Це дуже просто – якщо ми хочемо мати шанс на існування

Авторка: Ірина Уварова.

Що зараз у нас дуже просто? На перший запит поширений браузер надає безліч відповідей – просто: купити автівку, маєток, сукню зі стразами, поїхати світ за очі…Мабуть, не там шукала і скоріш за все не точно сформулювала тему. Що люди вважають зараз простим. Дуже простим. Невеличка розвідка у соцмережах, щоби принципово просто, на пів години пошуків зробила неймовірне: водночас розірвала серце, «навчила» мудрості, змусила посміхнутися. Бо у кожного своє «просто»…

«Дуже просто. Ставите нагадування о 8:59 ранку, що о 9:00 – хвилина мовчання. І де б ви не були – зупиніться на хвилину. Побудьте в тиші. Я собі виробив звичку біля 9:00 вмикати радіо, щоб під стукіт умовної стрілки годинника помовчати. Звучить 40 ударів з інтервалом дещо довшим, ніж секунда. І вже десь після 20-го удару я входжу в певний транс. І пізніше ловлю себе на тому, що стою довше і мовчу довше. Спочатку важко було сконцентруватися, адже ця ж хвилина така важлива і потрібна, щоб дограти гру в телефоні, додивитися сторіз, доварити каву чи вийти на метро раніше. З часом ти усвідомлюєш вагомість цієї хвилини зовсім з іншого ракурсу. Потім виробляється звичка, яка певною мірою змінює свідомість. Спробуйте. Потім будете вдячні собі. Хоча дико, що я таке пишу на третій рік повномасштабного вторгнення. Памʼять повинна вироблятися щоденно і її потрібно підтримувати. Це шана. І вдячність. Що живі. За рахунок їхніх життів. Все просто».

Часто складні питання мають дуже прості відповіді. «На одній зі своїх лекцій американський антрополог Маргарет Мід запитала студентів, що вони вважають першою ознакою цивілізації. Студенти очікували, що Мід розповість про риболовні гачки, глиняні горщики або оброблені камені. Але ні. Мід сказала, що першою ознакою цивілізації в стародавній культурі є стегнова кістка, яка була зламана, а потім зрослася. Мід пояснила, що якщо жива істота в царстві тварин ламає лапу, то вона помирає. Зі зламаною лапою вона не може втекти від небезпеки, дістатися до річки, щоб напитися або полювати. Вона стає здобиччю хижаків раніше ніж кістка зростеться. Стегнова кістка, яка була зламана, а потім зрослася – це доказ того, що хтось витратив час, щоб залишитися з тим, хто отримав це ушкодження, перев’язав рани, переніс людину в безпечне місце, охороняв, доглядав і годував її, поки та не відновилася. Допомагати іншій людині під час важкого періоду – це той вчинок з якого починається цивілізація, – сказала Мід».

«В офісі зламався комп’ютер. Викликали спеціаліста. Той приїхав, усе полагодив.

Про те, як це відбувалося, розповідає співробітник:

– Прийшов програміст, пильно подивився на комп’ютер, підняв руки до неба, щось пошепотів, повернув мій стілець 10 разів проти годинникової стрілки, штовхнув комп’ютер ногою, ще раз щось пошепотів і пішов. Все запрацювало. Справжній маг.

Розповідає програміст:

– Викликають мене розібратися, що трапилося з комп’ютером. А співробітник, мабуть, непосидючий, крутиться постійно на стільці, ось шнур і накрутив на ніжку стільця. Я матюкаюсь, розплутую шнур. Потім пересунув комп’ютер трохи далі, вставив штекер, що вискочив, і пішов».

«Якось до мене на подвір’я зайшов старий втомлений пес. Судячи з нашийника та відгодованого пуза, у нього був будинок і про нього добре дбали. Пес спокійно наблизився до мене, і я погладив його по загривку. Він пішов за мною до будинку. Повільно перетнув передпокій, згорнувся калачиком у кутку вітальні й заснув. За годину він підвівся і підійшов до дверей. Я випустив його.

Наступного дня він знову був у мене на подвір’ї, «привітався» зі мною, знову зайшов у будинок, зайняв той же кут у вітальні та знову спав близько години. Так тривало кілька тижнів поспіль. Мені стало цікаво, і я приколов записку до його нашийника:

– Хотілося б дізнатися, хто господар цього чудового милого песика, і чи знаєте ви, що майже кожен день він приходить до мене додому поспати?

Наступного дня пес прийшов з іншою запискою, приколотою до нашийника:

– Він живе в будинку з шістьма дітьми, причому двом навіть трьох років не виповнилося. Він просто намагається виспатися. Можна, я з ним завтра теж прийду?».

