“Султан”, “Президент” та “Директор цвинтаря”: історії дніпродзержинських радіохуліганів
Радіохуліганами чи вільними операторами у часи СРСР називали людей, які, вважаючи це своїм хобі, хоча й не законним на той час (без регламенту, без дозволу, не професійно), транслювали на середніх радіохвилях такий собі альтернативний контент. Те, що в ті часи не могло звучати на державних радіостанціях. В першу чергу, звичайно, це була музика, але не тільки… Згодом це вже стало називатись приватним розмовним чи музичним радіо. Але ж зараз можна сказати, що саме ці радіохулігани вже у часи радянщини стали розширювати інформаційний простір, даючи людям можливість почути щось інше, ніж та пропаганда, яка заливалась в їхні вуха з усіх офіційних джерел.
Були такі радіохулігани й в Кам’янському (тоді Дніпродзержинську). Як цей рух з’явився у нашому місті, під якими псевдонімами працювали вільні оператори, як комунікували між собою, що та коли транслювали у своїх ефірах та, як шифрувались від міліції «Пильному погляду» розповіли безпосередні учасники тих подій.
Перші кроки дніпродзержинських радіохуліганів
Раніше сам факт володіння радіоприймачем з одного боку завжди міг спричинити донос у відповідні органи — мовляв “через стінку чути нерадянською мову”, а з іншого — характеризував власника як заможну людину. На самому ж початку Другої світової війни взагалі всі радіоприймачі, що перебувають у приватному користуванні, були вилучені, для полегшення боротьби з ворожою пропагандою і, як ресурс комплектувальних для військового виробництва. Не випадково, після 1945 року солдати-переможці вивозили з поваленої Німеччини не тільки мотоцикли, велосипеди, швейні машинки, а й багато тисяч відібраних у населення “трофейних” радіоприймачів.
Після війни промисловість СРСР виробляла все більше, хоча і недешевих, але доступних радіоапаратів. Було відновлено випуск популярного журналу “Радіо”, почали відкриватися радіогуртки, в ефірі з’явилися короткохвильовики. Запустити радіостанцію і надіслати в ефір свої позивні міг будь-який охочий, перетворивши звичайний ламповий приймач на передавач. Умільці робили це менш як за годину.
У Кам`янському (тоді ще Дніпродзержинську) порушники ефіру почали працювати приблизно у середині 50-х років. Але їхній масовий рух з’явився за часів хрущовської відлиги, і пік розквіту припав на 1965-1975 роки. Налаштувавши радіоприймач на середні хвилі (як говорили “за 200 метрів край шкали”), можна було почути «бітлів», «ролінгів», Висоцького – все, що в ті далекі часи було заборонено. Також у ходу були власні пісні, що звучали під гітару.
До речі, за радянських часів існував ще один різновид радіохуліганства. Річ у тому, що квартирні радіоточки-“брехунці” щодня з 14:00 до 15:00 замовкали на обідню перерву. Цією паузою й користувалися провідні радіохулігани. Ці умільці ніяких радіопередавачів не майстрували — підключали до мережі вихід підсилювача і гнали свою улюблену музику. Крім підсилювача таким меломанам достатньо було мати магнітофон і два дроти.
Музичні програми “для друзів і подруг”
Сивочолі колишні порушники радіоефіру іноді з ностальгією згадують ті часи. “Радіохуліганами були майже всі хлопчаки в нашому дворі, — розповів колишній дніпродзержинець, а нині житель німецького міста Аугсбург Леонід Шипельський. – З рук в руки передавалася схема найпростішого середньохвильового передавача: високочастотна котушка, варіометр опорів і конденсаторів, а також електронна лампа-пентод або тріод.
Особливо екзотичним чином добувалися мікрофони. Хтось просто відпилював половину телефонної трубки та використовував її нижню, мікрофонну частину, а хтось — витончений пластмасовий і дуже поганий мікрофончик, який продавався в комплекті з будь-яким магнітофоном. Це було в 1964-65 роках, коли тільки з’явилися транзисторні приймачі “Атмосфера”, “Турист”, “Селга”.
