Про зачинений хутір на околиці…

Авторка: Ірина Уварова.

«Усяк кулик до свого болота звик», – таке прислів’я іноді чую, коли вихваляю своє Соцмісто. Від початку забудови (1935 р.) і аж до нульових повторювали цей вираз на тлі розмов деяких місцевих діячів: «Ваше Соцмісто – депресивний район, де є лише одна визначна пам’ятка, – говорили презирливо, розділяючи по складах. («до-сто-прі-мє-ча-тєль-ность»), і це – кладовище …». Нині ж, на тлі загального депресивного настрою, вам хочеться почути про щось прекрасне? Оце й будуть коротенькі епізоди з життя Соцміста.

Найпершою з визначних пам’яток є назва. Не так давно відкрилося, що соцмістами у 30-ті роки минулого століття називали по всій радянщині райони із секретними (оборонними) підприємствами. Якщо не можна було закрити все місто, на кшталт якого-небудь «Свердловська-36», то «зачиняли» район, до того ж дуже цікавим способом. Робили його…анклавом, самодостатньою структурою на околиці. І споряджали усім необхідним так, щоб у мешканців не виникало потреби кудись їхати за «хлібом та видовищами».

А виправданням назви «Соцмісто» для народу слугувало використання під час забудови та планування району передових досягнень тодішньої архітектури та соціальних амбіцій. У проєктних архівах та музеї «ДНІПРОАЗОТу» віднайшовся цікавий план будівництва «комфортного дому для соціалістичних спеціалістів». Мова йде про будинок за ЦНАПом Південного району, споруджений у 1936 році, зі сталінським ампіром та колонадами на даху. А от повний варіант будівлі включав ще й два додаткових крила: зліва – двоповерховий дитсадок і ясла, справа – кухня-їдальня. Весь комплекс мав бути поєднаним скляними переходами-галереями. Загальна мета зазначалась у проєкті як «економія часу стомленої працівниці для забезпечення більш змістовного дозвілля, ніж догляд за дитиною та куховарення»…

Без урахування нездійснених мрій, загалом в архітектурно-будівельному плані Соцмісто має дуже цікаві особливості: у 30-х роках експериментально до роботи залучалися і молоді, і досвідчені фахівці, яким були дозволені найсміливіші ідеї. Згодом навіть вийшла книжка тодішнього Азотівського архітектора А.З.Храковського (був репресований у 1937 році, та дивом вижив після 25-річного ув’язнення) про новітній досвід житлової забудови промислових зон.

На завершення теми назви, зазначу, що «Соцмісто» як топонімічний конструктив був деякий час заборонений до офіційного вживання. У газеті «Дзержинець» Соцмісто вперто називали «Південно-Східним районом», або «Селищем хіміків».

Прикметою Соцміста в усі часи слугували затишні зелені масиви: у вас тут море зелені, дивувалися навіть кияни. Парк, розарій (до речі, внесений до пам’яток зеленого будівництва та популярних екскурсійних маршрутів області), сквер – липовий та грушевий, вулиці та ділянки житлової забудови ПХЗ.

Майже невідомим є один з воєнних епізодів Соцміста другої світової: недобудований на початку 40-вих років чотириповерховий будинок по вул. Менделєєва (нині Вадима Пузирьова) був розібраний, а будівельні матеріали використані для викладання злітної смуги літаків (зараз на місці аеродрому – районний суд).

Надбанням радянського періоду Соцміста стали ПК «Хімік» з унікальними мозаїчними панно, каток зі штучним льодом, два басейни (дитячий і дорослий), Будинок торгівлі. Споруджувалося все це за кошти підприємств, і окрім головної мети – покращення дозвілля та зразкове постачання товарами, несли ще й додаткове навантаження, ту ж самодостатність району – вже сюди із центру міста та навіть лівобережжя люди приїздили спеціально. Вочевидь, це й не народило традицій відокремленості, – майже етнічної, – ознаки якої зустрічаються у Романковому, Карнаухівці, Шостій Сотні.

На жаль, багато чого не збереглося з часів соціалістичного міста: ринкові умови не дозволили утримувати каток. Навіть у 70-ті роки витрати на нього прирівнювалися до витрат пересічної людини, яка б отримала у подарунок гвинтокрил або літак. Збитковими, вірніше, збитими літаками стали й басейни, але на території парку наразі іде спорудження потужного сучасного стадіону, і можливо, колись завершиться будівництво баскетбольного комплексу.

Те, що вціліло від старого Соцміста, все ж має для городян певне значення, наприклад раритетні скульптури на вул. Затишній, що офіційно називалися у 50-ті роки «Летіть, голуби» (неофіційна місцева назва з тих же часів «Батько-одинак з дитиною») і «Щасливе подружжя дивиться у майбутнє» (народна назва постійно змінювалася, та нині найдивніша – «Юля з чоловіком») на честь дивної схожості скульптурної героїні з політичною діячкою.

Унікальним явищем є й одне з культових місць Соцміста – профспілкова бібліотека «ДНІПРОАЗОТу». З 1934 року існував гуртожиток молодих спеціалістів (навпроти СШ№20, зараз, майже зруйнований). Учорашні студенти приїхали будувати завод з валізами книжок. Згодом для книжок вони спеціально відокремили кімнату, де чергували на громадських засадах. Трохи пізніше знайшлися кошти на утримання бібліотекарки, і водночас почали тут з’являтися дивні книжки (сама бачила такі). Художні, технічні, навчальні посібники мали на форзацах штампи ГПУ-НКВД і з таким текстом: «Вилучено через арешт власника» (мова про конфіскацію майна репресованих). Розсилалися подібні книжки головним чином у провінційні бібліотеки, щоб не так багато хто їх бачив (вважалося – в провінціях не читають). Та щоб згодом швиденько списати нібито нікому не потрібні книги.

Читали. Потрібні. Не провінція.

І не хутір на околиці, – ось, що хочу довести.