«Крейзі вумен» зі Світлогірського працюють без вихідних, щоб хлопцям навіть в окопах пахло домом
Автор: Олександра Чурінова
Починаючи с 7-ї ранку, а буває й раніше, в домі у Наталі Дзюри в селі Світлогірське, що на Криничанщині вже все кипить, шкварчить та булькає. Бо кожного дня протягом усіх цих місяців, що йде війна, вона зі своїми приятельками – «крейзі вумен»(як вони себе називають), готують їжу для військових. Пані Наталя каже, що «спочатку три дні дала собі поплакати, а потім все… Ми вихідних ще не заробили, поки хлопці там у тих окопах лежать вночі, під дощем та під обстрілами…»
Помічники – агенти «крейзі вумен», які допомагають пекти, шкварити та жарити, розкидані по всій окрузі – по різних громадах. Такий собі аутсорсинг. Хтось пече млинці, хтось начинку робить, хтось кашу з м’ясом, пиріжки, вареники, кекси різного калібру. А потім все це доноситься чи довозиться до хати Дзюри, де теж процес приготування не зупиняється. Тут вже у будинку та надворі у пані Наталі «крейзи вумен» «крутять»(начиняють) млинці – буває що по три тисячі за день, пакують, сортують по судочках та відерцях.
Сюди ж до будинку пані Наталі місцеві фермери та прості люди звозять хто, що може. Якось з Полтави свиню привезли (до речі, одна з «крейзі вумен» Тетяна Лисиця, її ще називають місцевим Шумахером, сама повністю розділює тушу тварин). А вже потім все це смачне розмаїття тільки в переробленому вигляді відправляється на Харків, Бахмут та по різних інших напрямках. Місцеві волонтери два рази на тиждень відвозять продукти до військових. А в інші дні військові самі приїжджають до Світлогірського, бо вже знають, що тут смачно готують та тепло зустрічають.
– Може спочатку поїсте, а потім ми вам все розповімо. Дівчата, нагодуйте жінку! В нас так заведено – спочатку треба поїсти, – зустрічає мене енергійна жінка з дуже теплою, зігрівальною посмішкою. Це і є хазяйка будинку – пані Наталя Дзюра.
– Хто ж це вас «крейзі вумен» охрестив чи ви самі? – питаю її.
– Ні, це наша Альонка Миколайчук, що нам дуже допомагає, домовляється з м’ясопереробниками та з іншими фермерами, привозить нам продукти. Ми коли познайомились, то вона, побачивши нас з дівчатами, саме так нас й назвала. Нам сподобалось, бо ми в роботі точно «крейзі». Відтоді й пішло. Зараз вже про нас інакше й не кажуть, – сміється пані Наталя.
– Сьогодні гарно попрацювали, млинців майже три тисячі накрутили, а ще пиріжки, булочки, кекси, печиво, ну й звичайно ж кашка з м’ясом, капусняк, капустка, бурячок, вінегрет, ще сало, варенички, котлетки…Зараз будемо вантажити.
– То ви з самого початку війни їжу для військових готуєте?
– Ні, спочатку в мене в бібліотеці (пані Наталя працює завідувачкою місцевої бібліотеки у Світлогірському) сітки плели, кікімори, речі збирали для переселенців, а потім я подумала, що хочу готувати для хлопців та запропонувала дівчатам знайомим. Так все завертілося.
– А де гроші берете, на що продукти купуєте?
– Продукти Альонка нам привозить, з фермерами домовляється, вони дають овочі, фрукти, м’ясо, молоко тощо. Прості люди теж приносять, – каже пані Наталя.
– Вона ж вдень з нами працює, а вночі у фейсбуці сидить просить про допомогу, то люди надсилають, хто скільки може, – долучається до розмови та розповідає про Дзюру ще одна «крейзі вумен» Ірина Матяш. – Вона ще примудряється до своєї бібліотеки бігати.
– А ви хто за професією? – питаю Ірину.
– Перукар.
– І як же тепер ваші клієнти нестрижені ходять?
– Чому це? Я тут з дівчатами готую, а коли є потреба, то вискакую до клієнтів.
– От ви про гроші запитали, так я ось нещодавно звернулась до людей за допомогою через фейсбук, так мені за пів доби накидали 18 тисяч 460 гривень. То ми купимо свиню, та наробимо хлопцям котлет, пельменів, зельцу. Багато людей мене знають по області, бо я 5 років тамадою працювала. Весілля, ювілеї та інші свята проводила. А ще була 8 років депутатом Світлогірської сільради, то люди мені довіряють.
Ми офіційно ніякі не волонтери, в нас нема спеціального рахунку, але ж люди нам вірять та допомагають. Дівчата з Польщі, Німеччини, Італії, з якими я в інтернеті познайомилась, гроші надсилають та звіту не просять, бо кажуть, що вірять мені, – розповідає пані Наталя.
– Наташ, хлопці приїхали треба вже завантажувати, – кричать зі двору по хазяйську душу.
На дворі вже стоять два мінівени – хлопці волонтери Ростик та Сергій чекають завантажування.
У гаражі в декілька поверхів стоять банки, коробки, ящики з домашньою їжею – капусняк, каша з м’ясом, вінегрет, квашені та солоні овочі. У великих картонних ящиках млинці, відерця з різними котлетами. А ще в куточку метра на півтора висотою “конструкція” з декілька десятків ящичків з різними смаколиками – домашньою випічкою.
Чоловіки водії удвох несуть ящик з млинцями до машини – у кожному з таких ящиків по тисячі штук.
