Людмила Завойко: “Міліція хапала людей з жовто-блакитними прапорами або в одязі такого ж кольору і витягувала за межі стадіону”
Кам’янчанка Людмила Завойко була єдиною представницею нашого міста (тоді ще Дніпродзержинська) на першому міжнародному фестивалі сучасної української пісні “Червона рута”, в рамках якого проходив пісенний конкурс, присвячений пам’яті відомого українського композитора Володимира Івасюка у 1989 році. Своїми спогадами про те, як вона стала свідком появи на даху міськкому Компартії у Чернівцях жовто-блакитного прапора, про розгін міліцією гумовими палицями людей, одягнених у колір майбутнього прапора України та про свої здивування від наявності комп`ютерного класу в сільській школі у Західній Україні, Людмила Завойко поділилась із “Пильним поглядом”.
Окрім задоволення можна було ще отримувати й гроші
“Мої батьки познайомилися на комсомольському будівництві Каховської ГЕС, – розповідає Людмила. – А вже наступного року після мого народження вони поїхали будувати Дніпродзержинську гідроелектростанцію та так і залишилися тут жити. Я навчалася на Дніпробуді у СШ № 33. Співала у шкільному хорі, пробувала себе у танцювальному та драматичному гуртках. На якомусь шкільному вечорі у сьомому класі у великому актовому залі з гарною акустикою я співала пісню. Зараз розумію, що співала гарно, дзвінким чистим голосом. Хлопцям сподобалося, вони мені робили компліменти».
Коли був набір у вокально-інструментальний ансамбль у Будинку вчителя, Людмила вирішила спробувати свої сили та зрозуміла, що це те, чим вона насправді хоче займатись. Керівник колективу Лев Петрович Друль, що одразу помітив співочий талант дівчини, пропонував їй вступити до музичного училища.
«Просив батьків, щоб вони відпустили мене після восьмого класу до музучилища. Я навіть ходила на прослуховування. Але все спиралося на те, що там були лише духовий факультет та диригентсько-хоровий, про який мама говорила: “Баян на плечі – і пішла”. От якби був вокальний, то я б показала свій характер, і батьки не стали б мені на заваді”, – згадує Людмила.
Але дівчину тягнуло до активного пісенного життя. У Будинку вчителя, переважно, були репетиції, і дуже рідко, концерти у школах.
“Якось мені запропонував Володя Зайцев, з яким ми перетиналися на різних фестивалях, ходити до них у клуб в Романкове, – розповідає наша співрозмовниця. – Треба було співати на танцях. Мало того, крім задоволення можна було отримувати й гроші. Так я почала співати у вокально-інструментальному ансамблі “Горизонт”.
Після закінчення школи постало питання, де продовжувати навчання далі.
“Тоді ще музика брала гору, — згадує Людмила. – Але батьки сказали, що співати я можу завжди, а професія має бути серйозною. І я вступила до торгового технікуму. Потім за направленням працювала у міськпромторгу, закінчила Донецький інститут. Починала з продавця універмагу “Райдуга”, працювала старшим економістом планового відділу понад 20 років”.
Я все життя співаю
Де б Людмила не працювала, хоч би що робила, а співати вона не припиняла. Виступала на різноманітних оглядах, конкурсах, фестивалях. Але головний її успіх прийшов до неї у 1989 році.
“В кінці липня мені зателефонували з обкому профспілки торгівлі та попросили взяти участь в одному конкурсі, в якому будуть виконуватися лише українські пісні, – згадує Л.Завойко. – Погодившись, я поцікавилася, а які саме пісні мають бути – народні чи популярні сучасні? «Поняття не маю, але три пісні треба заспівати», – почула у відповідь. Дзвінок був у середу, а в суботу вже розпочинався конкурс”.
Отримавши вказівки підійти в дніпропетровському універмазі “Славутич” до баяніста, Людмила подумала, що якщо акомпануватиме баяніст, то це народні пісні, і під них, відповідно, треба підбирати костюм.
“У палаці культури металургів мені дали картату плахту, оксамитовий жупанчик вишневого кольору, сині чобітки, а на голову начепила стрічку, – розповідає Людмила. – Вдома перед дзеркалом заспівала кілька українських пісень. Зупинилася на пісні Івасюка “Відлуння”. Вирішила заспівати “Ой, у вишневому садочку”. А про всяк випадок підготувала ще й “На долині дощ іде”.