А це – знову й знову про сьогоднішні дві паралельні реальності: життя на війні та поза війною. Одночасно. Поруч. У ретроспективі короткого споглядання цього життя. Що відбувається у чатах телеграмканалів та навкруги: – Знову Дніпро та Київ крайні – а повз мене вулицею проноситься евак – востаннє е/е була у шостій ранку, потім екстрені відключення, тепер просто відключення. Це точно справедливо? – десь відносно недалеко чутно прихід пакету РСЗВ – те, що ви робите – це знущання над КИЯНАМИ – а на моїх очах вмирають і вимирають Мирноград і Селідово, пролітаючи через Мирноград майже кожен день, фіксую нові руйнування – решта часу без світла. Неможливо навіть пристрої і павербанки зарядити за такий час. При цьому вночі видно дома, де включають відповідно графіку. Якось справедливіше треба розподіляти те що є. – і все більше хочеться обірвати всі звʼязки з мирним життям, все більше бажання закритись від зовнішнього світу який транслює в сторіз кафе, концерти, таро, демонстрацію як вони проживають своє найліпше життя. Десь тиждень тому в Селідово мені говорять на останньому працюючому відділені Нової Пошти: “поздоровляємо, ви наш останній клієнт!”. Ваших графіків може взагалі не стати, ваші проблеми, яки ви вважаєте за проблеми, можуть скоро вас взагалі не турбувати. Мій друг зі Словʼянська говорить нам якось ввечорі: “хлопці, я вас прошу, якщо таки вони дійдуть до нас, взірвіть мій будинок, я не зможу жити знаючи, що вони шаряться по моєму будинку” Це звучить в жарт, але від ціх слів стає моторошно, бо я знаю що на початку 2022 його будинок вже мінували. Я бачу наоч як люди кидають все, збираючи все своє життя в 2 сумки, їх взагалі більше не турбують графіки відключення світла – “це наші кури і індики, заріжте їх, будь ласка, хоч буде вам їжа”. Прохання трохи роздуплитись і прийти в себе, самоорганізуватися і дорослішати, це навіть не прохання, це негайна потреба для суспільства, якщо ми хочемо мати шанс на існування». Просто?

«Терміново викликають у дитсадок, відпросилася, бігом туди. Там на мене дивляться косо і відправляють до психолога. Психолог зітхає, дивиться як на школярку і дає мені дитячий малюнок: – Ми проводили тестування, кожна дитина малювала свою сім’ю. Всі намалювали тих, з ким живуть, хтось ще й інших родичів додав. А ось що намалювала ваша дочка. Дивлюся на малюнок, а треба сказати, що Ніка малювати не дуже любить, та й виходить у неї поганенько навіть для її віку. Загалом, на листочку три схематичні фігурки в стилі «ручки ніжки огірочок». Зате з підписами, дочка вже букви знає і пробує писати слова. Підписи: тато, баба Оля, я. Усе.

– Розумієте? – Запитує психолог. – Вас немає в житті дочки. Просто немає. Взагалі у ньому не берете участь, не присутні. Життя дівчинки заповнюють тато і бабуся, але ж їй потрібна мама. Дуже потрібно! Тим більше ви не живете в іншому місті. Ну і так далі. Хвилин 15 мене вичитувала, наказала змінити ставлення до дитини. Вийшли ми з садка. Йдемо додому. Ніка щось розказує, а я ані жива, ані мертва. Думаю, як же так? З донькою з народження, ніколи не розлучалися. Дитина бажана. Люблю її більше життя, книжки читаю, вдома разом і готуємо, і прибираємо, і собакою гуляємо. Дівчинка ласкава, добра. Як же так? Нарешті, не витримала. – Нікуша, – Намагаюся говорити спокійно. – А ось ви з Оксаною Валеріївною сьогодні картинку малювали …- Так. – Підтверджує дочка.

– А чому ти намалювала з собою тільки тата і бабусю, а мене немає? – Мамочко, ти така красива! – Каже Ніка. – А я так красиво малювати ще не вмію».

«В телеграм прийшло якесь дивне повідомлення від якогось Родіона.

– Наташа, пише ето я, Родіон.

Я в деякому “смятєнії” законно питаю

– Ви хто? Ми з вами знайомі?

Павза. Мабуть перекладав.

– Ізвінітє, каже, я обознался.

Обознався він.

– Пізно, кажу, я вже на вас порчу наслала

Видалив чат, заблокував.

Я навіть скріншот не встигла зробити».

«Я просто люблю її. Бо то Івасюк і Цісик, мамині деруни і татів садок, побиті коліна і лопухи для кролів. Бо то партизанські пісні на Співочому полі у Тернополі і тихі вечори над Дніпром. Бо то такий потужний осередок в Базелі і Фоксі в Ясенівцях. Бо то мій брат і мої друзі. Бо то ви. Бо то я. Дякую всім нам, що тримаємося. Дякую, що залишаєтеся в Україні і працюєте тут у своїх сферах. Знаю, що важко. Але тримаймося. Дякую вам: захисникам і захисницям. Виключно завдяки вам я маю можливість бути корисним там, де я сильний і намагаюся бути достойним вашого вчинку. Люблю вас всіх. Бо таких відчайдушних, дурних і мудрих, як ми, нема ніде».

На фото: Саша Паскаль, яка постраждала у травні 2022 року під час ворожого ракетного удару по Затоці на Одещині й внаслідок якого втратила ногу, повернулась до тренувань з гімнастики.