Михайло Буряк: «Війна не вкладається в моїй голові, бо тут і зараз ми з маленького пуп’яночка викохуємо людину, а там твориться дикунство»
Лікар акушер-гінеколог Центру первинної медико-санітарної допомоги №3 у Кам’янському Михайло Сергійович Буряк – дуже авторитетна і надзвичайно професійна людина. Сутність професіоналізму лікаря він висловив тезою, що належить його вчителю, відомому у місті акушеру-гінекологу Дмитру Пилиповичу Ткаченку: ставлення до пацієнтів має бути таким, якого б ти хотів до себе. Схвальні відгуки його пацієнтів, прагнення попасти на прийом саме до Михайла Буряка свідчать, що теза вчителя міцно закарбована учнем… Про те, що змінилось в роботі лікаря під час війни, як стрес впливає на жіноче здоров’я, як сприймають свою вагітність нинішні майбутні матусі, а ще про професійне самовдосконалення, стимули для життя та роботи у складні часи – «Пильний погляд» поспілкувався з Михайлом Буряком.
– Як складалося Ваше життя, чи складним був шлях до професії?
– Народився я у Вінницькій області, у невеличкому місті Тульчин, що має велику історію. Часто питають, чому я обрав медицину? То я кажу, що спеціально до того мене не готували, нічого не підказували. Бабуся моя працювала медсестрою, а дідусь був фельдшером – на той час – це майже бог для людей. Можливо, справляли враження саме розмови дідуся з бабусею за столом. Знаєте, був такий відомий фізіолог і дослідник Конрад Лоренц, який увів термін «імпринтинг» – значення першого враження, коли добре запам’ятовується перше побачене. Так і тут, ці розмови закарбувалися в пам’яті, бо іншим чином не пояснити бажання стати медиком.
Якщо брати поняття щастя дискретними фрагментами життя, то інститутський період був для мене щасливою епохою, дуже яскравим проміжком щастя: і навчання, і відпочинку, і спорту, і романтикою будівельних загонів… А чому вибрав спеціалізацію «акушерство та гінекологія»? У мене як зараз стоїть перед очима перша лекція професора кафедри акушерства та гінекології Корнелія Валентиновича Вороніна. Він так її прочитав, що не закохатися у цю спеціальність, не відчути, що це твоє – неможливо.
А далі були гуртки за спеціальністю, нічні чергування – перевірка реаліями. Потім – повсякденна праця, і мені дуже пощастило мати вчителем і колегою легендарного лікаря Дмитра Пилиповича Ткаченка. Він виховав цілу плеяду акушерів-гінекологів. Як професіонал не ховав знання. Колись після операції я почав писати звітний щоденник, то як молодому лікарю Дмитро Пилипович процитував таку тезу: ставлення до пацієнтів має бути таким, якого б хотів для себе.
Це не зовсім гасло, але досить чіткий людський принцип, якого я намагаюся триматися. Іноді це буває важко, бо десь треба не так явно когось жаліти, – в медицині зустрічаються маніпуляції у поведінці; бо часто ти маєш сказати людині те, чого вона зовсім не хоче почути. Іноді треба повідомити про важке захворювання і зробити це так, щоби забезпечити розуміння, терпіння й витримку, довести необхідність термінового обстеження, щоби людина не ховала голову в пісок, а робила рекомендоване, хоч воно буде важко і боляче. Бувають по акушерству неприємні сюрпризи, коли важко відповідати на питання, чому так сталося. Не все нам відомо, не боги, тому відповіді теж бувають не дуже вичерпними. Але ж таке життя, є в ньому і хмари…
– Як розвивається акушерсько-гінекологічна служба останнім часом?
– Впродовж двох останніх років в нашій службі відбулись кардинальні зміни, починаючи із суто побутових умов праці й закінчуючи новим сучасним обладнанням. Останнім часом для всіх амбулаторій ЦПСМД№3 були придбані гінекологічні крісла з підіймачами для обстеження жінок з обмеженими можливостями: зі спінальними травмами, важкими захворюваннями суглобів, жінок у поважному віці. Спеціальне крісло з підіймачем значно поліпшує ефективність нашої роботи, до цього було дуже важко таких жінок якісно обстежувати.
