Про зброю найслабших та найсильніших

Авторка: Ірина Уварова.

…Вкотре пересвідчуюсь, що діти – то є окремий вид людей. Можливо, найкращий… Страшенно люблю підслуховувати магазинні діалоги дітей з батьками. Конкретніше – з татами, бо мами, як правило, нетерплячі, і дитячим капризам – треба все і саме зараз – дають відсіч нецікаво. Так от, щойно у відділі іграшок великого супермаркету такий діалог аж зачудував. Мале хлоп’я, років зо три, виявило у дискусії з татом велику дипломатію і неабиякий розум. – Мені конче потрібен оцей танчик, — спокійно, виважено, але наполегливо промовляє дитина. Батько: Та в тебе їх уже десяток. – Треба цей – і терміново! – От чого саме терміново? – цікавиться терплячий татко. – По-перше, — колір бойовий; по-друге, за танчик не буду бешкетувати два дні; по-третє, в тебе, тату, що так багато дітей? Один я, то можна вже не пошкодувати тих нещасних копійок на добру справу. Народ навколо захоплено закляк, мені аж захотілося самій купити дитині цього танчику. Але мудрий тато сказав: А випробуймо твоє терпіння. Прийдемо пізніше, але зафіксуємо скільки годин ти витримаєш без танку. Тут, як кажуть: яке їхало – таке стрілося. За підсумком дитина, мабуть, стане ще розумнішою.

А ми?

Мова піде про терпіння, про наш феномен доброчесності та стриманості, який не варто плутати з терплячістю – проявом боягузтва та байдужої підлості.

На третьому році війни, тяжких випробувань, усе частіше в розмовах та соцмережах звучить слово «терпіння» При цьому не так скаржаться на втомленість від війни військові, як тилові. «Чекали наступу, американської допомоги, літаків F-16, закриття неба потужним ППО, повернення рідних з фронту – терпець уривається. – от конкретно у вас, щось у житті докорінно змінилося? – питаю гучноголосого сусіда, під’їзного політика-декламатора. – Роботу втратили чи житло, пенсію затримують, діти або онуки на фронті? – Ні, слава Богу, але ж терпець уривається чекати кінця усіх жахів, слухати новини, дивитися телевізор!

Якщо просто чекати – так, уривається. Може луснути остаточно. Але ж інший приклад живе поруч! Жіночка 70 років, має важку хворобу (про це знають навіть не всі близькі), активно волонтерить, залучивши до справи всіх знайомих та незнайомих, син на фронті, пенсія невеличка, а настрій – завжди бойовий і майже завжди оптимістичний. Просто ніколи їй тужити. Бліда після чергової «хімії» гордовито витягає з торбини Почесну Грамоту кращого волонтера – щойно отримала… Вона теж багато чого чекає, але, як оте розумне дитя в іграшковому відділі, має терпіння, добре тямить що не все від неї залежить, але вже те, що залежить, несе гідно. Тож дуже точним є давнє прислів’я: терпіння – зброя найслабших і найсильніших.

У психологів є одна дуже проста рекомендація чи не на всі випадки життя: або ти змінюєш обставини, або змінюєш ставлення до ситуації.

Соціальний психолог Олег Покальчук пише: «Я б дуже радив змінити ставлення до ситуації. Так, що гостріша біда, то більше хочеться, щоби вона скоро минула, але так не буде. Цю частину біди треба прийняти не як виняток, а як реальність. Що це значить на практиці? Як це можна зробити? Усе те, що ми читаємо про бойові дії, про втрати противника, про наші перемоги, виносимо десь «за дужки» нашої побутової реальності.Треба розуміти, що ми житимемо далі, не один рік у такій реальності. Загроза може бути більша, а може бути менша. Однак якщо ми приймаємо це для себе як даність, то зрозуміємо, що переходимо в іншу дійсність, що життя тепер буде таким. Реальність така, вона не корелюється ніяк із нашими думками, мріями. Це треба розуміти, але для цього потрібна мужність, треба певне зусилля над собою зробити. Вибір дуже простий: або люди це зусилля над собою зроблять (воно не таке вже й травматичне, хіба трохи неприємне з погляду внутрішньої естетики), або не зроблять і житимуть у постійному роздратуванні, яке наростатиме. Тобто якщо люди відкладатимуть прийняття того, що це надовго, то не житимуть повноцінно, нічого не плануватимуть, перебуваючи весь час в очікуванні, в пасивності?

