«Свобода слова – це теж територіальна цілісність України»
Чи дійсно війна підштовхує українську владу до більш авторитарного стилю управління ЗМІ, і чи здатні українські журналісти ефективно об’єднатися для захисту своїх інтересів? У Всесвітній день свободи преси британське видання openDemocracy пише про те, з якими проблемами під час війни стикаються українські журналісти і як це впливає на роботу ЗМІ.
Автор: Сергій Гузь.
Протягом минулого року в Україні з’явилася низка нових правил, що регулюють роботу ЗМІ. Серед них – жорсткі обмеження на допуск журналістів до зони бойових дій; посилення державного мовлення; зростаюча цензура та самоцензура серед журналістів. Все це сигналізує про проблеми зі свободою слова в Україні. І хоча частину цих проблем можна пояснити тим, що йде війна, багато журналістів відмовляються приймати такі обмеження у правах, все частіше заявляючи про необхідність колективних дій. Проте навіть розмови на цю тему більше точаться у непублічній сфері. Влада ж, у свою чергу, декларує, що зробила все необхідне для приведення законодавства про роботу медіа в Україні відповідно до аналогічного законодавства ЄС.
Розділяй на зони та володарюй
Нинішні конфлікти та протиріччя між українськими журналістами та владою Сергій Штурхецький, голова Незалежної медіа-профспілки України, назвав етапом переходу до цивільного життя в умовах повномасштабної війни, що триває другий рік. “Якийсь час, особливо у перші місяці війни, певний консенсус між суспільством, журналістами та владою щодо дій в інформаційній сфері справді був. Українські журналісти гідно пройшли цей період, – вважає Штурхецький. – Зараз закладаються нові правила, і поки ситуація розвивається не на користь журналістів”.
Одне з нових правил – поділ прифронтових територій на “червоні”, “жовті” та “зелені” зони. У перші допуск журналістів неможливий, у другу можна потрапити лише у супроводі прес-офіцерів (ЗСУ, Нацгвардії чи СБУ, залежно від конкретної військової частини – прим.ред.), і лише до “зелених” зон допуск відкритий для всіх, у кого є акредитація. Але, як виявилося, обмеження діють не для всіх журналістів: є ті, кому вдається потрапити і до “червоної” зони.
Настя Станко – визнаний серед колег авторитет у підготовці репортажів із зони бойових дій. Вона працює на передовій ще з 2014 року і навіть встигла побувати у полоні в ополченців із Луганської народної республіки. Перед “великою війною” Настя була у декретній відпустці, виховувала сина. Але після 24 лютого 2022 року вирішила, що треба повернутись до роботи. Сьогодні вона знову готує гострі репортажі для Громадського телебачення.
Торік у листопаді Настя Станко однією з перших відчула на собі спроби влади змінити правила роботи журналістів. Тоді її та кілька інших журналістів, включаючи представників CNN та SkyNews, раптово позбавили військової акредитації за висвітлення подій із щойно звільненого українськими військами Херсона – нібито за порушення правил перебування журналістів у зоні бойових дій.
Скандал, що розгорівся, призвів до переговорів між представниками міноборони, офісу президента і журналістами. У цих переговорах брала участь і Настя Станко. “Я приєдналася у листопаді минулого року, якраз після того, як мене позбавили акредитації. Там були Михайло Подоляк від офісу президента, Ганна Маляр від міноборони, від журналістів – “Медіарух”, ІМІ (Інститут масової інформації) та інші. Акредитацію мені відновили через 10 днів. Ми передали наші пропозиції, і здавалося, що нас почули. А у лютому нам повідомили, що військові хочуть повернути поділ на зони та ввести обмеження на допуск”, – розповідає Станко про несподіваний поворот подій.
За словами Насті Станко, умови роботи журналістів стали погіршуватися ще до запровадження зон, особливо з появою спеціальних перепусток та інших вимог. Наприклад, щоб потрапити до якоїсь бригади для підготовки репортажу, журналістам, окрім отримання спеціальної акредитації, доводиться домовлятися з військовими щонайменше за 14 днів до поїздки. При цьому перепустка діє лише 3 дні, і у разі будь-яких змін домовленості не працюють. Все це призводить до надмірної бюрократії та затримок.
“Дії Міноборони продиктовані не безпековими питаннями, а бажанням пропускати від військових тільки ту інформацію, яка вкладається в пропагандистську політику влади”.
Однак у міністерстві оборони вважають, що останні нововведення викликані не лише військовою необхідністю, а й проханнями самих журналістів.
