«Куплю для дитини гранатомета»

Авторка: Ірина Уварова.

До мого кабінету іноді забігає шестирічна Злата – онука чергувальниці по корпусу. Злата належить до покоління дітей війни, а загалом – зовсім невідомого, за новими спільними ознаками, покоління дорослої малечі.

До війни зовсім маленька Злата щебетала, як пташка, не замовкаючи й на мить: «уявляєте – продавчиня – у крамниці – не змогла – зрозуміти – що мені – зараз – конче потрібно – кажу їй – серйозно і майже по складах – терміново – знайдіть мені – яскраву дзиґу – дзиґи не вистачає моїм лялькам – а вона – все шо та шо?

Річ у тому, що мала не розмовляє, а строчить як з кулемета (до кулемета ми ще повернемося) гарною й чистою українською мовою. І мабуть, натрапила до того ж на «русскоязычную» продавчиню, яка не те що вловити, а й перекласти слово «дзиґа» була не в змозі.

До речі, завдяки Златі, про себе зробила замітку-висновок: відійшли у минуле суперечки щодо «прав руського язика»: дитині українська мова уже подається якісно і в дитсадку, і вдома. Не так, як це робилось років з десять тому: «дєтки, візміть куклу в дліннім платті».

У Златиної бабусі син служить у ЗСУ майже десять років, а з початком повномасштабної війни він іще частіше став надсилати дитині подарунки: то зайця, то ведмедика, то ляльку… – Все не те, – строчить йому по мобілці Злата, – мені потрібен автомат або кулемет – невже не розумієш?

Паралельно бабуся поскаржилася – не синові, а мені: дитина погано переживає повітряні тривоги (чула й бачила вибух ракети), а непокоєння за татка переростає у сльози й тривогу. Швидко купила Златі іграшкового (але зі звуковими та світловими подробицями) автомата, і дитина відразу надіслала відео: під торохкотіння зброї співає «Батько наш Бандера». За визнанням бабусі, спить в обіймах з автоматом тепер спокійно, не схоплюючись під випадкове шурхотіння.

Отака історія, яка, на жаль, є типовою для нашого часу. Про «лялькотерапію» та антистресові іграшки відомо давно, – діти легше виходять з тривожного стану, маючи поруч улюблену іграшку. «Автомато- кулеметотерапія», навіть для дівчаток, погодьтеся, є дещо новою рисою, яка дивує навіть досвідчених психологів, педагогів та батьків. Ось невеличкий огляд цього явища.

Після початку повномасштабного вторгнення малеча зводить блокпости у дворах і перевіряє перехожих паролем “Паляниця”. А на майданчиках гасає з іграшковою зброєю, грає в стрілялки з поділом на “українці” та “росіянці-засранці”. І все це під супровід “Батько наш Бандера” та “Ой у лузі”. “Те, що діти надають перевагу забавкам у військовому стилі, нормально, – кажуть психологи. – Малечу переповнюють емоції, які спровокувала війна. І діти прокручують ці переживання у мілітарі-іграх. Це хороший, здоровий спосіб розрядки».

Ще одну тенденцію помічають педагоги віком 50 плюс: «В нашому дитинстві існував чіткий гендерний поділ: хлопчики бігали з іграшковими пістолетами, дівчатка – із санітарними  сумочками. Тепер зброєю однаково цікавляться діти обох статей».

Українська психологиня Вікторія Назаревич з ініціативною групою “Інститут інтегративної арттерапії” організувала проєкт “Toy Therapy Room”, або “Кімната терапевтичної іграшки”, де психологи з України та поза нею вже надали психологічну підтримку більше ніж 1 600 дітям та дорослим і досі її надають. Майже по усіх областях України та чотирьох за кордоном відкрили 75 кімнат, наповнених м’якими іграшками. До роботи в проєкті долучилися 145 психологів-волонтерів. Зменшують і нейтралізують травматичний досвід “дітям війни” методами лялько- та ігротерапії.

У багатьох містах України відкрилися ігрові терапевтичні кімнати, де діти через гру з м’якими іграшками виливають назовні свої переживання, навчаються вирішувати внутрішні конфлікти та проблеми. Розповідає організаторка однієї з них: «Коли розпочинали роботу і збирали іграшки, то люди активно їх приносили. До збору долучалися і діти, й дорослі. Я думала, що красиву новеньку велику іграшку одразу заберуть. Але діти обирали менші й середні. Яскраві насичені кольори теж не обирають, більше – коричневі, приглушені, природні відтінки”.

Психологиня розповіла, що хтось обирає м’якого друга, з яким ділитиметься секретами, але кожна історія знайомства та вибору цікава та особлива. Один маленький хлопчик обрав іграшку по фото в інтернеті, а коли прийшов до кімнати, довго роздивлявся, але все ж обрав іграшку з фото. Був випадок, коли дитина обрала іграшку, але додому не захотіла забирати, а наступного разу принесла власні іграшки на знайомство з цією, обраною.

