Ядерна загроза стає реальною, коли антивоєнні кампанії виходять з моди

Ядерна загроза стає реальною, коли антивоєнні кампанії виходять з моди

Автор: Сергій Гузь.

Коли кілька днів тому у соцмережах та в ЗМІ почали активно розкручувати тему можливого застосування Росією тактичної ядерної зброї проти нас, моєю першою реакцією було: «Ну ось, народ вирішив «хайпонути» – скористатися гарячою темою, щоб набрати більше лайків». А як іще має реагувати нормальна людина на ідею застосування у війні ядерної зброї? Та схоже, що ситуація набагато гірша, ніж бажання отримати увагу в соцмережах.

В часи мого дитинства та юності уся пропаганда СРСР доводила, що ми маємо боротися «За мир в усьому мирі», зупиняти загрозу ядерної війни. Величезні антивоєнні кампанії проходили й на Заході – в США, Німеччині, Великобританії та інших країнах Європи. І хоча насправді реальна політика часто йшла в розріз з пропагандистськими гаслами, на побутовому рівні все саме так і виглядало: ядерна війна – безумство, на яке жодний адекватний політик не піде. Проте з тих часів і політики, і суспільство значно змінилися.

Цього літа, в бесідах з британськими журналістами та профспілковими активістами тема антивоєнних кампаній в розмовах спливала не раз. Усі ми відмічали той факт, що сьогодні важко очікувати, що хтось почне агітувати «За мир в усьому мирі», а сама ідея масових антивоєнних кампаній наче вийшла з моди. Хоча насправді такі кампанії є, проте вони менш масові й зовсім не підтримуються глобальними медіа.

В контексті України ситуація ще складніша. Ця війна має для нас життєве значення. Ми маємо безліч аргументів, чому зараз неможливо вимагати негайного припинення війни: необхідність повернути втрачені території, громадян, отримати компенсацію за економічні збитки й так далі. І суспільство з цими аргументами погоджується.

Антивоєнні кампанії викинуті на смітник не тільки в Україні, але і в Росії. Ба більше, складається враження, що антивоєнні кампанії не в тренді й в тих країнах, які зараз підтримують Україну в боротьбі з російською агресією.

Та ось проблема: чим глибше країни втягуються у війну, чим більш затяжний характер вона приймає, тим більша ймовірність того, що армії, які воюють, будуть прагнути застосувати усе більш потужну зброю, аби здобути перемогу. І якщо наш уряд вимагає від союзників надати більш потужні танки, артилерію, ракети та літаки, то в Росії розглядають можливим застосування тактичної ядерної зброї. Зброї, що набагато потужніша за усю ту зброю, що готові надати Україні.

За ці кілька днів ідея застосування тактичної ядерної зброї швидко перетворюється з відвертого безумства у цілком практичну річ. Керівники урядів починають пояснювати, до яких політичних наслідків це призведе, військові про наслідки застосування ядерної зброї на полі бою, а численні громадські експерти – як цивільним вижити у разі ядерного вибуху.

Безумство стало частиною порядку денного сучасної політики. Нас усіх готують до того, що таке цілком може трапитися. І пояснюють, що ми маємо робити, аби вижити.

І ось уже наш президент Володимир Зеленський на Генасамблеї ООН змушений казати, що навіть у разі ядерного удару українці будуть боротися за власне життя і незалежність країни. Бо у нас немає іншого вибору.

Проте світ має схаменутися, поки не пізно. Схаменутися саме від того, що ідея хай і обмеженої ядерної війни розглядається як цілком реальна річ. Як те, що може трапитися завтра чи через тиждень, а не у якомусь фантастичному майбутньому про постапокаліптичне суспільство.

І ми також маємо усвідомити, що боротьба «За мир у всьому світі» та ядерне роззброєння – це не тільки політичні лозунги. Це те, що може захистити нас від реального апокаліпсису.

Очевидно, що мова не йде про негайну капітуляцію чи прийняття умов Росії. Проте й Україна, як держава, і громадяни України мають повне право вимагати не тільки гарантій безпеки, але й роззброєння сусідів. Ми маємо згадати, що тридцять років тому саме масове роззброєння – не тільки ядерне, але й звичайних озброєнь – розглядалися як гарантія миру та ненападу країн одна на одну.

Відмовившись одного дня боротися «За мир у всьому світі», ми поступово знову втягнулися у гонитву озброєнь, з якої немає виходу. І навіть після закінчення війни, світ і наша держава ще довго змушені будуть витрачати величезні гроші на зброю, замість відбудови країни чи розв’язання соціальних проблем сучасних суспільств.

У 60-х роках минулого століття світ вже був на порозі ядерної війни. І саме масові антивоєнні кампанії того часу відвернули катастрофу. Але сьогодні антивоєнного руху не чути. Чути лише політиків та військових, що перераховують наслідки «удару у відповідь». Та чи вбережуть ці взаємні погрози нас від ядерної війни?