Наведу приклад: на початку року стався нещасний випадок з двома молодими жінками – вони потрапили в автокатастрофу, отримавши важкі травми. Щоб пройти МСЕК, потрібен огляд гінеколога, то таке крісло якраз і сталося в пригоді.
Коли я тільки починав працювати у нашому ЦПСМД – років п’ятнадцять тому – у нас був один на всіх кольпоскоп – апарат для специфічного обстеження і діагностики захворювань шийки матки. Останнім часом у кожного лікаря-гінеколога ЦПСМД №3 з’явилися нові сучасні кольпоскопи з відео фіксацією. А пару місяців тому нас забезпечили й апаратами ультразвукового дослідження, то ж скринінгове обстеження відтоді можна проводити у процесі прийому пацієнтів для уточнення діагнозу. Якщо при цьому ми виявляємо певну проблему, то вже направляємо пацієнта на більш потужний апарат УЗД експертного класу. Наша служба у достатньому обсязі має інструментарій і всі необхідні матеріали – гріх скаржитися.
– Як змінилася структура захворювань під час війни, до того ж напевне, і вагітних стало набагато менше?
– Війна – це для людини, загалом для людства страшно неприродний стан, це суперечить самій сутності людини. Кажуть, як це могло статися у ХХІ столітті? А от сталося… Пам’ятаєте, у Булгакова: люди залишилися тими ж, але спаплюжило їх квартирне питання. Жахливо й те, що змінилися засоби війни, збільшивши можливості вбивати чи нівечити людей.
Як акушер-гінеколог фіксую і те, як змінився світогляд жінок порівняно з їх матусями й бабусями. Отут і є якраз позитивні зміни. Минулі покоління ставилися до вагітності набагато простіше – бог дав, бог взяв. А зараз дівчата заздалегідь планують вагітність, дуже серйозно ставляться до необхідних обстежень, задають чимало питань щодо профілактики захворювань, коригування раціону або поведінки. Більш відповідальним стало нинішнє покоління.
У мене на обліку є зараз дві молоді жінки, я спостерігаю, як зміна гормонального фону під час вагітності робить їх … більш щасливими. Вони із задоволенням проходять всі обстеження, першими зробили УЗД, мені показували результати з вигуками: дивіться, дитинка рухається, отут помахала мені ручкою. Так радіють тій вагітності, так мріють про синочків чи донечок, а там – за 300 км – війна, де чоловіки відправляють на той світ інших чоловіків.
Війна не вкладається в моїй голові, бо тут і зараз ми з маленького пуп’яночка викохуємо людину, а там твориться дикунство. Вибачте за цей відступ від теми… У мене на початку війни взагалі був шок душевний, дисонанс: я не міг збагнути того, що коїться.
Ви спитали, що змінилося? Так от, у перші два місяці війни 25 відсотків моїх вагітних виїхали за кордон. Вони – по всьому світі, — від Єгипту до США. Потім дехто повернувся додому, бо ще Тарас Григорович казав: «В своїй хаті – своя сила і воля». Але як тоді змінилася чисельність вагітних, так і залишалася довгий час.
Треба зазначити, що зменшення народжуваності ми фіксували й в мирні часи, і перед ковідом. Років три-чотири тому за статистичними даними по Україні спостерігалася найнижча планка народжуваності – менш як 300 тисяч на рік. Така тенденція вважається загальноєвропейською, у Німеччині, наприклад, ще 8 років тому було зафіксовано показник: на одну жінку припадало 0,8 дитини, у нас – 1,1.
Що стосується захворюваності, то у дівчат на фоні стресів вагітність супроводжується ускладненнями, загрозою передчасних пологів, ще й дискоординація пологової діяльності стала зустрічатися досить часто.
