Коли гадалося, що воно лише твоє…

Авторка: Ірина Уварова.

Чи то війна, чи просто «час настав» докупи зі старістю, але все частіше найдрібніші деталі, найменші події стають раптово яскравими, викликають емоційний вибух або неабиякий подив. Є телефон. Є години, коли чекаєш нестямно, щоби під твоїм запитанням на фронт вималюються нарешті дві «галочки» – отримав! Нарешті бачиш це повійне диво, що рятує ще без відповіді, то протираєш очі недовірливо – раптом двоїться. Потім можеш плакати над тими галочками, чи то посміхатися – цього не вгадати… Гадалося, що воно — таке очікування — лише моє…

І от читаю сьогодні у фейсбуці: «На Хрещатику з’явилася нова скульптура — дві галочки, які присвячені прочитаним повідомленням. За словами творців, мініскульптура присвячена всім тим, хто чекає на дві галочки довгими годинами — рідним військових, побратимам і дітям, що пишуть батькам, які перебувають на небезпечній території. Відшукати мініскульптуру «Прочитано» можна на Хрещатику, 34, на фасаді книгарні «Сенс на Хрещатику». Натискайте на кнопку, щоб підсвітити галочки. Скульптор — Юрій Білявський».

Звичайна магія збігів. Маленькі деталі, що об’єднують, дозволяють вижити. Легітимізація самотніх думок.

… І звичайно добре (скоріше, недобре) відомо, що сьогодні усі переживають колективну травматизацію. Фахівці-психологи пояснюють:  «це не особиста травма, а всього народу. Тобто, ми всі відчуваємо одне й те саме, ми всі травмовані та всі поділяємо почуття у спілкуванні. А перше, що ми можемо зробити, це легітимізувати переживання. Не кожен сидить у себе вдома і переживає, а колективно. До прикладу, щоденна хвилина мовчання о 9 ранку. І це норма для всього народу. Також можуть бути мистецькі прояви того, що пов’язано з травмою. Не важливо що: виставки, пісні, пам’ятники. Будь-який артоб’єкт є засобом легітимізації».

І вірите, легітимізація працює. Особливо, коли гадалося, що воно лише твоє – відчуття провини, неконтрольованості подій, невизначеності майбутнього, відчуття, що робиш все не так, не те і кому воно все потрібне…

«Як воно, жити під час війни?» – таке питання задля легітимізації емоцій та й загалом для подальшого життя задають людям у соцмережах.

“По-всякому, залежно хто питає. З одного боку життя триває, робиш свої щоденні справи, працюєш, вчишся, готуєш їсти, піклуєшся про здоров’я і про близьких. З іншого боку, ти назавжди змінюєшся: щодня, щоновини, щовибуху надламуєшся від болю, а потім заживаєш, міцнішаєш, і так по колу. Це донатити на ЗСУ, працювати, волонтерити, а відчуття провини й цього «недостатньо» все одно ніколи не проходить”.

“Це вночі казати собі «якщо ще раз бахне, тоді вже точно піду в коридор». І воно таки бахне, і ти йдеш в коридор з подушкою, читаючи в новинах, що прямо зараз невідому сім’ю за кілька кварталів намагаються дістати з-під завалів”.

“Це прокидатися зранку невиспаною та розбитою, і казати собі: «ти така не одна, зберися, всі ж якось живуть, і ти живи, не ний». Це знецінювати свої проблеми й закочувати очі від чергових тренінгів по самопіклуванню. Це не переживати за старість, бо вона може і не наступити. Це жартувати про смерть і багато посміхатися, щоб не поїхати дахом. Це коли лють, біль і провина – те спільне, що у вас є з усіма, кого знаєш”.

“Найстрашніше, що жити під час війни – це звикати. І зрештою продовжувати імітувати нормальне життя.  Мені часто соромно за те, що я маю дах над головою і їжу у той момент, коли військові захищають нашу свободу в окопах, попри небезпеку. Я розумію, що це – нездорово, але нічого з цим не можу вдіяти”.

“Жити у війну для мене – це споглядати, як весь світ живе своє життя і заздрити. Заздрити, бо зараз мої майбутні плани – це донатити й вірити, що проживу ще один день. А за тим – ще один. Це частіше говорити рідним, що люблю, бо завтра може не настати. Це втомлюватися і вигоряти, але брати себе у руки і йти далі». 

Як то воно насправді – ілюзія мирного життя? А от прямо зараз за вікном комунальники обрізають величезне аварійне дерево у дворі. Приїхали з вишкою, огородили ділянку, хвилин за 20 від дерева залишився «юний стовбурець». А гілок нарізали – за місяць не прибереш. «Вічні» бабці на лавках гунділи своє: ага, отак усе й полишать — до магазину не дійдеш. Молоді мамці похитували головами услід. А за пів години приїхала вантажівка з величезною механічною «хапалкою» і усе гілля вигребла до листочка. Мовчки, без піару. Що зробили бабці? Плюнули та розійшлися по своїх магазинах. Теж мовчки. Чого? Та хотілося ж «шкандалу», різноманіття емоційного, повноти життя. Або його ілюзії…

З іншого боку їх теж можна зрозуміти, бо що ми про цих бабусь знаємо? Можливо, як усі зараз, носять у собі тугу, страх, емоційний і фізичний спад, порожнечу, самотність. «Все це може бути нашим внутрішнім світом,- кажуть фахівці, — який ми постійно носимо з собою і не знаємо, як його позбутися. Іноді звикаємо і “миримося”. Іноді створюємо собі образ дуже впевненої людини».

А іноді проявляємо турботу й опіку над іншими, щоб хоч якось, нехай побічно, впоратися з почуттям неспроможності й “заподіяти добро”, виправдовуючи своє існування». І давно ж відомо , що люди, які часто почуваються самотніми, більш здатні до співчуття. Якось спокійно і гідно виживають ці самотні бабусі, і це уміння – ознака зрілості. А сидять разом і критикують дійсність заради все тієї ж легітимізації почуттів: щоби гадалося, що воно не лише твоє.