«Твоя міна може знайти тебе, коли ти послабиш увагу»: історії людей, які під час війни стали саперами

Автор: Віталій Баранник.

Внаслідок російської агресії Україна зараз є найзамінованішою країною у світі. Наразі розмінуванням на фронті та в тилу займаються не тільки професійні сапери, але й ті, хто до війни не мав ніякого відношення до цієї небезпечної справи. «Пильний погляд» поспілкувався з людьми, яких саме війна змусила стати саперами, про те, як змінилося їх життя та як це – постійно бути під загрозою.

Історія Андрія

Андрій – сапер в Окремій бригаді територіальної оборони м. Дніпро. До повномасштабного російського вторгнення не мав ніякого відношення ні до саперної, ні до військової справи. У нього був досить успішний власний бізнес з виробництва конвеєрного обладнання для зернових підприємств. Та 27 лютого 2023 року Андрій вирішив, що «є більш нагальні потреби, ніж якісь економічні вигоди», що треба боронити країну і долучився до лав ТРО.

«У ТРО мені сказали: «Можеш піти або в піхоту, або в розвідку». Я вибрав розвідку. Упродовж трьох місяців ми ходили на різні завдання, були сутички, були вогневі контакти з ворогом. Ще ми супроводжували саперів, які мінували небезпечні для прориву ворога ділянки. А потім у нашому батальйоні сформувався саперний взвод і я подумав, що якщо ми у розвідці ходимо на «мінус», то і як сапер я також буду ходити на «мінус». І зможу підкинути ворогам багато неприємних для них сюрпризів», – ділиться своєю історією пан Андрій.

За його словами, сапер в армії виконує дуже багато завдань: від постановки власних мінних полів: керованих, протитанкових та протипіхотних, до знешкодження різних вибухонебезпечних предметів, які виявляються на наших позиціях, наприклад, снарядів та касетних боєприпасів, що не розірвалися.

А ще сапери у наступі йдуть першими й розчищають дорогу тим бійцям, що йдуть за ними. Андрій говорить, що заходячи у «сіру зону», або на територію контрольовану ворогом, головне не поспішати, бо тут може бути замінований кожен метр землі.

«Треба все робити дуже повільно. Бо у ворога дуже велика матеріальна база, великий запас протитанкових і протипіхотних мін. Вони можуть бути й направлені, і кругові, і встановлені з якимись особливими «сюрпризами», у тому числі з можливістю дистанційного підриву. Тому потрібно свою роботу робити максимально непомітно, тихо й обережно. Крайній раз, коли ми йшли у складі штурмової групи, то перші триста метрів ми подолали досить швидко – за 2-3 години. Бо на цій ділянці майже нічого не виявили – лише кілька «лепестків» (протипіхотна міна натискної дії радянського виробництва, яка встановлюється на ґрунт лише засобами дистанційного мінування) і одну «розтяжку» з гранатою «Ф-1». А потім ми виявили нерозірвану авіаційну бомбу «ФАБ-500». Щоб її знешкодити потрібен був певний час і тому ми повернулися і продовжили просування вже наступного дня і наступні шістсот метрів «йшли» майже весь день. Бо було багато різних пасток: «розтяжки», міни нажимної дії. Взагалі останніх – ворог ставить дуже багато і на жаль були випадки, коли сапери з нашої групи підривались на них і втрачали кінцівки у наслідок ураження», – розповів Андрій.

Історія Олександра

Олександр – пенсіонер МВС. З початком повномасштабного російського вторгнення чоловік фактично став старшим під’їзду у своїй київській багатоповерхівці. Будував блокпости, допомагав літнім сусідам під час повітряної тривоги та обстрілах добиратись до укриття. Після того, як окупантів відігнали від столиці, вирішив приєднатися до однієї міжнародної благодійної організації, яка проводить гуманітарне розмінування в Україні, хоча раніше ніколи в житті не мав справи з вибухівкою.

 

Пройшовши навчання на спеціальних курсах, вже понад рік очищує рідну землю від різних мін, снарядів та інших вибухонебезпечних предметів. Олександр вважає, що гуманітарне розмінування має свої особливості на відміну від роботи військових саперів. Інколи їм доводиться працювати на полі, де міні стоять буквально одна коло одної, а інколи вони повинні перевірити територію, де тільки є підозра на наявність вибухонебезпечних предметів.

