Олена Золотих: «Я до людей близька, все переживаю з ними разом, і вдома робота не полишає..»
Ми продовжуємо розповідати про сімейних лікарів Кам’янського, які за результатами громадського опитування, що проводилось до професійного свята медпрацівників, були визнані найкращими. Олена Юріївна Золотих – сімейний лікар амбулаторії №8 КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги №3» – досвідчений фахівець, яка має і науковий підхід до роботи, і розвинену інтуїцію. Про шлях до професії, людяність, квіти від малесенького пацієнта, консультації на вулиці, чобітки для ВПО – Олена Золотих розповіла «Пильному погляду».
– Чи був у вашому житті епізод, що послугував поштовхом до обрання професії лікаря?
– Я народилася у селищі в Криничанському районі. Мама працювала на швидкій допомозі, тому я з дитинства добре розуміла, який це важкий хліб. А з татом ми дуже дружили, він працював на радіорелейній станції, і завдяки його технічним талантам, я багато чого вміла з дитинства: у його кабінеті, що він його називав “наша щаслива кімната”, ми паяли, щось лагодили разом, займалися фотографією.
Так от, про епізоди-поштовхи: одного разу старенька бабуся, мамина знайома отримала перелом шийки стегна, і ми взяли її до себе додому доглядати. Взагалі вона була нам зовсім чужа людина, але мама не могла вчинити інакше. Тоді я побачила, як піклуються за старенькими, що треба робити, щоби людина піднялася, навіть у такому віці. Стала читати медичну літературу, – мене завжди приваблювали не так художні, як наукові видання.
В один з днів, коли я вже була старшокласницею, побачила тата в «нашій щасливій кімнаті» дещо розгубленим – він у дзеркалі роздивлявся своє горло – болить. – