Валентина Галенко: «Мама – людина дуже пробивна – знайшла там головного режисера, хормейстера й узагалі всіх, кого тільки можна було знайти. Вона привела мене до них і каже: «Подивіться мою дівчинку!»»
Вона позувала для відомого в Кам’янському пам’ятника Матері, вже понад 40 років віддано служить сцені місцевого театру та є однією з найулюбленіших актрис кам’янчан, тому що всі ці роки не перестає дивувати своєю неймовірною енергетикою, заряджальним гумором та драматичною глибиною, якими вона впливає на глядачів через своїх персонажів. А ще вона ловить карасів і судаків краще за досвідчених рибалок, шиє для себе одяг на чотирьох машинках та робить прикраси з глини. Про початок свого акторського шляху та несподівану роль мами у цьому, складнощі опановування професії у 15 років, відмову від балету та «вливання» у театральний колектив, співпрацю з провідними режисерами, а ще про цікавість взаємодії з юними акторами, переживання тяжких втрат та життя поза сценою – провідна акторка Академічного музично-драматичного театру ім. Лесі Українки Валентина Галенко відверто розповіла в інтерв’ю «Пильному погляду».
– Пані Валентино, чому саме акторська професія? Чи були варіанти не піти цим шляхом?
– Усе почалося з моєї 32-ї школи у Кіровограді (нині Кропівницькому). Наша старша піонервожата закінчила Дніпропетровське театральне училище. Вона зібрала нас, дівчат 6–7 класів, і ми почали ставити дитячі казки, показувати їх у дитячих садках. Саме тоді й відбулося це перше «театральне зараження».
Після 8 класу моя однокласниця Галка Кац підмовила мене вступати до Дніпропетровського театрального училища. Мій тато навіть поїхав до Дніпропетровська й дізнався про всі умови вступу. Йому це було щиро цікаво.
А от мама була незадоволена моїм вибором: «Куди? Навіщо? Ні!». Тоді я пішла на шантаж і заявила: «Якщо не в театр – піду в торгівлю чи кулінарію!». Річ у тім, що обоє моїх батьків працювали в торгівлі. Батько був інженером-технологом у комбінаті громадського харчування Кіровського району Кіровограда, чудовим фахівцем. Мама працювала звичайною продавчинею. Знаєте, коли батько готував, це було справжнє мистецтво – за цим треба було спостерігати, а потім із насолодою їсти. Мама, навпаки, вміла швидко приготувати щось просте на двоконфорковій плитці.
Варіант із торгівлею чи кулінарією батькам сподобався ще менше, тому проти театрального училища вони вже не заперечували.
У той рік, коли я збиралася вступати, у Кіровограді, на гастролях перебував Полтавський театр. Мама – людина дуже пробивна – знайшла там головного режисера, хормейстера й узагалі всіх, кого тільки можна було знайти. Вона привела мене до них і каже: «Подивіться мою дівчинку». Вони зробили круглі очі, але погодилися. Я прочитала свою програму, і головний режисер запитав: «Скажіть, а що ви від нас хочете?». Мама попросила дати якусь рекомендацію, що я можу вступати. Вони здивувалися, відповіли, що їхні рекомендації не потрібні, але все ж таки написали папірець від Полтавського театру з пропозицією розглянути мою кандидатуру.
Далі було ще смішніше. Я приїхала до Дніпропетровська на вступні випробування. Вступників заводили десятками. До моєї групи потрапила дівчина, яка принесла із собою цілий програвач, стос грамот і свідчень усіх своїх досягнень. Вона виклала все це на стіл приймальної комісії, увімкнула музику й почала танцювати просто перед ними. Я подивилася на це дійство – і свій папірець від Полтавського театру заховала якнайглибше в кишеню.
– Але Вас усе ж прийняли?
– Прийняли. Читала я, як і всі вступники: плюс-мінус непогано, але приблизно на тому самому рівні. Проте коли я заспівала, члени комісії нарешті підняли голови від своїх паперів і з цікавістю подивилися на мене.
На момент вступу мені було лише 15 років, навіть 16 ще не виповнилося. Оскільки я народилася у грудні, то й до школи пішла раніше, і зі вступом вийшов такий часовий зсув.
Я потрапила на курс до Віталія Інокентійовича Ковалевського й була наймолодшою серед дівчат. На курс вступили 6 дівчат і 10 хлопців. Зазвичай набір складався з 5 дівчат і 10 хлопців, але одну дівчину взяли понад програму кандидаткою, бо вона дуже сподобалася комісії, хоча мала дефект мовлення. Їй поставили умову: якщо за пів року вона це виправить – залишиться, якщо ні – відрахують. На жаль, через пів року її відрахували.
– Навчатися було легко чи виникало бажання все покинути?