«Девіз нашої організації: «Безпека. Дисципліна. Ефективність». Зауважте, що на першому місці стоїть саме безпека людей. Наприклад, в Миколаївській області ми працювали в балці, що щільно заросла ліщиною і там були розтяжки мін ОЗМ (ОЗМ-72 – протипіхотна осколкова міна, що вистрибує, кругового ураження). Тож я там за день пройшов «всього» 6 квадратних метрів. По-перше, там рослинність навколо: і згори, і знизу. По-друге, це ж розтяжки. До неї варто тільки доторкнутися і все… Плюс погодні умови. Весною, коли була більш-менш нормальна погода, працювати комфортніше. Літом, коли вдень температура 34 градуси в тіні, через пару годин ти мимоволі починаєш сповільнюватися. У нас спеціально для відпочинку роблять «тіньовки». Якщо почуваєшся невпевнено, повертаєшся і 10-15 хвилин відпочиваєш у «тіньовці». Тому питання про те, скільки може пройти демінер за день – не зовсім коректне. Можна й 20-30 метрів пройти, але ризик при цьому збільшується пропорційно і ймовірність підриву зростає багаторазово», – розповів пан Олександр.

За його словами, робота гуманітарного сапера дуже специфічна. Військовим саперам вистачає роботи на фронті, у ДСНС теж ресурси обмежені. Але є території, де ворожі ДРГ могли залишити «розтяжки». Військові якусь частину з них знешкодили, але немає гарантій що більш їх там не залишилось й тоді звертаються до таких організацій, з якою співпрацює Олександр.

«Ми приїжджаємо і можемо весь цей ліс проповзати, виконати всі маніпуляції, все перевірити та нічого не знайти. Але поки ми його не пройдемо і не скажемо, що він чистий від мін, до нього ніхто не зайде. Звичайно прикро, коли ти три місяці повзаєш цим лісом і нічого в підсумку не знаходиш. Але у цій ситуації є один дуже небезпечний момент. Ти можеш практично повністю цей ліс перевірити й на 99 відсотків бути впевненим, що в ньому немає мін, розслабитися і в останній момент натрапити на одну-єдину міну, яка саме на тебе і чекала», – розповідає наш співрозмовник.

Олександр каже, що росіяни залишають після себе багато вибухонебезпечних «сюрпризів». Так інколи у протитанкових мінах російські сапери викручували «рідний» підривник МВЧ і замість нього ставили протипіхотну міну, яка по діаметру як раз підходила у цей отвір. І тому просто «гуляти» по полю з протитанковими мінами в надії на те, що вони можуть спрацювати тільки під танком, або бронемашиною не варто. Також відступаючи, окупанти можуть поставити у полі лише одну-єдину міну. Коли в поле виїжджає трактор або комбайн, то він все одно рано чи пізно на неї наїде і підірветься. Коли відбувається подібний підрив, то для перевірки території відправляють демінерів з організацій по гуманітарному розмінуванню, щоб вони перевірили все поле.

«Це однозначно підла диверсія, бо вони знають, що сільськогосподарські поля обробляються повністю. І ця міна обов’язково знайде свою жертву. Після підриву ми можемо 2-3 гектари проповзати на колінах, витратити на це пару місяців, і нічого не знайти крім старого заліза. Бо міна була одна. Але перевіряти все одно треба, бо люди бояться виходити в поле і їх можна зрозуміти. Гуманітарне розмінування звучить красиво, але це тяжка праця, під час якої боєприпасів ми можемо навіть і не знайти. Ти можеш 4-5 місяців повзати й нічого не знайти, жодної міни. І тут головне не розслабитись. Тому що за законом підлості твоя міна може тебе знайти, коли ти послабиш увагу і даси собі якийсь попуск», – каже чоловік.

Щоб не розслаблятись і не втрачати пильності Олександр вигадав один «дійовий» засіб – він замість формової бандани пов’язує голову дитячою пелюшкою з мультяшними героями.

«По-перше, з банданою білого кольору не так пече в голову, – пояснює Олександр. – А по-друге, це пелюшка моєї молодшої дочки й щоразу, коли я пов’язую її на голову, я нагадую собі про те, що виходжу на поле заради своїх дітей та своєї сім’ї, що я маю бути максимально обережним, щоб повернутися до них».

Довідка:

Мінами різних видів та боєприпасами, що не розірвалися, забруднено понад 67 тисяч квадратних кілометрів, що складає приблизно 30% території України. Для повного розмінування, як вважають фахівці, знадобляться мільярди доларів і сотні років.

Найбільш песимістичний прогноз оприлюднили журналісти видання The Washington Post, припустивши, що на повне розмінування України піде близько 757 років. Причому для розмінування знадобляться зусилля 500 саперних команд.

Наразі розмінуванням українських земель займаються військові сапери ЗСУ, сапери ДСНС, а також кілька міжнародних гуманітарних організацій.