– Ні, до цих «крейзі вумен» треба гумові вантажівки приганяти, щоб все влізло, – каже Сергій, нахилившись та розглядаючи дно свої машини, яке вже добряче просіло під вагою.
Дуже шустра чорнява жіночка знімає відео, як йде процес завантаження, потім раптом щось згадує та звертається до хазяйки: “Наталочка, дай мені отой ящичок пряників для «Дітей милосердя», бо я вже забула, що обіцяла!”. Виявляється, що це та сама Альона Миколайчук, що придумала називати світлогірських жінок «крейзі вумен». Вона зі всіма обнімається, бо їй треба кудись терміново їхати.
– Хлопці, як хочете, а Анжелка (жінка, що в Харкові весь цей товар приймає та відправляє вже до військових) ще просила «кисляків», бо хлопці замовляли, – кричить Наталя Дзюра з гаража, держачи в руках відра з квашеною капустою та буряком.
– Які «кисляки»?! В мене вже машина просіла, та ті відра будуть випадати! – намагається трохи пригальмувати жіночу ініціативу волонтер Ростислав, запихаючи бутилі з вінегретом у салон.
Більшу частину продуктів вже в машини завантажили, в центрі гаража стало трохи порожньо, але ще багато чого залишилось.
«Крейзі вумен» потроху носять баночки та відерці й намагаються якось їх засунути до авто хлопців.
– Та в тебе ще другий поверх зовсім вільний, Ростичок, – каже Наталя Дзюра заглядаючи до машини.
– Ну не хочеш буряк з капустою, то давай ми тобі вареничків поставимо, вони ж зовсім легенькі, – сміючись жінка намагається вмовити чоловіка взяти ще щось.
Дівчата надворі регочуть з цієї сцени, бо кожного разу одне і теж виходить, коли вже машина під зав’язку забита, а жінки намагаються запхнути ще і ще.
– Солдатику мій, мій янголе, доля твоя не проста…, – наспівує паня Наталя, перекладаючи пиріжки.
– Ми коли готуємо, то завжди співаємо то «Червону калину», то ще щось. Іноді співаємо, та плачемо, бо як би нам разом не було весело, а все ж таки як подумаємо про наших військових, то дуже сумно.
– Всяке бува: і співаємо, плачемо, і сваримось іноді. Коли дівчата починають щось там бурлити, то я їм кажу: «Нам до перемоги як не крути, а треба бути разом, а вже потім, якщо захочете, можемо й посваритися», – ділиться зі мною Наталя Дзюра.
– Коли ви працюєте без вихідних та в такому режимі, то як це витримуєте, від якого генератора підзаряджаєтеся? – питаю у неї, поки вона вишукує, куди б ще можна в машині щось запхнути.
– Та від себе й підзаряджаюсь та від дівчат своїх. В мене за день майже 150 дзвінків на телефоні, 30-40 машин приїжджають та уїжджають, зайшов-вийшов, зайшов-вийшов і так цілий день. Мене заряджує, що люди до нас йдуть.
А знаєте, що саме страшне для мене? Це коли отак хлопці приїжджають, ми говоримо, сміємося, вони нас заспокоюють, кажуть що все буде добре… А потім ті хлопці вже не приїжджають…, бо їх нема. Їх вбили. В нас таких вже чотири випадки. Після другого в мене була істерика. Я сказала, що більш не буду цим займатися, бо серце такого не витримає. Потім, звичайно наревілася… Але ж це важко.
Я нещодавно у Харкові була, надивилася на оте жахіття й назад їхала, як німа. В шпиталі там мені хлопці контужені розказували, як вони польових щурів їли, бо нічого не було. Їх коли до лікарні привозять, вони декілька днів зовсім не розмовляють, – поділилась пані Наталя.
Наташ, розкажи, як про тебе з Альонкою розказували, що ви тушкованку на базарі продаєте та гуманітарну допомогу, – сміючись кричать жінки.
– А так, було таке. І про тушкованку, і про те, що в мене в бібліотеці начебто куча речей, які я переселенцям не віддаю, бо, мабуть, все собі забираю. А тож адресно для солдатів, вони потім приїдуть та заберуть. Ну хіба всім поясниш?…
Я цим людям, що про мене таке розповідають, кажу, то приходьте та допоможіть може й вам тушкованку завантажимо. Але ж ні – не приходять. Я з цього тільки сміюся, бо знаю: робіть добро та воно вам повернеться.
Якось до нас приїздив хлопець, представився волонтером. Так от він почав казати, навіщо ми стільки їжі відправляємо, що начебто її там ніхто не їсть, а просто викидають. А я сказала, що не вірю в це. Тому ми готували, готуємо та далі будемо готувати для наших хлопців, – згадює головна “крейзі вумен”.
Завантажування добігало кінця, жінки обнімалися з волонтерами, пригощали їх й мене пиріжками та різною смакотою, бажали гарної дороги, передавали вітання військовим.
Наступного дня о 7-й ранку ця історія розпочнеться знову, «крейзі вумен», як вони самі кажуть, ще вихідних собі не заробили, а відпочивати будуть вже після перемоги.
Коли ми їхали зі Світлогірського, я запитала у волонтера Ростислава, який вже давно співпрацює з цими невірогідними, невгамовними жінками, що найбільше смакує нашим хлопцям на фронті, з того що він привозить.
– Млинці вони понад усе полюбляють, – говорить чоловік. – Кажуть, що та імпортна тушкованка їм вже трохи набридла, а от з домашнім млинцем, коли сидиш в окопі, наче тепліше стає, бо домом пахне.