“Була результативна зустріч представників провідних ЗМІ з військовим керівництвом, з представниками Міністерства оборони, де і було напрацьовано запропоновану схему роботи, – пояснює Наталія Гуменюк, начальник об’єднаного координаційного прес-центру Сил оборони півдня України. – Ми дуже мобільно змінюємо умови роботи для того, щоб правильно забезпечувати безпеку та ефективно організувати роботу із засобами масової інформації”.
Передова закрита не для всіх
Військові наполягають, що запровадження зон допуску для журналістів – нормальний підхід, а самі зони переглядатимуться щотижня. Проте на практиці журналістам важко визначити, до якого населеного пункту чи військової частини можна їхати, а які закриті.
“Наприклад, оперативно-стратегічне управління “Хортиця” не повідомляє, де знаходяться “червоні зони”. Щоразу потрібно дзвонити їм і з’ясовувати, чи входить те чи інше місце в “червону зону”, – пояснює Станко. – Що насправді обурює, так це те, що передова закрита не для всіх, навіть “червона зона”. Ми чуємо від військових, що є якісь списки з представників “Єдиного марафону”, яких пускають і до “червоних зон”. Багато хто вважає, що це ставить журналістів у нерівні умови”.
“Останні дії Міноборони щодо повного обмеження (для журналістів – прим. авт.) продиктовані не питаннями безпеки, а бажанням пропускати від військових лише ту інформацію, яка вкладається у пропагандистську політику влади, – коментує ситуацію Вікторія Сюмар, народний депутат від опозиційної фракції “Європейська Солідарність”. – Не випадково це співпало з переслідуванням комбата Купола за його інтерв’ю американським журналістам. У результаті роздування пропаганди надає ведмежу послугу самій владі, яка надто піднімає громадські очікування щодо військових перемог”.
До своєї політичної кар’єри Вікторія Сюмар працювала журналістом, очолювала в Україні авторитетну громадську організацію “Інститут масової інформації”, активно обстоювала свободу слова та права журналістів. Не дивно, що вона зараз гостро реагує на перекоси в інформаційному просторі України. Як, наприклад, нещодавня пропозиція військових створити державний телеканал , підконтрольний Міноборони (“Армія ТБ” – прим.ред.).
“Потрібно наголосити, що йдеться про черговий державний канал, і це перекреслює політику роздержавлення, яку ми проводили з 2014 року відповідно до європейських стандартів, – каже Сюмар. – Зараз у країні є як мінімум три державні телеканали (“Суспільне” ТБ, “Freedom” (раніше називалося Іномовлення) і парламентський телеканал “Рада” – прим.ред.), поява четвертого означає перехід країни до системи контрольованого державою телепростору. І це точно більше схоже навіть не на Росію, а на Білорусь”.
Олексій Мацука, шеф-редактор телеканалу Freedom звертає увагу, що їхній канал існує багато років, як канал іномовлення. І сьогодні їхня мета – боротьба з російською дезінформацією та забезпечення доступу до фактів аудиторії закордоном, а також тих, хто втратив право на свободу слова та свободу висловлювань. «Тому українське іномовлення – це шлях до поширення фактів та захищена журналістика, на відміну від пропаганди, яку пропонує Росія своїм аудиторіям», – вважає Мацука. Він також відкинув втручання у редакційну політику, заявивши, що редакція іномовлення самостійно встановлює порядок денний та у своїй діяльності орієнтується на статут та Кодекс журналістської етики.
Підозрювані у легітимізації тероризму
Ще жорсткіший контроль українська влада ввела на роботу зарубіжних журналістів. Проблеми з їх допуском на Донбас почалися буквально в перший рік бойових дій у цьому регіоні, коли українська влада обмежила можливість вести репортажі з територій, які контролюють сепаратисти “ДНР”-“ЛНР”. Тоді від іноземних журналістів вимагали, щоб вони не лише отримували дозвіл на в’їзд до Криму чи окупованих регіонів Донбасу, а й в’їжджали туди виключно з території України. Тобто фактично перетинали лінію фронту, що робило поїздки небезпечними та дуже важкими щодо їх організації.
Крім того, це дозволяло українській владі контролювати зміст публікацій зарубіжних журналістів. Якщо якийсь із репортажів не подобався, журналіста чи ЗМІ могли позбавити акредитацію на роботу в Україні. А декого взагалі вносили до “чорних списків” на одіозному сайті “Миротворець”, який пов’язували з українськими силовиками. Про те, як це впливає на висвітлення подій в зоні конфлікту, OpenDemocracy докладно писали ще в 2020 році .
