Жіночий гуртожиток: про розквіт коридорного побуту та сестру Чемберлена
Авторка: Ірина Уварова.
Переважна більшість дівчат у 30-60 роках минулого століття уперше поринали в доросле життя в гуртожитках. І стосувалося це не лише студенток. Самотні працівниці численних заводів і фабрик часто разом із трудовою книжкою отримували ордер на заселення в гуртожиток. Основна їх маса за часів радянщини — це перероблені особняки, казарми, прибуткові будинки й навіть стайні. Гуртожитків по країні було так багато, що навіть склалося кілька систем їхньої класифікації. По-перше, вони ділилися на чоловічі, жіночі, змішані та сімейні. По-друге, на робітничі та студентські. Для багатьох підприємств вони стали своєрідним компромісом між повноцінними багатоквартирними будинками й звичайними гуртожитками. Про те, яким було життя в робітничих гуртожитках Кам’янського (тоді Дніпродзержинська), своїми спогадами з “Пильним поглядом” поділились й місцеві мешканки, що знаються на питанні з особистого досвіду.
1,2 рубля «за ліжко» та «аморальні» рейди по кімнатах
Попри все розмаїття гуртожитків, у них було багато спільного. Наприклад, як правило, перший поверх був нежитловим. Обов’язково був присутній великий вестибюль, їдальня, а також приміщення для відпочинку, самодіяльності, бібліотеки, студкому і складу. Гуртожитки вирізнялися вкрай низькою вартістю. Ціни були різні, але все одно досить доступні. Звичайна студентка платила 1,2 рубля «за ліжко» на місяць.
Найдорожчий варіант – 5 рублів за поліпшену квартирного типу. От тільки, якщо робота була за радянськими мірками престижною, наприклад, продавчинею в універсамі, то доводилося платити хабар, щоб отримати таке місце. Йшлося зазвичай про 25 рублів коменданту особисто в руки.
Найгрізнішою людиною в гуртожитку був комендант. Саме комендант вирішував, яку дати кімнату, які виділити матраци, він же керував вахтерами і їдальнею, дозволяв проведення заходів, міг навіть вигнати студента на вулицю. І, звісно ж, він відповідав за порядок у гуртожитку з усіма наслідками. Дуже часто в СРСР на цю посаду призначали відставних військових, що додавало в життя молоді “веселощів”.
Другим у рейтингу страху був студком, якого обирали ті, хто мешкав у гуртожитку, але часто просто призначав ректорат. У робочих гуртожитках його функції виконував комсомольський актив. Активісти на чолі з відповідальним викладачем, озброївшись радянською мораллю та ключами від усіх дверей, обходили кімнати в пошуках усього, що порушує встановлений порядок. Іноді це робилося тільки для галочки, а іноді приміщення буквально обшукували. Особливо лютою була сутичка з аморальною поведінкою. Юнаки, заскочені в жіночих кімнатах після одинадцятої, могли навіть вилетіти з ВНЗ…
Жіночі гуртожитки – окрема тема
Жіночий гуртожиток як явище — благодатна тема для міркування про історію, про жіноче життя загалом, про часи та звичаї, жіночі типажі та характери. Гуртожитків при заводах у Кам’янському (тоді Дніпродзержинську) було в 30-60-ті роки декілька десятків: бараки, робочі кімнати, квартири з ущільнення, будинки-комуни (такими вважали спочатку ледве не всі будівлі азотівського “Міськмайданчика”), готелі та ін. Стартом дорослого життя наші гуртожитки стали для тисяч молодих фахівців і робітників. Привабливо було б простежити особливості життя в гуртожитках за поколіннями — у розвитку, в цій справі експертами, моїми співрозмовниками виступають ветерани Антоніна Іванівна Волкова, Інна Євгенівна Татаренкова, Світлана Анатоліївна Власова, Валентина Олексіївна Лоза.
Почнемо з самого початку: кінець 30-х, народ радіє, переїжджаючи з бараків до гуртожитків — тюлеві фіранки, зростальна вимогливість до влаштування побуту, перші в місті газові плити, відмова від міщанства — презирство до рюшечків, перші вихователі в гуртожитках, що диктують строгість і витриманість побуту. Гасла того часу: “Жінка — теж людина” – цілком серйозно друкуються навіть на вітальних листівках.
Найкраще про звичаї того часу свідчать агітки самодіяльного робітничого театру при клубі ДАТЗ, який об’їхав зі своїми виставами у 1939 році 60 сіл області. Ось декілька витримок з цих «шедеврів»:
…Подойдёшь к такой и скажешь: – Товарищ Катя,
Кто, мол, вас нарядил в такое платье?
Почему у вас из-под юбки видны колена?
Может быть, вы – двоюродная сестра Чемберлена?
…Приобщённая женщина отжила свой век
И идёт к ней на смену – женщина-человек.
Перші патефони, радіотарілки. А як і де готували їжу? Були саморобні електроплитки “для підігріву” чайку, харчувалися переважно в їдальнях. У гуртожиток приходили пізно ввечері, і сил вистачало тільки переночувати.
Про 50-ті роки в заводських гуртожитках — інформації більше. Голодні повоєнні роки — позаду, в гості до дівчат приходять серйозні хлопці-колеги по заводу з подарунками — найчастіше коробкою дорогого шоколаду. Дівчата живуть економно, та й отримують менше, ніж хлопці (а витрачають більше, з урахуванням найскромніших убрань), на їжі доводиться економити, тому й вечеряють хлібом… з цукерками.
