Авторка: Ірина Уварова.

«ДніпроАзот» – одне з небагатьох старих підприємств України, де вирішено було одночасно з будівництвом промислових установок споруджувати й капітальне житло для працівників на Соцмісті. Причому це рішення тодішнього директора “Кам’янськхімбуду” С.В.Пушка та головного інженера А.З.Храковського коштувало першому життя — був репресований і розстріляний 1937 року, а другому — багатьох років ув’язнення в тюрмах НКВС.

До речі, А.З.Храковський розробив найцікавіші проєкти типової житлової забудови при промислових зонах і на прикладі нашого Соцміста, зокрема будинку на вул. Менделєєва, 8 (будівля з колонами на даху за Південним ЦНАПом), намагався показати, як житимуть люди при комунізмі. Зліва до будівлі мала примикати галерея зі скла, що вела до домашньої кухні та їдальні, а праворуч така сама галерея з’єднувала житловий будинок із дитячим садочком… Але того самого 1933 року наплив робочої сили з навколишніх сіл, що рятувалася від голоду, змусив створити проєкт будівництва тимчасового житлового селища в районі вул. Колеусівської.

У 1934 році було ухвалено рішення про будівництво тимчасового селища, і 1 березня того ж року це будівництво було розгорнуто. Необхідно було швидко розв’язувати житлове питання для безлічі сімей, тому житло будували непоказне, без претензій, барачного типу.

Селище складалося, в основному, з дво- і одноповерхових будинків. Тут жили без зручностей, у тісноті, у дворах тримали дрібну живність. Разом із гуртожитками житлова площа селища становила 27200 квадратних метрів. Поруч із селищем знаходилися: робочий клуб, школа-семирічка, радіовузол, стадіон, амбулаторія на 300 відвідувань на день із пологовим відділенням на 7 ліжок, дитячі ясла на 100 дітей. У селищі працювали один універмаг, 18 магазинів і 7 хлібних кіосків. За невгамовний шум і тісноту барачне селище називали “Шанхаєм”. Разом було збудовано 62 бараки, у кожному з яких було 37 кімнат, 8 двоповерхових будинків на 12 квартир і готель на 50 номерів. Був свій клуб на 500 глядачів, фабрика-кухня на 5000 обідів на день, ремісниче училище.

Маловідомі сторінки історії тимчасового житлового селища

За спогадами директора будівництва Кам’янського азотно-тукового заводу С. В. Пушка, якому дуже багато чого вдалося “вибити” на нове будівництво, завдяки дружбі з тодішнім наркомом важкої промисловості Орджонікідзе, у 30-ті роки Головхімпром мав можливість зосередити матеріальні та трудові ресурси на будівництвах хімічної промисловості. Саме тоді й була створена програма будівництва азотно-тукового заводу у Кам’янському .

Керівник будівництва особисто приділяв час підбору виконробів, майстрів, бригадирів і кваліфікованих робітників, які до цього працювали на інших будівництвах. Їм він обіцяв житло, на спорудження якого майбутнім азотникам виділялися чималі кошти, в чому була велика заслуга самого С.В.Пушка. Основні сили прибували на будівництво із сіл Наддніпрянщини.

Будівництво тимчасового житлового селища проходило прямо поруч з будмайданчиком АТЗ і почалося взимку 1934 року. На скутій морозом землі робітники розводили багаття, рили траншеї під фундаменти дерев’яних бараків. Одночасно, в спішному порядку, щоб встигнути до весняного бездоріжжя, прокладали дороги, використовуючи щебінь і каміння з прилеглого гранітного кар’єру. Землекопи, грабарі та теслярі тулилися в побудованих нашвидкуруч бараках, але все-таки в  теплі.

А як було тим, хто жив поруч у наметах? Треба відзначити і такий маловідомий факт, що навесні 1934 року землекопам і грабарям прийшли на допомогу конторські працівники, почали прибувати автомашини та перші трактори, було споруджено і маленький шлакоблоковий завод, який мав власні крани та бетономішалки. З’явилися пересувні польові кухні. Хліб та обіди видавали ще за картками, але ніхто не залишався без належного пайка. До середини року кількість робітників зросла до 2000 осіб.

До Другої світової майже у всіх квартирах проживало стільки сімей, скільки було кімнат. На кухнях були встановлені печі, що топилися дровами й вугіллям, для приготування їжі. Вони використовувалися взимку, а влітку кожна сім’я мала свій власний примус (гасовий одноконфорочний апарат). Примуси встановлювали на кухнях, сходових майданчиках, на подвір’ї біля під’їзду і на їхніх єдиних конфорках примудрялися готувати їжу для всієї родини.

Важким був транспортний зв’язок із містом. Треба було користуватися або попутним транспортом, або далеко йти на станцію залізниці в с. Карнаухівку (на поїзд до станції “Правда” в районі вагонного заводу і ДКХЗ) або на станцію Баглій (на поїзд до станції Тритузна в кінці проспекту Пеліна – нині Гімназичний). Або ж іти пішки до вул. Народної, і там сідати в трамвай маршруту №2, який ішов до міського ринку.

Грандіозний проєкт зі знесення “Шанхая” було розроблено вже у 1965 році.  У Програмі партії тоді намітили проведення системи заходів щодо подальшого оздоровлення умов життя в містах та інших населених пунктах, включно з їхнім озелененням, обводненням, рішучою боротьбою із забрудненням повітря, ґрунту і води. Особливої значущості ці заходи набували у районах значної концентрації шкідливих викидів в атмосферу, до яких належало і м. Дніпродзержинськ.