– Навчатися було дуже складно. У Ковалевського була власна система. На той час були популярні загальновідомі методики Станіславського, Немировича-Данченка, Чехова – книжки розумні й красиві, за якими тоді вчилися. А Ковалевський писав власну техніку. Оскільки це була ще не надрукована книжка, а лише його робочі напрацювання, конспектувати все це у 15 років було неймовірно важко. «Ось це належить до цього пункту, а це – до того, а тут підемо подивимося…» – у мене просто голова йшла обертом.
Бажання покинути, мабуть, не виникало, але на перших батьківських зборах Ковалевський сказав про мене батькам: «Ви знаєте, таке враження, що ваша дівчинка йшла довгим коридором, побачила двері, постукала, їй відчинили, вона зайшла, але не може зрозуміти, що відбувається».
Діти, які мріють про акторську професію, уявляють, що вихід на сцену – це одразу квіти, цукерки й монети, які сиплються з рога достатку. А як це відбувається насправді? Виснажливі читання п’єс, застільні періоди, розбір ролі, під час якого ти наче слідчий: досліджуєш характер і долю людини. У 15 років інтуїтивно я ще щось відчувала, але технічно розібратися було дуже складно.
Мені допомагали принциповість і гордість. Якщо щось не розчула чи не зрозуміла, я не повторювала чужі підказки, навіть якщо сам Ковалевський про це просив, а мовчки намагалася розібратися сама.
Не можу сказати, що я добре вчилася, та й чітких оцінок нам не ставили. Викладачі дивилися насамперед на перспективу розвитку актора, адже жіночий баласт у театрі – це дуже складна річ. Відсіювали студентів суворо.
– Як Ви потрапили до театру в Кам’янському?
– Мені було 20 років, коли я прийшла в театр. Мій чоловік, Євген Євгенійович Галенко, закінчив наше театральне училище на рік раніше за мене й уже працював тут. Ми одружилися, коли мені було 18, у 19 я народила доньку. Потім була декретна відпустка, після якої я повернулася до навчання вже до іншого майстра.
Після закінчення училища я за офіційним розподілом мала їхати до Кіровоградського театру. Коли приїхала туди як акторка, головний режисер раптом запропонував мені попрацювати в балеті, бо їм бракувало танцівниць. Він повів мене до балетної зали й показав трьох дівчат. Я здивувалася, адже в мене зовсім інша спеціалізація, відмовилася й повернулася сюди, у Кам’янське.
Річ у тім, що до цього я вже пройшла прослуховування в місцевому театрі у головного режисера Миколи Андрійовича Мальцева. Я прочитала програму, заспівала, і диригент сказав: «Ой, добре дівчина співає, треба брати». Але я все-таки хотіла працювати у себе на батьківщині. Мальцев тоді мовив: «Якщо хочеш, то за направленням їдь у Кіровоград, але ти сюди ще повернешся». Так і вийшло. Він як у воду дивився. З 1982 року я працюю в цьому театрі.
– Вам одразу давали серйозні ролі чи довелося починати з масовок?
– Я спочатку взагалі не думала про головні ролі. Для мене було за щастя просто вискочити в масовці чи співати в хорі. Я отримувала від цього такий колосальний кайф, що не можу передати. На той час театр випускав по 11–12 вистав на рік – п’ять драматичних і шість музичних.
Моє «хрещення» відбулося під час перших гастролей за маршрутом Львів – Мукачево – Ужгород. У нас була прима-акторка, і щось у неї там, як-то кажуть, «найшла коса на камінь». Перед виставою вона заявила: «Я сьогодні грати не буду, хай он вона грає!» – і показала на мене. І мене терміново, за один день, ввели у виставу «Нічний незнайомець» на головну роль.
Це було справжнє випробування. Вокальні партії я знала напам’ять, а от текст довелося вчити на ходу. Вистава пройшла успішно – наступного дня в магазині до мене підійшла глядачка й подякувала за гру. Це було дивовижне відчуття окриленості.
– А як вдавалося поєднувати гастролі та виховання маленької доньки?
– Це було дуже важко. Чоловік тоді два роки служив в Азербайджані. Донька залишалася в місті з його рідними – бабусею, свекром і свекрухою.
У Львові я дуже сумувала за донькою, носила із собою її фотографію, плакала щодня. Старші акторки навіть казали: «Заховай фото, не край собі серце». Але від цієї поїздки я відмовитися не могла. Режисер Мальцев поставив умову чітко: «Або ти їдеш на гастролі, або йдеш із театру». Вибору не було, довелося вчитися бути сильною.
– Ви пам’ятаєте перший прихід Сергія Анатолійовича Чулкова в театр?
– Звісно! Уперше Сергій Анатолійович ставив у нас виставу «Колія», коли я була ще зовсім молодою акторкою. До тієї вистави я не потрапила, але спостерігала за його роботою збоку. А вже пізніше він очолив наш театр як головний режисер.
