Одяг з норовом – честь у моді та дрескоді

Авторка: Ірина Уварова.

Зустріла випадково у соцмережах дивний вираз – корпоративний однострій. Дожилися, думаю: військову форму прирівнюють до офісного дрескоду. Але, якщо провести невеличку розвідку, тема виявилася досить цікавою, бо ж зрозуміло, що будь-який одяг, навіть роба, має свій характер, свою мову. Пам’ятаю колись напередодні прем’єрного показу вистави «Любов на Зарічній вулиці» в нашому театрі, вийшов до курилки актор, вже зодягнутий у мартенівський спецодяг. А тут поруч раптово опинилися глядачі-металурги. «Все не так!» – причепилися до крислатого суконного капелюха та вачегів. – Що то вачеги? – поцікавився актор. – Це кольчужні рукавиці, — відповіли сталевари, — бережуть від випадкових бризок металу. І там три пальці лише, решта – кишеня. Хтось із гарячих хлопців хотів збігати до діда, принести автентичний комплект одягу, але обійшлося мирно. Хоч слова «кольчужні» і «каска», що змінила суконного капелюха свідчать про військове минуле металургійної роби, то ж чому дивуватися з нового корпоративного дрескоду.

Банальна істина полягає в тому, що загалом одяг – це соціальний статус, смак, характер, рівень освіти й загальної культури. Символ і мова. Давнє прислів’я: «Не суди з одягу, а суди з розуму» якось на очах застаріває.

Приїжджав років з десять тому на наш металургійний комбінат один з його власників. Журналістам, які прибули першими, його представили належним чином, а тим, хто запізнився довелося стикнутися з не аби якою проблемою: молодий телевізійник все допитувався, як має виглядати «володар заводів, газет, пароплавів». То добрі люди й пояснили: знайди найбідніше одягнутого чоловіка в убогих окулярах – ото і буде олігарх.

Відома історія про дипломатку Олександру Коллонтай, яка за часи перебування на посаді посла у Швеції, з успіхом видавала клапоть старого манто за шиншилову муфту…

Елементи одягу являють собою символи, що у сукупності сприймаються як завершений сюжет, як текст. «Ви можете брехати мовою одягу, точно так, як це робите англійською або французькою. При цьому не можна звинувачувати брехуна у тому, що він робить це свідомо. Костюм, що свідчить про юність та статки, — на відміну від словесного твердження, що вам 29 років і що ваші доходи вимірюються шестизначним числом, — неможливо безпосередньо спростувати», – писав філософ А.Лурі. Хибна інформація, що передається одягом, може бути свідомою установкою – або ж результатом омани. У першому випадку одяг слугує символічному підвищенню статусу. Характерний приклад – хрестоматійний малиновий піджак 90-х років, що вважався приналежністю нових руських.

Окрема розмова – уніформа. До ідеальної ближче військовий однострій, на іншому полюсі – діловий стиль, що має теж суворі рамки, до ділового стилю ми ще повернемося, а от проміжні варіанти уніформи цікаві з огляду на найбільш розповсюджений тип – шкільну форму.

Про цікаві деталі  з історії обов’язкової шкільної форми недавно написала Київська дослідниця Світлана Шевцова.

“Як обґрунтовували її необхідність і обов’язковість для всіх? Не можна виділятися, не треба демонструвати статки, або навпаки, – фінансову неміч батьків. Треба відповідати «моральному кодексу будівника комунізму» і Боже спаси, не мавпувати Захід. Якимось дивовижним чином, одяг з мистецтва підкреслення індивідуальності – перетворювався на інструмент нівелювання всіх і вся. Так було на початку радянщини.  

Кожній епосі – своя шкільна форма. А що тут такого? Треба відповідати моді – не лише естетичним уподобанням часу, а ще й політичному ладу. Наприклад, сукня для гімназисток початку XX століття була довжиною майже до кісточки, а шкільна форма випускниць кінця 80-их могла сягати запаморочливого міні. Довге розпущене волосся сьогодні сприймається як норма, а ще 50 років тому подібна зачіска у класі була немислима.