“Зараз у країні є як мінімум три державні телеканали, поява четвертого означає перехід країни до системи контрольованого державою телепростору”
За три тижні до повномасштабного російського вторгнення в Україну, на початку лютого 2022 року, український журналістський рух “Медіарух” знову заявив про серйозні проблеми : понад 400 іноземних журналістів не могли отримати акредитацію на роботу в Україні, чекаючи на рішення влади понад усі встановлені терміни. У відповідь міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко звинуватив іноземних журналістів у легітимізації тероризму.
“У мене питання не до бойовиків, оцінку яким дасть або суд, або трибунал, а до журналістів, які під соусом “давати інформацію з усіх боків” – легітимізують тероризм. Водночас даючи злочинцям майданчик для озвучування ідей Кремля”, – заявив 8 лютого 2022 року міністр , реагуючи на інтерв’ю Reuters з Денисом Пушиліним, одним із невизнаних лідерів “ДНР” на окупованому росіянами Донбасі.
У тій заяві Ткаченко ще раз наголосив, що іноземні журналісти мають право в’їжджати на окуповані території виключно через українські пункти пропуску вздовж лінії розмежування. Проїзд в інший спосіб вважатиметься порушенням законодавства з відповідними санкціями. Також Ткаченко натякнув на те, на який зміст матеріалів очікує: “Перед тим, як туди їхати і писати, варто ретельно обміркувати, який внесок у підтримку тероризму це може зробити”.
Через два тижні після цієї заяви українські військові пообіцяли спростити отримання акредитації іноземними журналістами. Проте всі ці плани довелося змінити через повномасштабне російське вторгнення, що почалося.
І хоча український народ та уряд відчайдушно потребували міжнародної підтримки, щоб встояти проти російської армії, проблеми з роботою журналістів не зникли. Вже у червні 2022 року українська Комісія з журналістської етики зробила різку заяву на захист прав журналістів.
“Збройним силам та правоохоронним органам потрібно дотримуватися розумного балансу між заходами безпеки та оборони та правом суспільства на отримання перевіреної інформації від професійних медіа, – йшлося у заяві КЖЕ. – Неприпустимо давати перевагу певним ЗМІ чи журналістам перед іншими, одним забороняти роботу без пояснення причин, а іншим – дозволяти”.
Ці проблеми не зникли і за рік повномасштабної війни. Опитування іноземних журналістів, опубліковане в січні нинішнього року , показує, що до недоліків, характерних для більшості держорганів в Україні, належать схильність контактувати через непрямі та неофіційні канали, тривалий процес узгоджень, нерівність у доступі до інформації для журналістів, упереджене ставлення до ЗМІ.
У квітні цього року вибухнув черговий скандал – цього разу із сюжетом телеканалу France 24 із окупованої території Донбасу. Цей сюжет викликав гнівну реакцію Міністерства закордонних справ України та інших представників органів влади. У результаті телеканалу довелося вилучити свій сюжет.
“Хтось вирішив просто прибрати нас із цифрового ефіру”
Посилення державного мовлення відбувається на тлі того, що опозиційні канали не можуть досягти правди та справедливості, незважаючи на величезний міжнародний резонанс та підтримку.
4 квітня 2022 року три національні телеканали – “5 канал”, “Прямий” та “Еспресо”, які пов’язують з опозиційним політиком, екс-президентом Петром Порошенком – були загадково відключені від мережі Цифрового наземного телебачення (ЦНТ). Це сталося невдовзі після того, як було ухвалено рішення, яке зобов’язало їх співпрацювати з усіма іншими національними інформаційними каналами.
“Очевидно, що представники влади знали, що нам не можна просто зателефонувати або спустити зверху якийсь папірець із рекомендаціями, які теми можна висвітлювати, а які ні, яких політиків запрошувати, а яких ні. Тому хтось у владі вирішив піти іншим шляхом – просто прибрати нас із цифрового ефіру, – розповідає Анастасія Равва, головний редактор “Еспресо”. Вона визнає, що відключення відчувається як тиск на канал, але відмовляється вважати “Еспресо” опозиційним медіа. – “Еспресо” важко назвати опозиційним каналом. Під час війни немає влади та опозиції, є консолідоване українське суспільство, яке протистоїть ворогові. На “Еспресо” немає критики влади, дуже широко висвітлюється діяльність президента України та інших органів центральної влади”.
“У демократичних країнах таке називають політичною цензурою”
Проте, як зізнається керівник каналу, за рік їм так і не вдалося добитися повернення до цифрового ефіру. І ставить майже риторичне запитання: “Яке законодавство дозволяє владі відключати когось від ефіру на підставі того, що там є альтернативна владі позиція? У демократичних країнах таке називають політичною цензурою”.
У квітні поточного року організація “Репортери без кордонів” закликала українську владу вирішити проблему з мовленням цих каналів.