У Сергія Анатолійовича була особлива манера: він кидав молодих акторів у роль, як кошенят у воду, і дивився, чи вистачить тобі сили, нахабства та спритності її вхопити. Можливо, комусь цей метод здавався жорстким, але він дуже мотивував. Та й в акторській професії неможливо розслаблятися. Спочатку Сергій Анатолійович давав мені невеликі, але виразні, гострі характерні ролі. Можливо, придивлявся, оцінював.
А найсерйознішою й найважливішою роботою на той час для мене стала роль Марії Стюарт. Коли театр відновлював свою активну роботу, Сергій Анатолійович спочатку призначив мене на роль Єлизавети в парі з Лілією Марченко. А потім підійшов і сказав: «Знаєш, я помилився, хочу переставити». І віддав мені роль Марії Стюарт. Це була колосальна праця – довелося «вистрибнути» вище власної голови. А найбільшою нагородою для мене було чути від касирів, що глядачі запитували: «А сьогодні Галенко грає? Якщо ні, ми прийдемо наступного разу».
– Після відновлення роботи театру сюди прийшла плеяда молодих акторів – учнів Чулкова. Як Ви з ними співпрацювали?
– У мене ніколи не було бажання дотримуватися правил «дідівщини» чи самостверджуватися за рахунок молодих акторів. Якщо підійдуть і запитають – завжди допоможу. У кожного були свої вчителі в інститутах, але є й специфіка нашого театру. Іноді я могла сама підійти й порадити: «Я б зробила так, а ти орієнтуйся на завдання режисера».
Коли я сама 22-річною дівчиною з дитиною прийшла в гримерку, де сиділи четверо досвідчених акторок, то відверто запитала: «А з ким тут можна дружити?». Вони здивовано перезирнулися, подивилися на мене, і в їхніх поглядах читалося: «Ну-ну… сама ще нічого не варта, а вже набивається в подруги».
Проте коли мене призначили на роль у музичній виставі «Жив-був ковбой», вони почали щиро допомагати: підказували, як гримуватися, як поводитися на сцені, ділилися секретами й прикладами зі свого досвіду.
Сергій Анатолійович теж учив нас сценічної етики. Пам’ятаю, на сцені в моєї партнерки Людмили Бережної впала хустка, і я підбігла її підняти. Чулков одразу зупинив репетицію й зробив зауваження: «Чому ти підбігла? Це їм мінус, а ти повинна стояти як королева». Це були важливі уроки.
– Ви також багато років викладали в театральній студії Творчої майстерні «Гармонія». Як сталося, що Ви почали займатися педагогічною діяльністю?
– Творчу майстерню «Гармонія» при театрі створили 10 років тому. Я долучилася до роботи зі старшою театральною групою: спершу просто підтримувала навчальний процес, а згодом почала працювати з дітьми повноцінно. За роки моєї роботи 17 вихованців вступили до театральних закладів освіти.
– Що Вам давала робота з дітьми?
– Надзвичайно багато. Я завжди дотримувалася правила: не ставити себе вище за дітей, а вчитися в них. Вони безпосередні, щирі, а іноді – надто розумні й самовпевнені (усміхається). Постійно перевіряють твої кордони. На жаль, із початком повномасштабної війни багато дітей виїхали з міста, тому зараз діють лише дві театральні групи. Також я викладала сценічний рух, акторську майстерність і сценічну мову на вокальному відділенні нашого музичного коледжу.
– Розкажіть про Вашу співпрацю з видатним скульптором Гарником Хачатряном. Як Ви стали моделлю для знаменитого монумента Матері?
– Це було надзвичайно цікаво. Ми з Гарником знайомі дуже давно – нас ще до війни познайомили художники. Тоді існувала спільнота художників, акторів і музикантів: ми влаштовували вечори у виставковій залі біля вокзалу та в ресторанах.
Коли Гарник почав розробляти проєкт пам’ятника, він запросив мене до своєї майстерні. Я ніколи до цього не позувала скульпторам. Він поставив мене на спортивну лаву в довгому сарафані й попросив зробити крок уперед і завмерти. Мені було цікаво спостерігати за його роботою. Він узяв коробку кольорового пластиліну, розім’яв усе в одну сіру масу, схожу на глину, і з-під його пальців миттєво з’явилася маленька фігурка. Потім покрив її золотим або срібним пилом – і на очах виник готовий макет. У нього було кілька варіантів, які він мав показати тогочасному міському голові Василю Яковичу Швецю.
Другий етап проходив у спортзалі однієї зі шкіл, де створювали макет у натуральну величину. Там встановили високі риштовання, привезли глину. Приходжу я, а Гарник перев’язаний. Виявилося, що під час роботи він упав із драбини й сильно вдарився. Попри це, сказав мені лізти на самий верх риштовань. Я піднялася на рівень голови майбутньої статуї, усе хиталося, а на мені була довга українська вишиванка з театру.