Дарувальники часто цікавляться долею подарованих ними іграшок і радіють, коли дізнаються, що їхню іграшку вже хтось “забрав у родину”, — відкрила секрети своєї роботи психологиня.

Терапія іграшкою гарно працює з проблемними ситуаціями клієнтів, шукає ресурси, точки опори й підтримки. Іграшка працює як з дітьми, так і з дорослими. Спочатку діти обирають іграшки за незрозумілими мотивами. Це найважливіше. Потім психолог “розплутує” цю мотивацію.

“Спеціально з дорослими не працюю. Не ставила собі таке завдання. Була ситуація: у формі гри. Людина відіграла гарячий конфлікт за допомогою іграшок: «Я йому отаке сказала, а він мені отаке». Посміялася. А я бачу, що через іграшки все розповіла і конфлікт прожила. Негативна напруга пішла, залишилися тільки гумор, позитив. Вона і сама не зрозуміла, що відбулося”, — згадала психологиня.

Терапія починається з візуального контакту з іграшкою. Серед 300 іграшок є саме твоя одна терапевтична із суперсилою іграшка. Її хочеться взяти до рук, вона притягує твій погляд, хочеться час від часу її притискати, ділитися з нею своїми переживаннями та секретами.

“Був випадок: дівчинка впала з велосипеда, пошкодила обличчя. Вона взяла такого слоника гарнесенького, але з латочками теж на мордочці. Інша дитина теж з певною косметичною вадою, обравши іграшку, пояснила свій вибір: “Вона дуже красива”. Зі слів психологині, іграшки працюють, як дзеркало або як відшкодування того, чого дітям не вистачає.

Якщо ми говоримо про дітей дошкільного віку, це все відбувається в ігровому форматі: ми ховаємось, втікаємо, обов’язково якось обігруємо ці ситуації, будуємо халабуди дитячі в укриттях, щоб їх заспокоювати. Дуже багато в рекомендаціях є тихих ігор, якими можемо забавити дітей в укритті, щоб давати мінімум шуму. Для кожного малюка сьогодні найважливіше мати той “острівок” безпеки та стабільності, навіть у вигляді власної іграшки. Дитинство створене для того, щоб бавитися та гратися, і цьому не повинні завадити жодні потрясіння.

Цікава історія відбувається і з майстринями хенд-мейду у справі в’язаних іграшок. Вони передають іграшки дітям, які постраждали від війни. Одна з таких, Анна Бездудна в’яже гачком такі іграшки уже понад три роки. Доки її малеча займалася акробатикою, жінка в’язала просто у спортзалі. Згодом захоплення переросло у маленький сімейний бізнес. З початком війни Анна та троє її дітей вимушені були ховатися у бомбосховищі.

«Уже десь пройшов місяць, і мені знайома прислала повідомлення з подякою за іграшку, яку я в’язала їй на подарунок дитині. Подяка була в тому, що при евакуації дитина взяла тільки мого ведмедика, і вона з ним не розлучається. Тобто, ця іграшка допомагає дитині переносити такі важкі часи», – розповіла Анна Бездудна. В’язати для дітей-переселенців вмовила подруга. «Вона написала: “Аня, уже швидко висилай іграшки, тому що при цих ситуаціях хоч якась буде відрада для дітей”. Тоді я зрозуміла, що мені треба в’язати, тому що це реально допомагає дітям у стресових ситуаціях у наш час», – каже Анна Бездудна.

На своїй невеликій кухні Анна створила понад півсотні іграшок. Через благодійні організації передає їх постраждалим від війни. Майстриня також в’яже ковдри, кофтини й подушки. А з кожного придбаного аксесуара купує нитки, щоб тішити дітей новими подарунками.

…Є відома історія про те, що якось Хемінгуей заклався, що напише оповідь лише з декількох слів, здатну зворушити кожного читача. Він виграв спір, написавши: «Продаються дитячі чобітки. Неношені». Про наших українських дітей є, на жаль, вже дуже багато таких найкоротших, страшних оповідей. В одному з польських дитсадків у приміщенні, де перебувають діти з України, дивом врятовані з-під обстрілів, є таке оголошення: «Повітряні кульки категорично заборонені».

Дивом врятовані діти, яких війна зробила дорослими, а з ними й наша Злата-кулеметниця скоро виростуть. Багато з них повернеться з-за кордону, де бачили своє, і дорослими очима вже здатні до серйозних порівнянь. До речі, і там, за кордоном, і тут в Україні, їм часто пропонують домашнім завданням написати твір: як подолати корупцію, яким буде життя після Перемоги. Цікаві й корисні речі є у тих творах… Але це окрема розмова. Я добре уявляю, як діти пишуть ці твори: ручка у правій руці, іграшковий кулемет – у лівій.

Вам треба пояснювати конкретний зміст того, що вони пишуть про корупцію і відбудову країни після Перемоги?