“Єдиний, хто не втомлюється, – час. А ми – живі, нам треба поспішати”

 Авторка: Ірина Уварова.

Чи десь не там живу, не там буваю… Але помітила дивну річ – все менше довкола людей, які кудись поспішають. Не біжать повз моїх вікон на роботі студенти з «хімтеху», щоби встигнути на заняття – раніше хоч вигляд стурбований мали. На завод люди йдуть якось неспішно – наздоганяю зранку знайому – ледве йде. Питаю, чи не захворіла? – Ні, — каже, — я перестала бути голодною до вражень.

Навіть знайома медикиня здивувала недавно: на роботі світу білого не бачу, то хоч до лікарні й додому намагаюся йти повільно. – А все встигаєш? – Та ні, звичайно, але зрозуміла одне – якщо поспішати, то лише серцем.

І згодом скидає мені в телеграм монолог блогера Юрія Нагулка: «Інколи мені важко посміхатися, але я посміхаюсь… Бо моя посмішка, як і ваша, зігріває світ людей, а мій сум приносить в нього глуху ніч… Коли ми закриваємося від людей у своєму серці зі своїми тривогами, ми перестаємо звертати увагу на довколишній світ, на ближніх, що круг нас… І часто сердимося, робимося злими, недобрими, і що тоді чекати нам від світу навзаєм, чим він зможе нам відповісти… Все повертається до людини бумерангом… Наше зле і наше добре… І якщо через біль ми зможемо посміхнутися, порадіти радості друга, підтримати того, кому значно важче, ніж нам, то все те рано, чи пізно, нам повернеться сторицею, можливо, не відразу, а в найскрутнішу нашу годину… Як же важко пересилити в серці гнів, ненависть, лють, особливо тоді, коли вони викликані чиїмось злом, якимось недобрим вчинком проти нас, проте, попри все, у серці людини повинна домінувати людина, не звір, не вовкулака, — людина… І серце наше повинно світитися, не тхнути погрібним мороком, а сяяти, всупереч усяким негараздам… А з ворогами, як з ворогами… Або, щоб покаялися, або, як з ворогами… Тепле серце, що ховає свою біду, і обіймає слабкого, завжди отримає допомогу і силу через любов… Так було, і так буде…».

Я завжди поспішала (і поспішаю), коли десь чекають, — краще прийду раніше. На третьому році війни залишаюся голодною до вражень, але ж так важко чекати – дзвінка, смс-ки. Тоді займаєш себе якоюсь роботою – щоб до поту, до скону, щоб годинника не бачити. Нібито заганяючи себе, пришвидшуєш той клятий час. І щось у тобі постійно змінюється, швидко, спішно.

Пишуть молоді дівчата на волонтерському сайті: ««Як це, жити під час війни? По-всякому, залежно хто питає. З одного боку життя триває, робиш свої щоденні справи, працюєш, вчишся, готуєш їсти, піклуєшся про здоров’я і про близьких. З іншого боку, ти назавжди змінюєшся: щодня, щоновини, щовибуху надламуєшся від болю, а потім заживаєш, міцнішаєш, і так по колу, по колу».

«Жити під час війни – це ковтати сльози і йти на робочий зум. Це коли дитина скидає тобі замість мультиків відео про першу медичну допомогу. Це прокидатися зранку невиспаною та розбитою, і казати собі: «ти така не одна, зберися, всі ж якось живуть, і ти живи, не ний, поспішай». Це знецінювати свої проблеми й закочувати очі від чергових тренінгів по самопіклуванню. Це не переживати за старість, бо вона може і не наступити. Це жартувати про смерть і багато посміхатися, щоб не поїхати дахом. Це коли лють, біль і провина – те спільне, що у вас є з усіма, кого знаєш. І найстрашніше, що жити під час війни – це звикати. І зрештою продовжувати імітувати нормальне життя».

«Жити у війну для мене – це споглядати, як весь світ живе своє життя і заздрити. Заздрити, бо зараз мої майбутні плани – це донатити й вірити, що проживу ще один день. А за тим – ще один. Надіятися, що у новинах я ніколи більше не прочитаю про смерть близьких і друзів, а тоді – донатити і донатити знову. Тож нічого не можу вдіяти зі своєю заздрістю, бо дуже хочу почати знову жити, а не існувати, і контролювати хоч щось у своєму житті. Поспішаю жити. А ще переживати війну – це переосмислити все своє життя і проблеми. Це частіше говорити рідним, що люблю, бо завтра може не настати. Це втомлюватися і вигоряти, але брати себе у руки і йти далі».

Днями на проспекті Свободи побачила молодого хлопця-військового. Йшов неспішно із страшенно великим букетом квітів. Хтось кинувся сфоткати, а хлопець суворо: не бажано! На фронті, зрозуміло, усе навпаки, там життя розподілено на секунди. Життя на цих секундах і тримається. Та заспокійливою пігулкою з нуля стають сюжети у соцмережах, як хлопці ТАМ готують неспішно борщ, або годують кошенят… Швидко й оперативно працюють волонтери, рятівники – бо ціна життя на кону. Знаю цілу родину волонтерів, то кажуть, що й на відпочинку, навіть зморені, шукають «цвіту папороті», спішать до людей, до дерев: треба побачити щось живе…

Мабуть, поспішати кудись важливо – це я про нас, в тилу, бо ми ще довго й після війни будемо на війні, а допоки рухаємо світ навколо – до миру до світла. З того мирного колишнього часу згадалася оповідка подруги: «так поспішала, що по дорозі навіть бігала всередині маршрутки». Як людина, що живе у тилу, відносно безпечного, та все ж неспокійного, відчуваю себе часто – нібито біжу всередині маршрутки. Але ж інколи приходить думка: а не все залежить від водія…

Рядки у заголовку належать легендарній нашій Ліні Костенко. А ще дуже люблю у неї таке: «А треба жити. Якось треба жити. Це зветься досвід, витримка і гарт. І все на світі треба пережити, бо кожен фініш – це, по суті, старт. І наперед не треба ворожити, і за минулим плакати не варт».