Проєкт благоустрою та озеленення  зони міського хімкомбінату розроблено 28 липня 1965 року Державним науково-дослідним і проєктним інститутом азотної промисловості — ДІАП, Дніпродзержинська філія, обговорено протоколами нарад за участі голови Дніпродзержинського міськвиконкому та за директора заводу. У цьому проєкті враховано заходи з благоустрою та озеленення, передбачені завданнями розширення заводу.

В основу архітектурно-планувального рішення благоустрою було покладено винесення частини виробництв, складів, магістралей на кілька секторів; максимальне озеленення територій і майданчиків з арсеналом усіх елементів і малих форм із благоустрою.

Проєкт передбачав організацію в зоні широкої автомобільної магістралі, що з’єднує вул. Ленінградську (нині пр. Аношкіна) з вул. Польовою (нині Січеславський шлях) через наявний шляхопровід і замикає зовнішню кільцеву автодорогу біля огорожі заводу. Профіль дороги в червоних лініях не виключав тоді можливість прокладання додаткового трамвайного маршруту. Перетин автомобільної зовнішньої дороги і залізничного в’їзду на завод передбачалося здійснити у двох рівнях. У районі вул. Колеусівської було засипано величезний яр, прибрано частину допоміжних виробництв і складів. Підходи до хімічного заводу були запроєктовані широким коридором зелені. Озеленення території проводили сортами газостійких дерев суворо за рекомендацією НДІ Містобудування: клен американський, тополя канадська, акація кульова, в’яз, верба біла, береза, липа, абрикос; чагарниками: бирючина, бузина червона, бузок, жасмин, троянда зморшкувата, дикий виноград, шипшина; квітковими культурами: агератум, петунія, тютюн духмяний, мальва, канна, гвоздика Шабо; асортимент газонів: дереза, костриця лучна, тимофіївка, люцерна. Створення великих масивів зелені, на думку проєктантів, було найефективнішим для поліпшення мікроклімату району, особливо в поєднанні з водоймами.

І ось у проєктному завданні було передбачено влаштування штучної водойми в парку Соцміста, а також водойм у районі балки на вул. Колеусівській і балки в східній частині Соцміста.

Того ж 1965 року Промтрансндіпроєкт запроєктував пішохідний тунель під залізничними коліями  на продовження  вул.Південної, щоб виключити небезпечні для переходів перетини з транспортними магістралями. А благоустрій передбачав замощення пішохідних алей і тротуарів залізобетонною плиткою. Біля комплексу заводоуправління і наукової бази ДІАП було запроєктовано мале спортивне ядро “для фізичних вправ у перервах виробництва”. Проєкт передбачав повний комплекс благоустрою: зовнішнє освітлення майданчиків і алей, встановлення лавок і малих архітектурних форм. На підходах до заводу на багатолюдних алеях передбачалося встановлення Дощок пошани, а на зелених майданчиках — розбризкувальних установок для зволоження повітря.

До 1970 року потужності заводу було розширено й у зв’язку з цим: повністю знесено легендарний “Шанхай”, а на відновлення й компенсацію житла та об’єктів соцкультпобуту витрачено 2,86 млн руб. (тодішніх, повновагих); у районі хлорорганічного виробництва знесено житлові будови й на відновлення та компенсацію житла витрачено 864,8 тис. руб.; засипано балки, влаштовано автошляхи та майданчики. Усього ж за проєктним рішенням витрачено 5,6 млн руб. Уточненнями протоколу №16 від 28 липня 1965 року проєкт було доповнено переліками будівель і споруд для знесення, куди входили 12 житлових бараків, їдальня, контора СУ-1, майстерня бази тресту “Дніпрохімбуд” і сараї, а також дві лінії електропередач. Того ж року розібрали будівлі нарсуду Баглійського району, приватний будинок на вул. Соцпраці №5, дитсадок, дві альтанки і плавальний басейн; на вул. Лазо: сараї, чотири бараки, конторку і дощаті паркани.

Головним інженером проєкту ДІАПу виступав Мелконян (пізніше працював начальником відділу капітального будівництва ВО “Азот”). На передзаводській території, крім доріг і тротуарів, було влаштовано майданчики садового типу з піску і черепашнику, волейбольний майданчик, бігову доріжку, поливальний водопровід.

Обладнано автобусну зупинку, світильники зовнішнього освітлення, озеленено територію.

Додати потрібно те, що в 1970 р. було збудовано і відкрито головний культурний центр Соцміста — Палац культури “Хімік” із театральною залою на 1200 місць і кінозалом на 450 місць, а старий заводський клуб — знесено.

Що не збулося?

Встановлення розбризкувачів для очищення повітря, дванадцяти альтанок, павільйону-гаража для зимового зберігання велосипедів, встановлення низки монументів (у парку), літнього розарію, запланованого 1965 року (розарій з’явився тільки через 10 років).

Старше покоління добре пам’ятають і “Шанхай”, і сільські будинки в районі Колеусівської. Директор ПК “Хімік” А.І.Чайка пишається тим, що “народився в хаті, де зараз стоїть цех соди каустичної”, а колишній бригадир слюсарів компресії цеху №1-Б В.І.Кучеров казав, що працює “на Батьківщині” – дім його пращурів якраз і був розташований на території нинішнього великого аміаку. З моменту знесення “Шанхаю” – знакової події для тодішнього хімзаводу і всього міста, — адже людей швидко переселили в нові упорядковані будинки, — минуло трохи більш як 50 років…