Нінель Палійчук: «Набагато важливіше навчити дітей бачити світ. Ми часто дивимося на речі, але не помічаємо їхньої суті»
«Пильний погляд» продовжує проєкт “Обличчя освіти”, у якому розповідає про вчителів, вихователів та наставників Кам’янського. Сьогодні наша героїня – керівниця зразкового гуртка живопису та графіки Центру позашкільної роботи та дитячої творчості Нінель Палійчук. Про творчу атмосферу Центру та вміння дивуватися, трикутні стовбури й дитяче визначення ніжності, автопортрети від душі та емоції на папері – Нінель Палійчук розповіла в інтерв’ю для «ПП».
– Коли Ви почали викладати живопис?
– Мій педагогічний стаж становить уже 43 роки. Починала свій шлях у художній школі, де пропрацювала три роки. Згодом з’явилося місце у Центрі позашкільної роботи та дитячої творчості, і я перейшла сюди. З того часу, ось уже 40 років, я працюю на одному місці.
Чесно кажучи, я навіть не уявляла, що стільки років присвячу викладанню живопису. Вступаючи до художнього училища в Харкові, не планувала ставати вчителькою. Обрала живописно-педагогічне відділення лише тому, що мені сказали, ніби там менший конкурс, ніж у дизайнерів. А виявилося навпаки — охочих було дуже багато. Училище я закінчила за спеціальністю «вчитель малювання та креслення».
Коли почала працювати з дітьми, несподівано для себе зрозуміла, що ця справа мені дуже подобається. У дитинстві я просто любила малювати, але ставши керівницею гуртка, усвідомила, що навчати інших мені подобається набагато більше. Хоча для себе я із задоволенням малюю й досі.
Якщо говорити про те, чому я так довго працюю саме в нашому Центрі, скажу так — мені неймовірно подобається тутешнє різноманіття. Життя тут просто вирує: співи, танці, художники — усе це створює чудову творчу атмосферу. І, мабуть, найголовніше — я люблю дітей. Це основа моєї роботи.
– Яку мету Ви ставите перед собою, навчаючи дітей? Ви прагнете, щоб вони обов’язково стали професійними художниками, чи радше намагаєтеся виховати в них художній смак?
– Це дуже гарне запитання. Я довго над цим роздумувала. На початку своєї кар’єри я вважала, що всі мої учні неодмінно мають стати художниками. Проте згодом прийшло розуміння: набагато важливіше навчити дітей бачити світ. Ми часто дивимося на речі, але не помічаємо їхньої суті.
Наприклад, коли ми йдемо в парк на пленер, знаєте, як діти зазвичай малюють дерева? Вони малюють трикутний стовбур, від якого стирчать палички. Я ж показую їм, що дерево не має такого чіткого трикутника — стовбур плавно переходить у гілочки, створюючи природний візерунок. Це найпростіший приклад. Я не хочу, щоб діти малювали лише те, що зараз модно — наприклад, аніме чи якихось милих пандочок. Я налаштовую їх на те, що художник завжди йде попереду суспільства. Він має розкривати та показувати людям найважливіші, найболючіші або ж найкрасивіші явища сучасності.
Для мене критично важливо змусити їх думати. Вони можуть намалювати щось по-дитячому, але якщо в роботу вкладена думка — вона жива. Без думки мистецтво мертве.
– Тобто для Вас емоція та щирість у малюнку важливіші за ідеальну техніку?
– Саме так. Я дуже люблю дитячі роботи за їхню безпосередність, вони торкаються душі. Якось ми проводили експеримент: малювали автопортрет, так би мовити, через два методи. Спочатку я сфотографувала кожну дитину і запропонувала змалювати обличчя з фото, щоб усе було пропорційно і правильно. Результат виявився невдалим — вийшли «дерев’яні», неживі обличчя. А коли я попросила їх намалювати себе з уяви, вийшло набагато краще – навіть якщо очі були трохи кривуватими чи дивилися в різні боки, роботи вийшли живими, у них відчувався характер автора. Немає сенсу змагатися з фотоапаратом, найцінніше — це щирість.
Звісно, базової техніки навчати потрібно. Але робити це слід так, щоб діти могли вільно висловлювати свої думки. Робота не повинна бути ідеальною, головне — щоб вона відображала внутрішній стан автора.
– Чи легко Вам розпізнати справжній талант? І чи бувають діти, яким малювання не дається абсолютно?
– Талант видно одразу. У таких дітей зазвичай дуже добре розвинена зорова пам’ять, а процес малювання відбувається легко, без жодної напруги. Проте часто трапляється так, що талановитим дітям усе дається надто просто, і вони перестають це цінувати. Вони не докладають зусиль і втрачають свій потенціал.
Чи бувають діти без здібностей? Бувають. Їм навчання дається вкрай важко. Іноді це наслідок того, що батьки в ранньому дитинстві не приділяли уваги розвитку дрібної моторики — буває, що в шість років дитина навіть не вміє правильно тримати олівець. Але я завжди наголошую: якщо дитина має щире бажання вчитися, з часом усе вийде. Працьовитість і мотивація перемагають усе, головне, щоб дитина сама хотіла цього, а не приходила лише тому, що так захотіли батьки.
– Чого ще Ви навчаєте дітей на своїх заняттях, окрім безпосередньо живопису?
– Насамперед я постійно вчуся сама, щоб мати змогу надихати їх. Намагаюся створити на заняттях затишну, вільну атмосферу, щоб діти не відчували напруги, як на звичайному шкільному уроці.
Ми дуже багато спілкуємося. Я даю їм складні теми для роздумів, намагаючись зазирнути в їхні душі. Наприклад, ми малювали на тему «ніжність». Коли я запитала, що це таке, одна дівчинка відповіла: «Це зморщені пальчики після купання». Це ж неймовірно цікаве і глибоке бачення!
Також ми обговорюємо серйозні поняття: що таке лицемірство, підступність, що означає бути дволикою людиною. Часто сучасні діти навіть не знають значення цих слів, і ми разом розбираємо, як такі емоції можна зобразити на папері. Це змушує їх мислити набагато ширше.
– З ким Вам цікавіше працювати: з малюками чи зі старшими дітьми?
– Вони всі цікаві по-різному. Малюки захоплюють своєю безпосередністю. Хоча мушу зазначити, що сучасні діти стали менше дивуватися. Раніше, коли ми, наприклад, просто починали змішувати фарби, це викликало в них щире захоплення — вони сприймали це як диво. Зараз діти бачать так багато інформації, що їх важко чимось вразити. І це трохи засмучує, адже здатність дивуватися — це потужний рушій для творчості.
– Що Ви вважаєте своїм найбільшим професійним досягненням за ці роки?
– Моє головне досягнення полягає в тому, що я навчила багатьох дітей бачити красу цього світу і долучила їх до мистецтва. Навіть якщо вони не стали професіоналами, вони навчилися розуміти картини, відвідувати музеї та виставки.
Щодо більш конкретних результатів: у моїх вихованців було вже понад десять персональних виставок, мої учні також постійно організовують власні експозиції. Багато моїх випускників обрали творчий шлях — стали успішними архітекторами, художниками. Деякі з них зараз навчаються або працюють за кордоном, створюють власні проєкти, проєктують будівлі. Для мене, як для викладачки, це найбільша гордість.
– І наостанок: про що Ви мрієте?
– Як і всі ми зараз, я найбільше мрію про перемогу та мир. А ще дуже хочеться, щоб усі родини, які були змушені поїхати через війну, повернулися додому. Нашому місту завжди потрібна молодь та її життєва енергія.
Розмовляла Ірина Уварова.