Єдина шкільна форма в СРСР була запроваджена в 1949 році, після страшної війни. Повсякденне життя радянських людей все більше набувало тоталітарних рис із жорсткою системою правил і заборон, які поширювалися практично на всі сфери життя, зокрема й на школу. За зразок фактично взяли гімназичну форму Російської імперії. Сталін, так само як і більшість диктаторів, любив військову форму.

Сталіну дуже хотілося імперії. Відтак, в добу пізнього сталінізму форма була не тільки в школярів, але й у лісників і дипломатів, юристів і шахтарів і навіть у провідників поїздів далекого слідування”.

Щоб завершити розмову про шкільну форму, згадаю епізод із власного шкільного життя: однокласниця заправила за пояс форми довгу спідницю, вкоротивши форму до «міні» – як ставало модним у цивільному, вільному житті по за школою. Щоденник, якому виповнилося 48 років, через легендарний запис класної керівниці: «Втратила дівочу честь», однокласниця зберігає й досі, бо що тоді було з її батьками, важко переповісти.

Власний дрескод спецодягу з давніх-давен слугував багатьом цілям. Цікаво, що у нас слова «спецодяг» і «роба» не відрізняються за значенням, але так було не завжди.

В чому відмінності спецодягу та «роби»? «У середині 18 століття робітникам фабрик та заводів почали видавати однаковий захисний одяг. Це був своєрідний дрескод компаній, щоб якось відрізнити своїх працівників від персоналу інших підприємств. Звичайно, у кожної фабрики чи заводу був свій за кольором, чи деталями одяг. Але увесь він був пошитий з найдешевшого матеріалу. Крім того, штани були мішкуватими, куртки – безрозмірними. Цей одяг був не лише незручним, а ще й принизливим. Тому люди й почали називати його «робою».

Спочатку джинси теж були робітничим одягом. Їх винайшов емігрант із Баварії Лівай Стросс (знаємо його, як Леві Страус). В середині 19 століття з матір’ю та двома сестрами він емігрував до США. В Нью-Йорку його брати на той час вже торгували тканинами. Коли почалася золота лихоманка, Лівай Стросс повіз на Західне узбережжя США товар своїх братів – парусину, яку миттєво розкупили на пошиття наметів для золотошукачів. На решту матерії Стросс замовив у кравця штани, які виявилися на рідкість вдалими в співвідношенні якість та зручність. Ці штани були призначені для гірників та золотошукачів. Але вони мали суттєвий недолік – під вагою самородків та іншої породи, дуже швидко рвалися кишені. Тож їх довелося укріплювати заклепками для кінної збруї. Ідея прийшлася до смаку фермерам та ковбоям. Згодом джинси стали популярними не тільки як спецодяг і поширилися світом як одяг на кожен день і не виходять з моди й досі».

Свого часу до офісного дрескоду (у виконанні сервільних чиновників він виявився аж занадто детальним) вдався один з міських голів Кам’янського у першому десятиріччі XXI ст. Без жодних сумнівів він підписав наказ виконкому про рекомендований для підлеглих розмір штанів, глибину декольте, висоту підборів, обмеження в обсязі прикрас і варіантів зачісок. За рік до цього явища якраз був 100-річний ювілей Л.І.Брежнєва і до міста завітали представники майже 50 медіа, а от дрескод Кам’янського виконкому викликав набагато більше уваги, та й сьогодні не зрозуміло, що ж це було, мабуть, щось на кшталт: «Втратила дівочу честь».

Мова одягу підкоряється часу. Те, що вчора було незрозумілим, сьогодні входить у моду, а завтра викликатиме посмішки. Французький історик моди Лавер розробив навіть символічну схему відповідності одягу руху часу. За Лавером, один і той же костюм буде: непристойним – за 10 років до свого часу; сміливим – за 1 рік; гідним – у свій час; таким, що вийшов з моди – роком пізніше; смішним – через 20 років; романтичним – через 100 років.

Важко передбачити, якими будуть вподобання щодо мови одягу у майбутньому. Але ж найближче майбутнє вже вимальовується: офісний однострій та «піксель», що майже всюди зустрічається все частіше в елементах одягу цивільних. Це не просто мода, це мова – символ причетності до головної справи країни та поваги до ЗСУ.