Місто спокійне, а у ДШВ – кольори Ґрифіндору
Авторка: Ірина Уварова.
«Після відбою повітряної тривоги» – особливий час. Особливий стан – коли видихаємо… Спитала нещодавно у знайомої, як вона відчуває стан «після відбою»? Перш за все тягнуся до телефону – провідати своїх у Харкові. А загалом почуваюся гарбузом із дитячого віршика: «Ходить гарбуз по городу, питається свого роду: ой чи живі, чи здорові всі родичі гарбузові?». Зібрала у соцмережах людські враження щодо «після відбійного стану». Стану живих. Стану тих, що не втратили рідних під час бомбардувань, залишилися неушкодженими.
Іноді, розповіді приправлені гумором – особливим. Наприклад, відома публіцистка Марина Гостра, яка в Києві під час бомбардування кинулася вночі до кімнати доньки – тягнути у сховище, – та перечепилася за стілець, розбила вазу і поки складала себе до купи, дочекалася здивованого вигуку доньки: мамо, вже відбій, вилазь! «Ми довго потім сміялися і це не нервове, це вже звичний стан нашої сім’ї після відбою. Не хочу, щоб так сміялися ще десь».
Діалоги київського метро після відбою.
«От нашо ви мені поставили на голову цю сумку? Ви совість маєте? Я тільки голову помила, поки світло було!», – нервує жінка. Відповідь – «Совісті немає, але світло є завжди. Ви наступного разу митися до мене приходьте. То моя жінка теж вам розкаже, що совісті у мене немає. Совісті немає, а робота є. І якось треба їхати». Сміються разом. Поки ми живі — ми будемо сміятися. Попри все.
«Пошукали після відбою, що то була за соляна шахта Соледара, якою вона була до російського вторгнення. Шахта знаходиться на місці древнього моря, тому стіни, підлога, стеля з візерунками та вигинами – усе створено природою з солі. Підприємство «Артемсіль» працювало з 1881 року і було найбільшим в Східній та Центральній Європі з виробництва та реалізації солі. У одній з його підземних шахт на глибині 288 метрів у 1990-х роках було створено спеціалізований Музей соляної промисловості. У ньому проходили симфонічні концерти завдяки унікальній акустиці. Ця шахта слугувала не тільки джерелом цінної сировини, але й стала культурною та архітектурною пам’яткою. Поки все це не зруйнували вороги… Все – йдемо на бойове».
«Почитала після відбою (а бахкало майже всю ніч) роздуми Ентоні Хопкінса – співпадає з настроєм: « …знаю, що мені лишилося жити менше, ніж прожито. Почуваюся дитиною, якій дали коробку цукерок: вона їсть із задоволенням, а коли бачить, що залишилося зовсім мало, то починає їх їсти з особливим смаком. У мене надто мало часу для обговорення заголовків – моя душа поспішає. У коробці залишилося замало цукерок. Мені цікаві людяні люди. Люди, які вміють сміятися зі своїх помилок, ті, хто досяг успіхів, хто розуміє своє покликання і не ховається від відповідальності. Хто захищає людську гідність і хоче бути на боці правди, справедливості, праведності. Це те, заради чого варто жити. Так, я поспішаю, я поспішаю жити з інтенсивністю, яку може дати тільки зрілість. Я з’їм усі цукерки, що залишилися у мене – вони будуть смачніші, ніж ті, що я вже з’їв. Моя мета – дійти до кінця в гармонії з собою, зі своїми близькими та совістю. Я думав, у мене два життя, а виявилося лише одне, і його треба прожити гідно».
«Після відбою пішла забирати в ательє перешиті до меншого розміру штани. Служба – найкраща дієта для схуднення. І хочеться ж мати щось цивільне, для «виходу», для життя після останнього відбою. Подякувала кравцеві за швидкість, а він мені настрій підняв: «швидкість, — каже, — не головне, — як казав старий колега Абрам Мойсейович – «Вам швидко, чи шоб рукава однакові?».
«Поверталася вчора до Києва із прикордоння Сумської області та заїхала до господині невеликого садового розплідника. Купити кілька мультифлор для дачі. Дочекалися відбою, і вона мені їх викопує та розповідає про те, як починалася у них велика війна: «27.02 зайшли танки. Чоловік спочатку не повірив. Комендатури у нас не було. Просто через нас йшли до Києва. «Київ за 3 дні», так-так. Але наша тероборона їм спокою не давала. А потім ми з чоловіком викрали у російських вантажівку зі снарядами й передали нашим». І далі продовжує мені спокійно викопувати мультифлору. Проста українська жінка, яка займається садівництвом, викрала у російської армії вантажівку зі снарядами. PS: Купила у неї стільки кущів, скільки могла вмістити у машину».