Окрім передачі музичних програм “для друзів і подруг” щодня в дніпродзержинському радіоефірі можна було почути розмови людей під різними псевдонімами: “Вільний оператор”, “Чорна мітка”, “Соловей”, “Чорна кішка”, “Пересмішник”, “Стрілочник”, “Борода” — які тільки позивні не винаходили собі доморощені діджеї в ті часи. Про політику в ефірі намагалися не говорити. Яка вже там політика, коли й так у будь-який момент могли конфіскувати всю електротехніку… аж до праски, щоб не було бажань засмічувати радянський ефір “рок-н-ролом і бугі-вугі, що отруюють душі молоді”, а також іншим згубним впливом Заходу.
“Султан”, “Апостол смерті”, “Президент” та інші персонажі
Згадує Віктор Живодров, позивний “Султан”:
“Мій друг дитинства Володя Нікітенко жив на вулиці Ніжинській, а я на Сирівця. У 1964 році його батько, який обіймав посаду начальника міліції Кишинева, привіз магнітофон “Дніпро-11”. Ми з Володею у нього вдома зробили дволамповий передавач. Але треба було вигадати якийсь позивний. Я відкрив журнал “Наука і життя”, що опинився під рукою, і першим словом, яке прочитав, був “султан”. Так і пішло: “Усім, усім вільним операторам, працює “Султан”… Якось в ефірі один співрозмовник із позивним “Омега” запитав, звідки я працюю. Я відповів з району Баглійського мосту. Хвилин за тридцять врубається якийсь аматор і каже, що мене викликає “Омега”. Я з ним зв’язався і “Омега” перепитав, звідки таки ми працюємо. Я відповідаю, що вже давав координати. А він так упевнено каже “Ніжинська, будинок 4. Квартиру називати?” Я приголомшено відповів “Не треба”. Коли ми зустрілися, виявилося, що “Омега” працював із сусіднього будинку. Нас він вирахував візуально за антеною. Запропонував продати мій позивний, який йому дуже сподобався. Зійшлися на двох пляшках горілки. Наступний позивний у мене був “Апостол смерті”. Я знав тодішніх багатьох радіохуліганів, і що найцікавіше майже всі вони жили в Романковому. Запам’ятався випадок колись якийсь “Директор цвинтаря” під час виходу в ефір сварився з дружиною, яка кричала: “Іване, йди працюй, а не займайся х..й!”
“Я працював в ефірі під позивним “Президент”, – згадував про часи свого радіохуліганства нині покійний Володимир Оліфіренко. – На початку 60-х років у мене була можливість в Одесі діставати дефіцитні платівки із записами закордонних виконавців, які “крутив” для друзів. Познайомився в ефірі з якимось “дніпродзержинським”. Домовилися, що особисто зустрінемося на катку стадіону “Перемога”. Коли мене з Валиком (“Дніпродзержинськ”) побачили друзі, то повідомили, що він працює на ментів, здаючи радіоаматорів. Я йому навішав “локшини” на вуха, розповідаючи, що працюю з району Будівельника. А потім непомітно втік. Більше ми з ним не перетиналися”.
Покарання за радіохуліганство
Незважаючи на те, що люди в ефір незаконно виходили з 50-х років, радіохуліганами їх тоді ще не називали. Сам термін – радіохуліганство з’явився у СРСР 1963 року, коли, дотримуючись вказівок Пленуму Верховного суду, суди нижчої інстанції почали виносити вироки використання незаконно діючих передавачів у тій самій статті, за якою кваліфікувалося звичайне, побутове хуліганство із застосуванням технічних засобів.
Добропорядні громадяни таврували ганьбою радіохуліганів і вимагали залучати їх за всією суворістю закону. Покарання варіювалося від грошового штрафу до півтора року позбавлення волі. Найчастіше обмежувалися карою “рублем”. За перше правопорушення штрафували на 10-50 рублів, частіше на 50 – сума на ті часи чимала. За повторне – на 50-150 рублів. А що таке 150 рублів? Не всі в ті роки мали таку місячну зарплату.
Зараз, у часи загальної цифровізації та високих технологій, коли навіть радіостанції, яких працює велика кількість самих різноманітних форматів та направлень, сприймаються молоддю як щось «олдскульне», важко уявити, що хтось понад 50 років тому чекав на ту саму обідню перерву, щоб вийти в етер з «Beatles» чи запустити з поміж інформації про перевиконання планів збору врожаю хриплий голос Висоцького. Але саме завдяки радіохуліганам, цим невгамовним шукачам та пробивачам всюдисущої радянської пропаганди все ж таки вдавалося не пригинатись під той вузький погляд на світ, а створювати свій.
Підготував Віктор Куленко.