Не акушерські проблеми теж мають місце – хронічний стрес призводить до багатьох негараздів: жіночий оркестр гормонів збивається, викликаючи різноманітні порушення, зокрема захворювання молочної залози. Проте життя продовжується, зараз наступила вже якась адаптація. З одного боку є певне виснаження людей, з іншого – ми завжди сподіваємося на краще. Подивіться у вікно – сонце ходить за розкладом, а це маркер нашого майбуття, бо і небо буде голубим, і життя налагодиться…
– Чи перебувають у Вас на обліку люди які виїхали з фронтових територій?
– Так, і вони набагато глибше відчувають війну, набагато гостріше сприйняли все те нелюдське, що зараз відбувається.
Я помітив, що в розмові з людьми, які пережили жахи війни, дехто може сказати співчутливо: я вас прекрасно розумію! Але це, м’яко кажучи, велика неправда – не розумієте, бо насправді не відчули всього цього. Хто живе навіть за якихось 200-300 км від фронту просто не здатен зрозуміти жахи війни повною мірою. А ці люди перебувають у жахливій стресовій ситуації. Більшість з них тримаються, та буває, спитаєш у них про щось побутове або про тих, хто залишився на прифронтовій території – в рамках збору анамнезу, – у людей відразу сльози. То я намагаюся бути з ними особливо обережним, оминати гострі питання.
Цей стресовий стан загострює або провокує виникнення важких захворювань, і ці люди виснажені психоемоційно. Не секрет і те, що більшість із них перебуває у складному матеріальному стані. Тому на нашому рівні ми намагаємося надати їм максимальну допомогу, зокрема у частині обстежень, призначень або стаціонарного лікування.
– То чи є у Вас професійні мрії?
– Професійні мрії у нашому Центрі завдяки увазі міської влади та адміністрації ЦПСМД, майже усі реалізовані, є належні умови для роботи служби, а я маю право порівнювати, бо починав працювати ще у пологовому будинку, був лікарем-дежурантом, вів і амбулаторний прийом, то можу оцінити зміну на краще. Навіть в умовах війни скиглити – оце вже грішити.
Якщо брати до уваги не тільки нашу акушерсько-гінекологічну службу, а загалом медицину, то для всіх нас важливим є і навчання нон-стоп. Поки дихаєш, межі самоудосконалення немає: з’явилися нові апарати, нові технології, то треба їх освоїти добре.
– А про що мрієте взагалі, що Вас підтримує та дає сили працювати сьогодні ?
Стосовно суто людських мрій, зазначу, що для нормальної людини війна асоціюється з дуже неприродним станом. Буде мир, буде перемога й відбудова країни, тоді й поспілкуємося про людські мрії. Поки що є мрія-побажання, щоби наші співвітчизники витримали, вистояли, вижили, повернулися додому з фронту та з-за кордону. Так, ми вже звикли до глобалізації, ми стаємо людьми світу, але, як на мене, і сонце на чужині не таке, і небо…
До війни я любив мандрувати з друзями по Карпатах. І кожен день був новий маршрут, і наш місцевий провідник часто казав: Румунські Карпати – значно вищі, але Українські Карпати – значно кращі. Бажаю, аби наші люди все ж таки повернулися, бо суто моя думка – у нас краще.
А підтримує мене гарне порозуміння з колегами, медсестрами, акушерками. Згадую, як ще молодим лікарем на нічному чергуванні дуже розхвилювався перед прийняттям рішення. І тоді досвідчена акушерка сказала: а ну, без паніки! зберіться з думками – і дійте! Це дорогого вартувало.
Зараз на амбулаторному прийомі добре допомагають молоді дівчата, які кваліфіковано працюють із цифровими технологіями й точно так же – з людьми, налагоджують належний контакт, заспокоюють, добре слово медсестри «в тему» завжди в пригоді, я вдячний усім, кого зустрічав у житті. А значить, вдячний і самому життю.
Розмовляла Ірина Уварова.
