Інший всесвіт із сусіднього під’їзду

Авторка: Ірина Уварова.

Під «паралельним світом» зазвичай мається на увазі інший всесвіт, який існує поряд із нашим у тому ж місці, але недоступний для сприйняття, оскільки зміщений в інший вимір.

Так от, мова зараз не про це. Робота – дім – робота. А ще повітряні тривоги, переживання за рідних, близьких і не дуже близьких – бо ми тепер всі рідні. Це світ, що здається єдиним, об’єднавчим, реальним. Доки не втрутиться паралельний… Ідучи з магазину, зупиняюсь на алеї – донести торби до під’їзду – ще сто метрів, та є спокуса умостити їх на лавочці й перепочити «морально та фізично». Аж тут від сусіднього – дещо дивного осередку бабусь (дивного, бо аж надто веселі ті дві бабусі з пивом і не дуже цензурною лексикою) підбігає дівча. – Жіночко, доброго дня! Чи не маєте зайвих двадцяти гривень, бабусі не вистачає на пиво? Якщо ні, вона не образиться, — так і просила передати. – А тобі, дитино, на все вистачає, а ти не образишся? – питаю. – Ні-ні, — і пошепки, — а грошей не давайте, того пива їй більше не треба… Це про інший світ, паралельний, коли зі звичного, хоч і важкого повсякдення раптом виринаєш «назовні». В іншу, ще важчу паралель. А там існує все: сніг і сонце, хліб соціальний і кекс різдвяний, кохання і ненависть. І здається чи ні, але відстань між паралелями скорочується якось.

Щойно зустріла сусідку, маму героя, який після дуже важкого поранення повернувся до свого взводу «на нулі». – Як живете? – Тримаю всі емоції під контролем. Отак, — показує тендітні свої кулачки. А вчора не стрималась, нагримала на сусіда: нап’ється, ганяє жінку з дитиною, нікому спокою не дає. І воно ж таке ніде не потрібне: на фронті лише нашкодить, а тут вважає себе господарем світу.

Це епізод з життя першого під’їзду, а у третьому живе молоде подружжя – завжди разом, завжди стримані й привітні. Там, напевно, справжнє кохання, бо щемливо турботливо ставляться одне до одного. Він – колишній військовий – зберігає вірність берцям і наплічнику – завжди намагається «розвантажити» молоду дружину від важких сумок. Вона – не віддає (це, мабуть, єдина тема їх розбрату), чарівна дівчина аж світиться, коли ідуть разом: отут камінчик на дорозі, обережно, отут ямка. Бо у нього протези замість обох ніг. Світле кохання з нового паралельного світу. І розумієте, життя зводить в одному будинку усі світи разом. А ви говорите про особливості суспільства, про контрастне життя міста, де водночас волонтерять жінки – після роботи плетуть сітки, готують по три сотні вареників для хлопців на передовій, збирають з останнього гроші на дрони й автівки, а поруч на лавочці веселим бабусям не вистачає на пиво, Миколі з першого під’їзду – «порядку» у сім’ї, а ще якомусь невеселому чинуші бракує коштів на Буковель.

Щодо суспільного паралельного світу, почастішали розмови про паралельну суспільну систему. Виявляється, її зародки вже існують навколо нас. Виявляється, якщо діяти чесно і відкрито, то економічні моделі можуть бути на порядок простішими й водночас на порядок ефективнішими. Виявляється, що сучасна людина може впливати на себе і навколишній світ силою думки, бути здоровою без жодної «хімії» та інших послуг «охорони здоров’я». На сьогодні накопичено велику масу передових технологій, спроможних змінити світ, але вони блокуються старою системою. Натомість є відверто паразитичні галузі, наприклад, «вакцинаційна індустрія», виробництво пігулок з «вітамінами», «політичний піар» (мистецтво обдурювання). Якщо їх позбутися, то життя покращиться вже сьогодні. Сумнівно якось…

Сподобався на цю тему блогерський пост з ФБ: «Ще потішно, як всі ці інтелектуальні інтелектуали водночас вигадують собі якесь паралельне суспільство, де всі вірять телемарафону, святкують перемогу і якому постійно треба нагадувати, як все погано, бо без них-то суспільство точно забуде, що по них сьогодні зранку летіло. Є питання дуже важливе: наскільки взагалі українське суспільство готове сприймати реальність, в якому воно живе? Правда? Тому що ця реальність дуже тяжка. І, як часто буває, люди кудись йдуть у віртуальний світ від цієї реальності. Це завжди питання. Про паралелі, про щоденне розділення».

Поруч можна бачити й геть інші паралельні світи, де все завжди «дуже добре» (як мантра), де віддають останнє астрологам, де поради не дивитися ТВ, не слухати новин звучать як застереження від чужої біди. Вона ж поруч, — якихось триста км від нас, та п’ять метрів до сусіднього під’їзду.

Суто математично паралелі не перетинаються. У житті інакше. Пише блогер з Житомира: «Ти бачиш людей, які працюють, вчаться, гуляють з дітьми, і не знаєш про іншу частину їхнього життя. Ніхто ж не ходить з плакатом «у мене чоловік/син/батько/мати/сестра/донька воює», «у мене рідні в окупації/під постійними обстрілами», «у мене загинув…». А ти ж продовжуєш жити своє життя, війна з нього нікуди не ділась, а навпаки – стала ще більш об’ємною, більш особистою. А тут роблять сквери та плитку вкладають. А потім цей розділ візуалізується в один день у Житомирі: вранці на Соборному кілька сотень людей проводжають в останню путь загиблого бійця, а за кілька годин та за кількасот метрів починається молодіжне свято, а ввечері ще й фаєр-шоу буде. Паралельні світи. Хтось обурюється, що такі заходи не на часі, хтось каже, що наші хлопці саме за те й воюють, щоб люди тут могли жити майже як раніше, відпочивати, розважатися. Мабуть, обидві сторони праві, але це паралельні світи. І ти живеш в обох цих паралельних світах одночасно, бо тут робота, новини: воду відключили й люди наче не жили місяцями під час блекаутів, запасу не мають і не можуть пережити добу без води; укриття поставили, але задорого, не таке, не там; шахраї жінку обдурили, а вона хотіла доньку врятувати, бо вірить, що за ДТП можна порішать, і віддала все – понад 100 тисяч. А паралельно – обстріли, прильоти, «як ти?» і перерваний відеодзвінок, коли ти в режимі реального часу чуєш вибух, екран гасне і «абонент поза зоною», а потім через три години повідомлення «цілий», і нарешті видихаєш».

Чи допоможе якийсь такий «компас війни», щоб по ньому можна було звіряти шлях своїх рішень – ведуть вони до перемоги чи ні, допомагають людям пережити війну чи ні, необхідні зараз чи можуть почекати.

…Знов повз нашого вікна по проспекту Конституції повезли НА ЩИТІ в останню путь загиблого героя. І схилилися на коліна люди обіч дороги, з ними сусідка, мама справжнього воїна, яка тримає емоції в кулачках. І поруч хлопець з третього під’їзду – не схиляється на коліна, бо ж протези – у нього все струнко, має честь. Паралельно колега отримує СМС з фронту: «Дякуємо, вареники з’їли! Поки що відпочивайте!». Це єдина, загальна паралель. Математично – перпендикуляр до війни, що збігається з життєвим – живим, міцним і надпотужним вістрям. Решту – подолаємо, аби ж лише – «повідомлення «цілий», і нарешті видихаєш».