І найміцніші плечі потребують турботи
Авторка: Ірина Уварова.
Старієш сама – то ще нічого, але ж старіють і ровесники. Звичні розмови стають одноманітними: війна, політика, а потім обов’язково – болячки, погода… Аж ось раптово знайома, яка має вже правнуків, обурено почала переказувати телефоном як її образили у маршрутці. Хлопець поступився місцем, додавши чемно: сідайте, бабусю. – Кажу йому гнівно, — у мене є свої онуки, тебе не всиновлювала! – Ну то врешті-решт ти всілася на його місце? – Зрозуміло, всілася! Хай вже постоїть, якщо не чемний, якщо не вміє берегти чужі почуття.
Поберегла б свої нерви, — подумала я тут. І мабуть, щоб одне одного берегти треба у першу чергу свій стан тримати у спокої. Знайома, яка обурилася, що назвали бабусею, плете сітки для ЗСУ, в’яже хлопцям теплі шкарпетки, опікується сусідами-переселенцями. Загалом, завжди себе вважала сильною, вимогливою, впливовою – і від того доброзичливою. А тут зірвалася на дрібницях. Бо і сильним теж треба почуття турботи.
Зараз, під час війни, дивні речі повитикалися в людях. Мова іде про відношення до тих, хто має внутрішню біду, великий душевний неспокій. Тут друзі та близькі розподілилися на очікувано на тих, хто постійно телефонує або візитує: як ти, як у тебе, чим можу допоїти. І на тих, хто зник. Хто зустрічаючи тебе випадково на вулиці, в магазині або у транспорті, майже весело (з посмішкою, що символізує показову підтримку) віщує пояснення про своє зникнення з обріїв спілкування. – Ти така сильна! Про що говорити, якщо така біда. І далі обов’язково: все, що нас не вбиває, робить сильнішими!
Та вбиває. Але поступово. Щоденно і щогодинно. І капсула «дружнього відсторонення» на кшталт, «бо ти сильна, а чужа біда заразна» (є й така точка зору), ще й додає «радощі в життя».
Почула нещодавно про нестандартне завдання молодшим школярам, яке запропонував вчитель малювання. – Візьміть кольорові олівці, намалюйте свій настрій! Малеча здавала свої роботи зі звичними сонечками, хмаринками та хатинками, а один хлопчик поклав на стіл учителя зім’ятий паперовий жмут. Оцінку отримав позитивну, вчитель ще й поплескав по плечі, сказавши: я тебе розумію… Дорогого варте оце «розумію». І з’явилася дуже своєчасно в інтернеті письменниця Зоряна Замкова з невеличкими мініатюрами, де, на мій погляд, є все, чого зараз душа потребує. Називаються мініатюри «Зоринки для душі».
«Сплету рукавичку просту, щоб мав де сховатися в стужу. Змерзнеш на шляху до своєї правди, постукаєш: пустіть переночувати! Відхилиш до рукавички двері, ступиш крок, — і тебе обійме моє тепло, яке залишила тут, яке назбирала довгими місяцями. А за другим кроком побачиш філігранні візерунки, якими мережила моя душа. Відігрієшся, наберешся сили й підеш далі…».
«Чи сплести тобі шалик теплесенький, щоб обіймав тебе, наче крильми, і беріг від хвороб? Вповиватиме тебе, коли морози вдарять, коли дихати від холоду буде важко і нестерпно. Коли захочеться, щоб хтось рідний обійняв і захистив, бо й найміцніші плечі потребують турботи».
Нехай буду комусь бабуся, нехай настрій, як той аркуш пожмаканий, але ж є поруч люди, які здатні захистити навіть сильних…