Пише у своєму блозі військовий Сашко Шершун: «Знала б Джоан Роулінг де я буду читати її твір – в окопі! Якщо щиро — то “Гарі Потер і Філософський камінь” входить до топ-10 моїх улюблених літературних творів, а переклад і оформлення від видавництва «Абабагаламага» взагалі топ #1 для мене по перекладу, оформленню і теплу, яку несе ця книга, коли береш її в руки ! І поки ми робимо авадукедавру ворогам — будьте нам і собі патронусами, а не дементорами плззз! P.s. У ДШВ — кольори Ґрифіндору».
Піхотинець з Курахівського напрямку: «От скажу вам після відбою: знаєте друзі, як приємно чути, що деякі авто приганяють особисто відомі люди. Тері Віртс пригнав на Курахове авто, а я трохи буксанув, тому що не знав що він відомий космонавт світу. Було трохи мені не зручно. Дяк. Слава Україні».
Поради психолога. «Як відновитися після відбою повітряної тривоги? Знайди зручне положення тіла стоячи та відчуй стукіт твого серця. Почни підійматись на носочки та різко опускатися п’ятами об підлогу у ритмі серця: тук-тук, тук-тук, тук-тук. Синхронно з рухом почни голосно говорити “тук-тук, тук-тук, тук-тук”, повторюючи серцеві скорочення. Робіть це до відчуття “мені достатньо”. Вистоїмо! Переможемо. Авторка вправи Анастасія Вірова».
З деяких сховищ люди не виходять навіть після відбою. «Буквально перед початком повномасштабного вторгнення ми стали чоловіком і дружиною і будували свої плани в Києві. Я родом з Вінниці, Ліза приїхала з Дніпра, – розповідає Сергій, засновник релакс-бомбосховища в Вінниці. – Переїжджаючи до Вінниці, ми взяли речі, собаку, не знаючи, скільки часу ми проведемо у Вінниці. І ось ми тут і понині. В першу ніч до нас приїхали ще друзі з Києва. Коли були обстріли, ми всі разом бігали у підвал, там могли сидіти годинами, намагалися якось покращити комфорт, але все одно там було холодно, незручно, ми не спали нормально. І в цей момент виникла ідея: а що як зробити комфорт в бомбосховищі?”. Релаксосховище стало не просто бізнесом подружжя, але й прихистком для людей, котрим потрібно перечекати тривогу: “Тут дві стіни, немає вікон, це підвальне приміщення, також є вентиляція, віднедавна у нас генератор є, під час повітряних тривог тут можна і відвідувачам залишатися, і приходити тим, хто поруч і шукає прихистку. Приходять наші сусіди, військові, вагітні дівчата, люди приходять сім’ями. А ще вчителі проводять тут неформальні уроки”.
«Подорож на 200 років у минуле під час повітряної тривоги! І мова не про блекаут: таке бомбосховище для своїх учнів облаштував учитель спецшколи із Житомира. Під час тривог у музеї-сховищі діти стають волонтерами. “Ми робимо маскувальні елементи, кавери-нашоломники з нашого ж волокна, бо ми тут його вичісуємо, потім нав’язуємо з клаптиками захисного кольору, і вже з десяток таких нашоломників в бойових умовах працюють. Дітям важливо почуватися причетними до перемоги”, – каже вчитель Олег Земнухов.
«А наш ранок після відбою тривоги починається з виробництва. Шиємо ваші замовлення все футболки-вишиванки».
Ділиться спостереженнями після відбою блогер Юрій Вєткін: «Військовий у київському дворі. Брудний неголений, кладе на лавку, пакет з МакДональдз, свій мішок та сідає. Хто він? Сьома тридцять ранку. Вихідний. МакДональдз відчиняється о сьомій. Він нікуди не поспішає. Відкриває мішок, дістає з нього літрову пляшку Pit Bull, робить великий ковток та смачно закурює. До нього підходить кіт. Майже усі тварини, чомусь тягнуться до солдатів. Усі солдати не байдужі до всього живого, тому що бачили багато чого мертвого. Він дістає з пакета коробку з чизбургером, відламує шматок та дає коту. Кіт нюхає, але відмовляється їсти. Не голодний. Солдат також не голодний. Ховає все знов у пакет. Чому він сидить тут? Чому не йде додому? Може не місцевий? Відпустка? СЗЧ? Ні, ні СЗЧ. Він не ховається. Він спокійний. Спокійно йде до МакДональдзу. Спокійно сидить на лавці у невідомому дворі, гортає новини на мобільнику. Ранок вже тихий після відбою. Місто спокійне. Й завдяки йому також».
Дуже хочеться дожити до останнього відбою тривоги. Що робитиму? Мабуть, спочатку плакатиму. Бо ж – «Місто спокійне. Й завдяки йому також».