Окрема розмова про мораль 50-60-х. Наведу дивовижний витяг з улюбленої книжки “В степу під Баглієм”.
“…Робітникові-дружиннику до всього діло. Ось на танцювальному майданчику зібралися сотні молодих азотників. Усі люди, як люди, а робітниця газорятувальної станції В. вичепурилася так, що дивитися соромно. Запросили її дружинники до штабу, а вона:
– Як хочу, так і вдягаюся. Не маленька! Навчені життям робітниці довго пояснюють дівчині по-своєму, що таке справжня жіноча краса, говорять про скромність. І поступово згасла зухвалість. Надовго запам’ятається дівчині ця серйозна розмова старших подруг”.
Звичаї жіночих гуртожитків: з миру по нитці — пошиєш сукню, у сусідок позичиш усього “по трошки” – звариш борщ, існували в усі часи.
«Моя сусідка жила в азотівському гуртожитку вже у 80-ті, і я досі не можу відповісти на запитання, чого вона не вміє. Шиє, в’яже, готує — як Бог. Я теж була мамина донька. Але саме в гуртожитку навчилася господарювати», – згадує Світлана Власова.
Мрії про власний унітаз, або неможливість звикнути до власної квартири
«У мої 80-ті роки жили ми з чоловіком у гуртожитку на 5-му поверсі, і вже народилася в нас дитина. Візочок залишити в холі було не можна — гуртожиток не вважався сімейним, мовляв, хоч ознаки сімейності приберіть з очей. Бувало тягнеш дитину, візок і сумку на 5-й поверх, але завжди обов’язково знайдуться люди, які тобі допоможуть. Гуртожиток завжди згадую з вдячністю, усі мої найкращі друзі — з того часу, це найнадійніше плече. Серед моїх ровесників побутували дві полярні думки. Одна з подруг говорила: “Я, як Раневська, мрію про власний унітаз, і спільне це життя не люблю”. Інша майже рік не могла звикнути до окремої квартири, все тужила за старими друзями, можливістю поплакатися комусь у жилетку, за нашими вечірніми дівочими розмовами…», – розповіла С.Власова.
Ветеран Інна Євгенівна Татаренкова любить згадувати час, коли на завод (і до неї в цех) приймали сотні молодих фахівців на рік. Прибула якось велика група хлопців і дівчат із Західної України. Все незнайоме, побут і звички не зовсім схожі, і шефствував над ними весь цех. Інна Євгенівна була профгрупоргом, та й просто доброю і чуйною людиною, постійно передавала хлопцям домашню смакоту. Розлетілася молодь хто куди, але й досі отримує інколи Інна Євгенівна листи від постарілих уже своїх хлопців і дівчат із колишнього гуртожитку: “Дорога й улюблена наша мама!” – так починаються ці листи.
Чудова розповідь про побут жіночо-змішаних (напівсімейних) гуртожитків є у ветерана Антоніни Іванівни Волкової.
– Був один кумедний випадок. Чуємо раптом якось увечері крики із сусідньої кімнати: “Рятуйте, вбивають!”. Разом із чоловіками, ледь не всім поверхом, вриваємося в кімнату, де “вбивають”, а там молода сусідка… сама лупцює чоловіка і ще водночас волає: “рятуйте!”. Мужики наші плюнули й пішли, а ми все-таки розняли молодят, хлопець був уже з гарним фінгалом. Але така справа була рідкісною, — намагалися все вирішувати тихо, спокійно, без стороннього втручання…
– Люди майже не сварилися в гуртожитку, — розповідає Світлана Власова. – Це зараз кожен їсть зі своєї коробочки, а тоді привозиш щось із дому чи отримуєш посилку – ділиш на всіх. Щоправда, були винятки, але вкрай рідкісні, та й пояснення мали найнесподіваніші. Навчалася з нами одна дівчинка і була вона дуже високої про себе думки: “Тьху, з гуртожитку, каструлі загального користування!”. Але якось вона захворіла, ми пішли її провідати, і виявилося, що сама вона живе в такій халупі, в таких нетрях і бруді, що й не сказати. Ось, мабуть, тільки такі й не ділилися нічим.
Скільки коштував гуртожиток? 10 рублів на місяць при зарплатах 120-140 рублів. Але треба додати ось що: сьогоднішні молоді фахівці та студенти надають перевагу здебільшого орендованому — окремому житлу. Тому що на загальну думку моїх співрозмовниць, гуртожитки стали іншими.
– Раніше до нас, — розповідають ветерани, — щоранку приходив комендант, а то й начальство вище. Чіпав батареї — чи не мерзнете? Відкривав холодильники, і ми спочатку думали: перевіряє скрізь чистоту, а зараз розуміємо — оцінював насправді чи не голодуємо, чи не економимо на їжі?
Зараз і вишам, і заводам “вкладатися” в гуртожитки сенсу немає — вторинного житла скрізь навалом, та й молодь стала вимогливішою до індивідуального простору. На думку практично всіх учасників розмови на тему: “Жіночий гуртожиток”, саме з гуртожитків пішло слово “ми” замість “я”. Тут іноді нас іноземці не розуміють. Дійсно, звідки могло взятися і досі існуюче: “ми віддали ядерну зброю України”, або “ми вистояли”. І це — не совок, це гуртожиток. І молитися треба на це “ми”, бо воно працює, воює, визначає спільне майбутнє.