Коли я вже вилізла нагору, він мені каже: «А тепер уяви, що ти тримаєш дитину». Я питаю: «Яку дитину? Моя донька вже доросла, де я її візьму?». А він озирається по майстерні й каже: «О, вигадав! Тримай!». І дає мені в руки великий рулон імпортних шпалер! Отак я й стояла: начебто роблю крок уперед і тримаю рулон шпалер, з якого він ліпив силует дитини.
Звісно, обличчя скульптури було збірним образом – він згадував і про свою маму, – але пластику тіла й рух розробляли під час моїх позувань.
– Окрім театру, у Вас є чимало захоплень. Що допомагає відновлювати сили?
– Я взагалі така людина: якщо за щось беруся, то занурююся з головою. Зі школи шию – зараз у мене на підвіконні стоять чотири різні швейні машинки, я сама шию собі одяг. З’явилася полімерна глина – почала робити прикраси, сережки. Але головне моє захоплення зараз – це риболовля.
– Акторка на риболовлі – це незвичний образ. Як це захоплення з’явилося у Вашому житті?
– Багато років тому я перевезла до Кам’янського своїх батьків із Кіровограда. Мій тато був родом із Сухачівки й важко хворів. У Кіровограді нам радили відвезти його на батьківщину. Я продала там квартиру, купила тут трикімнатну й перевезла батьків. Завдяки лікарям нашої міської лікарні татові змогли продовжити життя ще на вісім років.
Батьки важко й довго хворіли, я доглядала за ними, поєднуючи це з репетиціями та виставами. Сергій Анатолійович пропонував дати мені послаблення, але я, навпаки, просила більше завантажувати мене роботою – це допомагало триматися між годуванням і доглядом за лежачими батьками.
Коли їх не стало одного за одним, мене накрило дуже сильно. Через два з половиною місяці після смерті мами я ридала так, що чули всі сусіди, і зрозуміла: в мене просто «поїде дах». Щоб знайти душевний спокій і вийти із цього стану, чоловік уперше вивів мене на воду. І це спрацювало.
– Ви займаєтеся риболовлею на аматорському рівні чи професійно?
– Я намагаюсь досягти максимального результату у тій справі, яка мені цікава. А риболовля мене захопила. Я вивчила снасті, закупила в рибальських магазинах те, чого немає у багатьох чоловіків: фідерні, махові вудки й навіть рідкісну матчеву вудку, яку мало хто купує через її специфічність. Цього року товариш нашої родини подарував мені висококласну шестиметрову махову вудку з «Флагмана» вартістю 6,5 тисяч гривень. Продавець у магазині сказав, що був би щасливий мати таку.
На водоймі я відпочиваю, а знайомих і колег регулярно пригощаю свіжою та в’яленою рибою. Іноді дуже дратую чоловіків-рибалок, коли “обловлюю” їх на березі (сміється).
– Яким цікавим випадком із Вашої рибальської практики можете поділитися?
– Та таких випадків багато. Наприклад, ловиш звичайного карася, а тобі на гачок чіпляється «судак-дурак» (сміється). Тягнеш його й думаєш, що там водорості, а витягуєш великого судака. Або якось спіймала щучку, не була до цього готова, поклала її в м’який садок, а вона прогризла дірку й утекла.
– Повернімося до акторської професії. Чи є у Вас вистава або роль, яка залишила найбільший слід у серці?
– Мені надзвичайно подобалося працювати у виставі «Чоловік до свята». Цікаво, що з часом я зіграла в ній спочатку дівчину, потім маму, а згодом – бабусю. Жартувала, що наступного разу зіграю вже чоловічу роль Ігоря, адже у виставі лише чотири персонажі.
Бабуся, яка спочатку здається безпорадною у своєму кріслі, а потім знаходить сили жити далі, була мені особливо близькою. На жаль, після смерті нашого чудового актора Анатолія Вертія вистава пішла з репертуару, адже замінити його на той момент було ніким.
– Що для Вас означає акторська дисципліна?
– Актор не має права відмовлятися від ролей – це прописано в нашому контракті. Якщо режисер бачить тебе в образі, значить, він тобі довіряє, і ти мусиш виправдати його надії.
Робота актора не закінчується після вистави: вдома ти продовжуєш учити текст, аналізувати характер, шукати нові барви, дивитися, як цей матеріал вирішували раніше, щоб не повторитися й знайти щось своє, співзвучне із сьогоденням. Мій принцип у роботі простий: робіть добре, а погано вийде само. Якщо повністю занурюєшся в процес, у певний момент народжується щось органічне, зрозуміле і близьке глядачеві.
Розмовляв Віталій Доброгорський.