Приїхавши до Дніпропетровська, у парку Чкалова Людмила побачила величезний транспарант із написом “Перший міжнародний фестиваль української сучасної пісні та музики “Червона рута”… Але подітися вже не було куди. “Налаштувалася, зняла стрічку, вийшла і заспівала а капела “Ой, у вишневому садочку”, – каже Людмила. – Один із членів журі одразу прибіг за лаштунки та каже: “О, боже, який у вас незвичайний тембр голосу”.
У кінцевий день конкурсу Людмила дізналася, що її прізвище значиться серед переможців.
“Я була дуже здивована, коли оголосили, що Гран-прі не дали нікому, перше місце присудили композитору та співакові з Кривого Рогу Володимиру Грицишину, а друге місце дали мені й ще одному хлопцю з Дніпропетровського музичного училища”, – каже Людмила Завойко.
На фестивалі “Червона Рута” мали успіх пісні протесту
Приємною несподіванкою для Людмили стала звістка, що вона, як один із переможців від Дніпропетровської області, їде у вересні 1989 року до Чернівців на перший Міжнародний фестиваль «Червона Рута», де повинен був проходити співочий конкурс, присвячений пам’яті відомого українського композитора Володимира Івасюка.
“Я поїхала разом із музичним гуртом з Дніпропетровського університету, тріо “Калина” та Володимиром Грицишиним, — згадує з ностальгічними нотками в голосі Людмила Завойко. – Поселили нас у гуртожитку Чернівецького університету. Тому, що всі готелі були віддані іноземцям та віп-персонам. Сам конкурс проходив у парку культури та відпочинку. Членами журі були Назарій Яремчук, Тарас Петриненко та інші відомі люди.
Мене здивували пісні на фестивалі. Якщо в нас вдома ми співали лірику, то там більше пісні мали характер протестів, які мали великий успіх. Наприклад, коли у пісні звучали слова про те, що “відібрали мову”, то глядачі схоплювалися та розмахували вогниками запальничок. Для мене це було досить незвично. Я тоді була абсолютно далека від політики, як і усі жителі нашого регіону. Я не очікувала такого. Думала приїхали, поспівали, потусувалися і роз’їхалися. Але ж ні. Вдома у нас застій був цілковитий, а там вже був сплеск та виплеск. А коли Віктор Морозов заспівав пісню, в якій йшлося про екологічну трагедію, що сталася в Чернівцях (про невідому хворобу, коли одночасно в місті облисіли понад 90 дітей, замовчували тоді. Зараз це захворювання офіційно називається хімічною екзогенною інтоксикацією), у мене аж мурашки по шкірі поповзли”.
Відео виступу можна подивитись за посиланням: https://www.youtube.com/watch?v=rioFgeaRrFQ
Ще раз Людмила перетнулася з Морозовим на вечорі пам’яті Івасюка у церкві.
“Пісні пам’яті про Івасюка співали під гітару прямо в церкві при університеті, — розповідає Людмила. – Церква не могла вмістити всіх охочих. Віктору Морозову (одному із засновників та художньому керівнику театру-кабаре “Не журись!”) місця не вистачило і він поставив стілець поруч зі мною. Ми поспілкувалися так ні про що. Віктор уже тоді у своїх музичних театралізованих виставах, які сприяли піднесенню національної свідомості в Україні напередодні незалежності, висміював комуністичну владу. Наскільки я знаю, Морозов 5 жовтня того ж року вперше виконав публічно зі сцени Львівської філармонії заборонений національний гімн “Ще не вмерла Україна”.
“Вже відчувалося, що будуть якісь зміни”
Конкурс продовжувався, але нікого із Дніпропетровської делегації не запрошували виступати.
“А нам дуже хотілося співати, — каже Людмила. – Потім пояснили, що несподівано для всіх приїхало дуже багато конкурсантів, і що журі фізично не може всіх прослухати. Тому від кожного регіону братимуть лише тих, хто посів перше місце».
Зрештою організатори фестивалю знайшли вихід й запропонували учасникам заходу поїхати з виступами районами Чернівецької області.
«Побували ми у Глибоцькому районі. Там було не таке життя, як у нас на сході України. Люди жили багатше. Мене дуже здивувало і вразило, що вони вже тоді в школі мали комп’ютерний клас», – ділиться своїми враженнями співрозмовниця.
Зі своїх несподіваних гастролей по області артисти повернулися до Чернівців, коли вже проходив гала-концерт.
