Про подарункові метаморфози, чи Як культура дарувати нас характеризує
Авторка: Олександра Чурінова.
Завжди дивувалась говірці «привіт на хліб не намажеш…» ну й так далі. Тобто «привіт» – а саме така мала вісточка про те, що людину пам’ятають та бажають їй всього доброго – це така мілка річ, що не заслуговує на увагу. Інша справа – те, що можна руками помацати. Днями почула у магазині розмову жінок, які морочили собі голову, обираючи новорічні подарунки: «… та ні, то якось дешево, треба щось подорожче купити, бо якось невдобно… Скажуть, що грошей пожаліли…» Тобто якщо про сенс, то він в тому, що не така важлива прив’язка подарунка до його отримувача, головне – чи воно вартісне та добре характеризує дарувальника, як людину нежадібну, а головне, спроможну саме на такий подарунок.
Пам’ятаю, як після перших поїздок за кордон та проживання у родинах у Європі чи Америці мої знайомі та колеги дивувались, що культура подарунків в іноземців якась дивна. Начебто небідні люди, а дарують дешеві сувеніри. При цьому з підозрою дивляться, на те, що їм дарують українці. Ось, наприклад, в однієї з редакцій, де довелось працювати, якось візитерам-американцям, які приїхали до нас з обміну досвідом, мої «креативні» колеги подарували овечі шкірки та золоті булавки з українським гербом (які нардепи тоді носили). Тож можна уявити, які обличчя були в закордонних медійників, коли вони побачили, все це українське подарункове «щастя», що звалилось їм на голову. До речі, вони нам дарували свої корпоративні сувеніри — різні блокнотики, наклейки, бейсболки з футболками тощо. Та найжахливіше, що наші після цих подарункових змагань, вважали себе переможцями. Хоча виглядало це дуже трешово, як на мене.
Символ уваги, знання того, кому даруєш, його звичок чи інтересів, особливостей чи примх – саме це вкладають ті самі європейці чи американці в те, що дарують. А не «ми в багнюку обличчям не вдаримо» чи «нам для гостей нічого не шкода», як розуміємо іноді сенс подарунків ми. А чи у зручне становище ми поставимо людину своїм «шикарним» подарунком, якось на думку, зазвичай, не спадає.
Про культуру подарунків мене ще надихнула написати шкільна історія, яку розповіла знайома. У класі в її доньки діти дарували один одному подарунки від Таємного Санти (це така симпатична церемонія обміну новорічними подарунками). Тобто напередодні ти отримуєш прізвище людини, якій тобі треба приготувати подарунок та ще супроводити її пояснювальною промовою. Мова йде про різні дрібні речі, але ж вони просто повинні бути прикольними та цікавими. Так от, у тому класі, де відбувався цей обмін подарунками, деякі діти прийшли з конвертиками, де лежали (!) гроші (цінова межа подарунків, що обговорювалась заздалегідь). Та коли інші діти дарували один одному солодощі, іграшки та новорічні прикраси, їх однокласники з конвертиками намагались якось прикольно обіграти ідею свого подарунка. Нікого не хочу образити, але ж, мені здається, що ті жінки, що дуже боялися показатись жадібними, обираючи подарунки в магазині, якось перетинаються з цими дітьми з конвертиками, батьки яких, мабуть, вирішили не витрачати гроші на всілякий непотріб.
Ще цікава історія про подарунок, хоча й не новорічний, але ж дуже, як то кажуть, «у тему», звалились на мене з ютюбівського інтерв’ю одного військовослужбовця. Чоловік розповів, як після дуже успішної операції, яку провів їх підрозділ, знешкодивши потужну ворожу бригаду та прогримівши з цим по всіх ЗМІ та Єдмарафону, їх приїхав привітати якийсь «високий» генерал. За словами військового, головним винуватцем тієї успішної операції був один з бійців підрозділу, завдяки оперативним та правильним діям якого все й завершилось хепіендом. Так от всі військові чекали, що їх побратима якось значно відмітять, бо заслуги були того варті. На урочистому шикуванні цей самий генерал, виступаючи з промовою, викликав воїна перед строєм подякував за службу та подарував йому…. монокль за 600 гривень (як потім хлопці дізнались, подивившись на одному з інтернет-магазинів). Військовий гумор з цього приводу звісно ж переміг – подарунок водрузили на самому почесному місці у військовому укритті, щоб нагадував про вдячність від держави. Але ж історія ця про багато що говорить.
Бо тут, здається, дійство зайшло у повний тупик, як з розумінням та оцінкою, так й з повагою та вдячністю.
Закінчу тепліше, щоб «іспанський стид» за того генерала не задавив цілком, й розповім про історію, що сталась з моєю дочкою, яка нещодавно поверталась з-за кордону. Вже на кордоні з Україною їм трапився такий дуже докучливий митник, який ретельно перевіряв всі валізи та рюкзаки українців, що повертались на новорічні свята додому. Чоловік намагався зазирнути у кожний маленький пакетик та промацати всі кишені в валізах. Тож перевірка затягнулась й люди звісно нервували. І раптом напружена атмосфера у вагоні та гнів на того докучливого митника стали перетворюватись спочатку на здивованість, а потім на таке собі загальне єднання, у людей навіть усмішки на обличчях з’явились. Річ у тому, що коли пасажири, на прохання перевіряльника, почали діставати речі, що везли додому, то з’ясувалось, що валізи у всіх заповнені схожими гостинцями — новорічними іграшками, свічками, календарями, цукерками, шкарпетками тощо. Все воно таке тепле, душевне та куплене з любов’ю, тому що для своїх, рідних та коханих людей. І, здається, тільки тоді кожен з тих, хто був у вагоні, дивлячись на всі ці однакові по суті подарунки – зрозумів про себе та про своїх сусідів по вагону щось головне, а інше стало просто неважливим.
