розбудити. Принаймні вихованці-хлопці вважають мене своєю другою мамою.

— Уявіть, що до Вас приходить дитина, яка не має ідеальних природних даних для акробатики — наприклад, гнучкості чи розтяжки, — але в неї “горять очі”. Ви візьмете її? І що взагалі в спорті важливіше — вроджений талант чи характер і праця?

— Вважаю, що найважливіше – саме працьовитість. За 42 роки тренерської діяльності через мої руки пройшло дуже багато дітей. Бувало, що дитина без особливих даних просто упиралася лобом у стіну і вперто рухалася вперед завдяки характеру. Головне, щоб справді горіли очі. У спорті зазвичай як буває: спочатку тренер веде за собою дитину, а згодом уже зацікавлений учень починає тягнути тренера.

Якщо в дитини вирує жага до результату, наставнику залишається лише спрямувати цю енергію та допомогти. А от якщо займатися спортом хочуть лише батьки, а сама дитина залишається байдужою — тренер нічого не вдіє. Його зусилля — це лише 50% успіху учня, решту роботи спортсмен має виконати сам.

— Чию думку у своїй професійній діяльності Ви цінуєте найбільше?

— Найбільше я прислухаюся до думки свого чоловіка та до власного внутрішнього голосу. Те, що говорять інші, я можу вислухати, але рішення завжди приймаю самостійно. У моєму житті було кілька випадків, коли я піддалася впливу чужих порад і пішла на поступки. Проте жодного разу це не принесло хорошого результату.

— Яка Ваша найбільша мрія як тренерки – виховати призера міжнародного рівня чи допомогти сотням дітей просто знайти свій правильний шлях у житті через спорт?

— Якби ви поставили мені це запитання років 10-15 тому, я б упевнено відповіла, що головне — це високий результат. Проте час минає, і вихованці стають дорослими людьми. Сьогодні, коли вони дзвонять мені просто поспілкуватися чи поділитися новинами, я розумію, мені вдалося залишити добрий слід у їхніх думках і серцях.

Тому зараз для мене найціннішою є саме ця людська увага та вдячність. А ще, щоб вони завжди були здоровими.

— А про що Ви мрієте поза спортивним залом?

— Моя найзаповітніша мрія вже збулася, недавно у мене народилась онучка. Тепер я прагну бути просто хорошою, турботливою бабусею. Я дуже довго чекала на цю подію, тому зараз із величезним задоволенням хочу направити частину своєї енергії та професійної турботи на улюблену Варю.

— Чим Ви займаєтеся для душі, коли з’являється вільна хвилина?

— Усе залежить від настрою. Раніше, відверто кажучи, часу на хобі майже не залишалося, адже спорт забирав усе моє життя. А от нещодавно я відкрила для себе цифровий живопис — малювання за номерами. Починала з того, що шукала сюжети з краєвидами тих країн, де колись бувала на змаганнях або відпочинку — Польщі, Німеччини, Болгарії, Іспанії. Люблю рукоділля. Звісно, не обходиться і без дачі. Вирощування квітів на свіжому повітрі мене неймовірно заспокоює та дарує душевну гармонію.

— У яких маленьких життєвих слабкостях Ви просто не можете собі відмовити?

— Дуже люблю каву зі смаколиками. Хоча сама часто натякаю вихованцям на необхідність дотримуватися дієти, зараз, на нинішньому етапі життя, я вже спокійно можу собі це дозволити.

— Що Ви робите, коли маєте поганий настрій?

— У такі моменти я намагаюся просто помовчати. Насамперед тому, що боюся зіпсувати настрій комусь іншому.

— А що у людських стосунках Вам не до вподоби найбільше?

— Терпіти не можу зради та лінощі. Це стосується і життя, і спорту. Крім того, я завжди намагаюся говорити людям правду в очі. Через це часто страждаю, але чесність — це моє друге “Я”.

— Як Ваша родина реагує на те, що ви фактично “живете” своєю роботою в залі?

— Усі домашні ставляться до цього з величезним розумінням, адже знають, як сильно я люблю свою справу. У нас є чітка межа: сім’я — це сім’я, а робота — це робота. Взагалі, я впевнена, що як тренер я відбулася насамперед завдяки своєму чоловікові. Його підтримка завжди була моїм надійним тилом.

 – Чи можете сказати, що Ви щаслива?

– Саме так. По-перше, я пишаюся тим, що разом із колегами Людмилою Шапорєвою, Анною Романовою, Юлією Азізовою та Катериною Кіприч ми створили сильний тренерський колектив, який виховує переможців та призерів змагань різного рівня. Я рада, що ми є продовжувачами справи мого тренера Геннадія Миколайовича Горяїнова. По-друге, у мене прекрасна сім’я, є внучка, жива, слава Богу, 87-річна мама Текля Степанівна. І якби не війна, все було б чудово.

Розмовляв Віктор Куленко.