Так, сидітимуть і чекатимуть, коли ж нарешті все закінчиться, от тоді ми й заживемо. А нема ніякого «потім». Прийняття нової реальності – не насильство над собою, а зусилля. Людина, яка усвідомлює це, досягає певного прогресу у своєму розвитку як особистості».

Ви скажете: у кожного – своя точка кипіння. Своя межа болю, але ж і розум свій. Про терпіння експерти пишуть: «У медичній практиці є рідкісна хвороба – анальгезія – нечутливість організму до болю. Ця хвороба вважається смертельно небезпечною. Та ми – нація з безмежним терпінням. Ми навіть хизуємося цим. Іншою стороною терпіння є невиправний, доведений до абсурду, оптимізм. «Кажете, гірше бути не може? Може! Може!» – радіємо, що не помилилися в оцінці перспектив. «Нічого не втрачено, ми завжди здатні об’єднатися на краю прірви», – заспокоюємо себе. І кожного разу зневажливо: «Хіба то прірва? Так, ярок», – кидаємося вниз.

Цікаво, що згідно із результатами опитування соціологічної групи “Рейтинг”, яке проводилось у червні 2023 року, головними елементами внутрішньої рівноваги українців є віра у Збройні сили України, сім’я, рідні та близькі. 86% опитаних українців зберігають стійкість, внутрішній спокій та щастя завдяки вірі у ЗСУ; 61% респондентам допомагають триматися теплі сімейні стосунки, рідні та близькі люди; 31% опитаних своїй внутрішній стійкості завдячують щоденній зайнятості та праці, які допомагають відволіктись та продовжувати жити попри страшні та трагічні події; 20% респондентів зазначили, що тримаються завдяки вірі у державу; ще 20% українців зберігають спокій завдяки релігійним переконанням, тобто вірі у Бога; 12% опитаних зазначили, що позитивний вплив на рівень стійкості та терпіння мають збори коштів (донати на перемогу), безпосереднє волонтерство та участь у благодійних заходах, міжнародна підтримка та допомога. Також, серед варіантів відповідей зазначилися: віра у суспільство, усунення з власного інфополя новин та негативної інформації, а також музика, література і кіно.

Поряд з терпінням з’явилося інше поняття: на Мюнхенській безпековій конференції у промові Керсті Кальюлайд, тодішньої президентки Естонії, прозвучала фраза: “Нам усім слід навчитися стратегічної терплячості”. І це саме те, що згадується, коли вчергове чуєш про затримки з наданням західної допомоги для України. Мабуть, саме “стратегічну терплячість” повинні ми тепер застосовувати до цієї ситуації.

Варто додати від експертів такі факти, що терплячі люди мають більш стійку психіку. Згідно з дослідженнями  учених, які проводилися у 2007 році, терплячі люди менш схильні до депресій та відчаю. Терплячі люди мають більше друзів. Учені встановили, що терплячі люди здатні підтримувати сталі дружні стосунки й більш здатні до співпереживання. Терпіння допомагає досягнути поставлених цілей. Виявляється, що терпеливі студенти більш успішні у навчанні, ніж їх нетерпеливі колеги. Щобільше, терпеливі люди не засмучуються, якщо не бачать миттєвого результату. Терпеливі люди менше скаржаться на здоров`я. До того, такий психологічний тип людей має ще й міцніший сон.

Є про терпіння стара притча : «Якось учень запитав мудреця: — Яка ключова якість допомогла вам досягти успіху? На що він відповів: — Терпіння. Учень сказав: — Ну, терпіння ж не завжди спрацьовує. Наприклад, воду в решеті перенести не можна, і ніяке терпіння тут не допоможе. На що мудрець усміхнувся і відповів:— Дочекаємось зими та перенесемо»…

Учні й мудреці, старі й малі люди – різні полюси буття і часу. Але об’єднує ці вікові полюси дивна риса нездоланного оптимізму. Діти ще осягають світ з певним терпінням (скільки тобі рочків? Скоро вісім, а поки що три), старі – с тим же певним терпінням – потроху відкидають бажання та можливості (ох, уже сили не ті прополоти двадцять соток). Старе й мале однаково відчувають світ… – Пішли додому, — під звуки повітряної тривоги дідусь умовляє малу, яка грається на дитячому майданчику. – Тобі стало гірше, щось болить? – питає дівчинка. – Зараз мені ти болиш, серденько. Треба у безпечне місце. – А може, давай ще трохи тут пограємося, і не таке переживали, — терпляче і серйозно відповідає мала. Зрозуміло, що — переселенці – місцеві так не реагують на сирени, зрозуміло, що – «і не таке пережили». Але ж все-таки так важко це терпіти… конче потрібен танчик. І бажано – не один.