«Незвично було бачити людей, які просто ходили містом, одягнених в українські національні костюми. Там вперше я побачила справжні міліційні гумові палиці, якими втихомирювали протестантів. Біля входу на стадіон обшукували, бо були вибухи. Про це не писали у пресі. Вранці перед гала-концертом я побачила, що на будівлі міськкому Компартії замість червоного радянського прапора на вітру тремтить жовто-блакитне полотнище. Був такий скандал! Дівчат, що ходили в синіх спідничках та жовтих кофтинках, хапала міліція і кудись відвозила. На стадіоні люди поводилися розкуто, співали пісні протесту. Вже відчувалося, що будуть якісь зміни”.
Телебачення СРСР знімало цей гала-концерт. І Людмила потрапила до об’єктива, де її у гарному костюмі показали крупним планом. Сиділа вона, виявляється, на трибуні із родиною Володимира Івасюка.
“Місця на трибунах були вже практично зайняті, — розповідає Завойко. – Але я, вся така видна 33-річна дівчина, відсунула міліціонера, що стояв на вході стадіону, і жестом запросила всю нашу Дніпропетровську делегацію. Ми пішли й сіли на маленькій трибунці, яка призначалася для рідних та найближчих людей Івасюка, які сиділи вище за нас”.
Гала-концерт показували по телебаченню вночі, щоб не всі могли бачити те, що відбувається.
“Міліція хапала людей з жовто-блакитними прапорами або в одязі такого ж кольору і витягувала за межі стадіону, — продовжує розповідати Людмила. – Посеред футбольного поля люди в українських костюмах почали водити хоровод. Спочатку до них нікого не підпускали. Але міліційний кордон не мав сил стримати людей, і натовп прорвавши його, кинувся на поле. Потім нам пояснювали, що це був “націоналістичний шабаш””.
Вдома Людмила, звітуючи на профспілкових зборах про поїздку, розповідала про те, що у Чернівцях мало не повстання відбувалося.
“Кажу, що за рік-два до нас це теж прийде, — згадує вона. – Але ніхто серйозно цього не сприймав, у людей в очах була така нудьга, такий застій. Мене ніхто тоді не почув. Або може вони нічого не зрозуміли”.
“Так у нас розпочинався шоубізнес…”
«Фестиваль пам’яті Івасюка має проводитись у нього на батьківщині, у Чернівцях. Але всі наступні фестивалі, окрім першого, проводилися будь-де, тільки не там», – зазначає Людмила.
До участі вже у другому фестивалі, проведення якого планувалось на 1991 рік молода співачка з Дніпродзежинська підготувалася дуже ретельно. Людмила сама написала пісню на вірші Ліни Костенко — її улюбленої поетеси. Назвала її “Батьківщина” і співала а капела.
– Коли заспівала свою пісню у Палаці шинників(на відбірковому турі), зал стоячи аплодував мені й кричав “Браво!”. Мені сказали, що я їду на гала-концерт. Але ж коли приїхала, то не знайшла свого прізвища у списках. Підійшла до журі та кажу, я — Завойко, але чомусь мене немає у списках конкурсантів. Відповідають, ми пам’ятаємо вас, ідіть до режисера. А режисер такий маленький чоловік. Я підійшла, поклала руку йому на шию і кажу: “Я не зрозуміла, друже, журі сказало, що я маю співати на гала-концерті”. Відповідає: “Я не можу тебе поставити. Мене тиснуть з усіх боків. Тут має виступати донька голови колгоспу”. “Мене не хвилює, це, друже”, – відповідаю. – Я і без тебе вийду”. Він погодився випустити мене. Я бачила квадратні здивовані очі звукорежисера, адже я з ним проби не проходила. Як йому включитися він не зрозумів, бо побачив мене вперше. Мене оголошують, а в його списку такого прізвища немає. І виходить, що першої фрази “Чоловіче мій, запрягай коня” ніхто не почув. Потім через знайомих дізналась, що всі призи були розподілені ще задовго до конкурсу. Там несподіванок бути не повинно. Я вперше зіткнулася із комерціалізацією конкурсів. Так у нас розпочинався шоубізнес…”.
Спілкування з героїнею матеріалу відбулось незадовго до початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. На жаль, зараз ми не змогли зв’язатись із Людмилою Завойко, хоча дуже б цікаво було подивитись на ті події, про які вона розповідала, з урахуванням нинішніх обставин. Саме через такі спогади звичайних людей, зараз можна побачити, якою була Україна незадовго до своєї незалежності, які настрої панували та, як багато інформації до мешканців країни просто не доходило.
Спілкувався Віктор Куленко.