“Через рік все ще неможливо встановити, хто саме, навіщо і як ухвалив це рішення, – йдеться у зверненні “Репортерів без кордонів” . – Медіарегулятор, провайдер ЦНТ та державна компанія, якій належить інфраструктура, знімають із себе відповідальність, посилаючись один на одного, а юридична невизначеність триває вже рік”.
“Ця ненормальна ситуація затягнулася, – обурюється керівник офісу “Репортерів” у Східній Європі та Центральній Азії Жанна Кавельє. – Неприйнятно, що 16 мільйонів глядачів ЦНТ протягом року позбавлені доступу до трьох телевізійних каналів через юридичні непорозуміння. Ми не розуміємо відсутності волі для вирішення проблеми та закликаємо українську владу якнайшвидше зайнятися цим питанням та врегулювати ситуацію”.
Однак ніхто в українській владі, включно з гарантом Конституції України, не поспішає реагувати на звернення журналістів або міжнародних журналістських організацій, зберігаючи мовчання з цього питання.
Нескінченний марафон
Тим часом, соцопитування серед самих журналістів , проведене в січні 2023 року фондом “Демократичні ініціативи”, вказує на те, що все більше журналістів вважають “Єдиний марафон” засобом пропаганди. Так, згідно з даними фонду, 62% опитаних журналістів вважають, що сам “Єдиний марафон” є цензурою, тоді як не погоджуються з цією думкою лише 18% опитаних. Ще більше журналістів вважають, що “Єдиний марафон” треба припинити, а всі мовники повинні повернутися до нормальної роботи – 65%, тоді як за продовження “Єдиного марафону” – лише 11%.
Це опитування, проведене на замовлення Центру прав людини ZMINA, показало й те, що разом із офіційною цензурою зростає і самоцензура журналістів.
Так, порівняно з 2019 роком удвічі зросла кількість журналістів, які готові приховати правду про серйозні проблеми та правопорушення, якщо її оприлюднення може завдати шкоди державі. На приховування правди готові піти 25% опитаних (проти 12% у 2019 році), ще 48% не знають, як діятимуть, і лише 27% заявили, що готові говорити правду у будь-якому випадку (тоді як у 2019 році таких було 35%).
Також удвічі зросла кількість тих, хто вважає, що в Україні існує системна цензура – цю думку поділяють 26% опитаних, з яких 69% говорять про цензуру державних та місцевих органів влади.
І якщо щодо повернення телеканалів у цифрове мовлення влада вважає за краще відмовчуватися, то в питанні претензій до роботи “Єдиного марафону” позиція більш ясна – марафон продовжуватиме роботу.
“Це джерело інформації, зокрема, для верифікації того, що насправді відбувається. Тому що коли люди читають неперевірену інформацію в Телеграм, перше, що вони роблять для того, щоб переконатися в її достовірності, це включають марафон”, – заявив у ефірі “Єдиного марафону” Олександр Ткаченко , міністр культури та інформаційної політики, реагуючи на критику. І хоча Ткаченко визнає , що інтерес аудиторії до “Єдиного марафону” “трохи згасає”, рівень довіри до нього залишається досить високим.
Загрози свободі слова можуть лише зрости
З початком повномасштабних бойових дій багато урядових ініціатив, раніше жорстко розкритикованих журналістами та представниками міжнародних організацій, отримали ще один шанс на реалізацію. Так сталося, наприклад, із законом про медіа, який після майже трьох років дискусій був прийнятий парламентом і з 1 квітня цього року набрав чинності.
Формально цей закон мав урегулювати питання телерадіомовлення, погодивши українські норми з європейськими. Саме такими аргументами уряд виправдовував ухвалення закону, який багато хто вважає потенційно небезпечним для свободи преси. А все тому, що новий закон і контроль над ЗМІ поширилися далеко за межі телебачення, включивши друк та онлайн-медіа.
“У законі є інструменти впливу як на електронні, так і на аналогові ЗМІ, але, на жаль, немає чітко визначених гарантій незалежності регулятора, – вважає Вікторія Сюмар. – Тому спокуса ще більшого контролю над ЗМІ за наявності інструментів посилюватиметься”.
Про певне згортання журналістських свобод свідчить і Сергій Штурхецький, голова НМПУ. “Я не поділяю оптимізму розробників цього закону. Через якийсь час ми почнемо набувати неприємностей його імплементації”, – пояснює він свій песимізм. Штурхецький звертає увагу і на те, що досі не завершилась громадська дискусія щодо власності на ЗМІ. У тому числі, невідомо, хто є загадковим власником “Зеонбуду” – того самого оператора цифрового наземного телебачення, звідки викинули опозиційні телеканали.
