Зоя Машкіна: «Починати ніколи не пізно – творити, любити, жити…»
У Центральній бібліотеці імені Т.Г.Шевченка в Кам’янському 2 травня відбулося відкриття виставки творів художниці-аматорки Зої Машкіної. Ті, хто завітав цього дня до бібліотеки, мали змогу поринути до чарівного світу яскравих, сповнених сонячного світла й життєствердного настрою картин, які з погляду знавців живопису, можливо, й небездоганні, але випромінюють стільки позитиву, щирості, тепла, любові до життя в усіх його проявах, що це передається усім, хто їх бачить.
Та найдивовижніше те, що Зоя Машкіна почала писати свої картини усього кілька років тому, знаходячись вже у досить поважному віці, тим паче, що жінка ніколи в житті не навчалася малювання, хоча з дитинства мала потяг до мистецтва. Ось як розповідає про це сама художниця:
– Народилася я у Дніпродзержинську, тепер Кам`янському, і живу тут усе життя. З самого малечку мріяла малювати, ліпити, танцювати, але реалізувати свої дитячі мрії й бажання не вдалося. У часи моєї юності батьки вирішували за дітей, яку освіту їм отримувати, яку професію обрати. Ось так і я все життя працювала, за роботою та сімейними клопотами малювати особливо було ніколи. Звичайно, іноді робила якісь замальовки. Ще у школі, зробивши класне завдання у зошиті, встигала малювати на промокальному папері силуети жіночих голівок…
Твердо переконана, що коли в людині закладений від природи якийсь талант, то він обов`язково проявиться, іноді аж на схилі літ. Так вийшло і в мене: тільки вийшовши на заслужений відпочинок, запитала себе: Зою, а що далі? Адже можна так нічого і не встигнути в цьому житті, а коли ж малювати? Саме тоді мені якраз подарували на день народження сертифікат до магазину «Епіцентр», то я пішла і купила собі папір для малювання аквареллю та гуашшю, пензлики, фарби… Спробувала малювати, а воно щось не дуже виходить. Потім натрапила в інтернеті на майстер-клас із малювання акрилом та олійними фарбами й зрозуміла: оце моє. Стала переглядати майстер-класи, дивилася, як художник змішує фарби, накладає їх шар за шаром…
Почала пробувати свої сили, спочатку на невеличких картинках. Це було приблизно на початку 2020 року. На першій своїй картинці зобразила акриловою фарбою голову коня – “Лошиця у біло-рожевому кольорі”, вона досі моя улюблена. Невдовзі почався дачний сезон, а свою дачу я обожнюю, набрала із собою фарб, матеріалів, приїхала, а назустріч мені жіночки, такі виморені, й дивуються на мене: мовляв, тут немає коли вгору глянути, а вона ще й малювати збирається! А що тут дивного, адже я на дачі живу, то можу собі дозволити й помалювати, й на городі попоратися.
Ось так і пішло. Техніку живопису опановувала самотужки, знову ж таки за допомогою інтернету. Пишу на полотні, на картоні, на ДСП, на спеціальному папері для олійних фарб. Люблю малювати природу, квіти, птахів, тварин.
А ще надихають мене зустрічі із цікавими людьми. Скажімо, ось ця моя перша виставка народилася завдяки моїм друзям, однокласникам, з якими я ділилася своїми творчими успіхами, багатьом дарувала свої картини, вони й порадили мені звернутися до Центральної міської бібліотеки, де я познайомилася із чудовою жінкою, Тетяною Іванівною Герасютою. Коли ми з нею поспілкувалися, і вона запропонувала мені зробити у них виставку, я відчула таке натхнення, що, повернувшись додому, вирішила написати для неї картину. Дивіться, яка вона сонячна, такий же «сонячний» характер і у Тетяни Іванівни, це напрочуд добра, мудра, душевна людина. Коли я писала цей натюрморт, то подумки розмовляла з нею.
А ще надихає мене ранок із кавою. Мешкаю на 9-му поверсі, зварю собі філіжаночку кави, стану біля вікна, й на душі стає тепліше, навіть якщо тривога. І в ці хвилини, якщо я правильно почала свій ранок, то й день буде вдалий. Хочеться творити, писати, в голові складаються якісь образи, сюжети. Мабуть, кожний художник прагне, щоб його роботи одразу впізнавали, відрізняли від інших. А я, напевно, як початківець, аматорка, прагну насамперед, щоб мої картини дарували радість, робили людей трішечки щасливішими, викликали посмішку. І більше мені нічого непотрібно.
Надихають мене і картини старих майстрів часів Відродження, фламандських художників. Тому мені захотілося, ні, не скопіювати, а просто створити свою «версію» Мони Лізи Джоконди та «Дівчини з перлиною». Є в мене кілька картин за мотивами Айвазовського. Ще мене надихають вірші та музика. Дуже люблю поезію Ліни Костенко і творчість нашої землячки, поетеси Ганни Купрій, маю всі її книжки.
Я вірянка, читаю Біблію, написала й подарувала кілька картин церкві «Нове життя». Дві картини на біблійні сюжети, а третя – на тему війни. На цю тему я написала лише одну картину, і більше писати не буду. Не хочу. Бо насправді картини повинні мати довге життя, радувати людей. А ця картина зараз у церкві має надихати вірян на молитву за наших захисників, за те, щоб скоріше настав мир в Україні. І коли війна закінчиться, прийде Перемога, цю картину ми заховаємо якомога далі.
Хочу ще вам сказати, що коли ви маєте якусь заповітну мрію, то треба поспішати її здійснити. Один мій знайомий колись поділився мрією, що хоче написати біографічну книгу. Пройшов якийсь час, я його питаю, як справи з книгою. А він каже: а кому це потрібно? Шановні друзі, якщо це потрібно вам, то це буде потрібно й іншим, бо все, що ми маємо сказати, написати, намалювати, знаходить відгук в серцях людей, до яких ми звертаємося, і це завжди буде оцінено якщо не нашим поколінням, то нашими дітьми чи онуками. Так що починати ніколи не пізно – творити, любити, жити на повну.
У ході зустрічі самобутня художниця поділилася цікавими, часом сповненими гумору історіями появи деяких картин, охоче відповідала на запитання присутніх. Як завжди на подібних творчих зустрічах, у програмі був також конкурс на кращу назву для картини, переможець якої отримав приз – одну з робіт художниці; проводилася лотерея з призами – картинами Зої Машкіної, звучали вірші та музика у виконанні квартету гітаристок Кам`янського музичного коледжу імені Мирослава Скорика.
Підготувала Світлана Луньова.