Про очевидні ризики посилення державного контролю говорить і Андрій Куликов, голова Комісії з журналістської етики, яка і під час війни продовжує розглядати скарги щодо дотримання журналістами етичних стандартів.
“Виправдовуючи свої дії потребами воєнного часу, люди у владі прагнуть того, щоб у суспільстві зросла звичка дотримуватися їх власної політики. Тоді після війни в суспільстві за інерцією буде існувати тенденція до угоди, у тому числі й у частині засобів масової інформації, – пояснює Куликов. – Щоб подолати цю тенденцію, доведеться докласти багато зусиль, а також пережити конфлікти, які заважатимуть облаштуванню мирного життя”.
Глава КЖЕ вважає, що не всі останні рішення військових можна виправдати, як, наприклад, вимога щодо роботи журналістів у “жовтій зоні” лише у супроводі прес-офіцерів. Заборону роботи в “червоній зоні” він при цьому вважає загалом виправданим, хоча тут, на його думку, можна було б передбачити винятки – наприклад, через інтеграцію колег у військові частини.
Об’єднати журналістів для відстоювання своїх прав буде непросто, тому що саме журналістське середовище сильно змінилося під впливом війни
Куликов також припускає, що українська влада найближчим часом посилить контроль за тими засобами масової комунікації, на які вони досі не звертали великої уваги – радіо, друк, місцеві ЗМІ. Тож журналістам варто не чекати, а діяти на випередження.
“Потрібно вдосконалювати свої навички та створювати якісний продукт для своєї аудиторії. Це буде потужним стимулом для створення в суспільстві усвідомленої потреби в якісній та корисній інформації – замість різних підвидів пропаганди”, – вважає Куликов.
Чи спроможні журналісти подолати розбіжності?
Об’єднати журналістів для відстоювання своїх прав буде непросто, бо саме журналістське середовище дуже змінилося під впливом війни: хтось пішов воювати, хтось пішов фіксером у закордонні ЗМІ, хтось поїхав.
“Роз’єднаність журналістів дозволяє владі не бути підзвітною суспільству”, – вважає Сергій Томіленко, голова Національної спілки журналістів України, найбільшої членської організації журналістів у країні. Проблема, на думку Томіленка, полягає у відсутності ринку, де медіа розвивалися б як бізнес.
Томиленко також вказує на те, що багато авторитетних ЗМІ та журналістів використовують свої відносини з посольствами та організаціями, щоб потім конвертувати цей вплив у критичній ситуації для власного захисту. Проте така тактика не дає змоги журналістам організуватись у велику інституційну структуру – наприклад, профспілку.
“З’являються анонімні Телеграм-канали, і людям здається, що ось там тепер правда”
“Влада моніторить ситуацію та користується роз’єднаністю, ігноруючи запити на справедливість, свободу слова та медіареформи. Тому що медіареформи мають проводитися за повної участі самого медіасектора, а не так, як було із законом про медіа”, – нагадує голова НСЖУ нещодавні події із затвердженням нового закону. Тоді Спілка журналістів провела безліч нарад, у яких взяли участь близько 5000 редакторів та журналістів. Але влада проігнорувала багато зауважень, хоча її представники також брали участь у цих зустрічах.
За спостереженнями Вікторії Сюмар, рівень журналістської солідарності зараз суттєво нижчий, ніж за часів Кучми чи Януковича. Насамперед це продиктовано економічними причинами: ринок реклами суттєво скоротився, тому багато ЗМІ виживають або за державні гроші, або за корупційно-владні. Тут також йдеться про збільшення частки журналістів державних ЗМІ.
Через війну частина журналістів готова поступитися своїми базовими правами, і влада цим користується, вважає Настя Станко. Вона не згодна, що українців треба оберігати від поганих новин. “Це створює прірву між цивільними та військовими. З іншого боку, з’являються анонімні Телеграм-канали, і людям здається, що ось там тепер правда. Але це ризикована стратегія, – упевнена Станко. – Свобода слова – це також територіальна цілісність України”.
За словами Станко, їй боляче відчувати, що військові дедалі частіше звертаються до зарубіжних журналістів, бо її українським колегам деякі теми або нецікаві, або вони не можуть сказати всієї правди.
“Коли заводжу розмову про це, то приватно все підтримують, а публічно – ні. Частина хоче спокійно працювати і тому самоцензурується, – ділиться враженнями Станко. – Багато думок, що журналістські протести на руку Росії, але я з цим не згодна. Тому що, якщо ми ці проблеми не вирішимо, то це буде ще більше на руку Росії».
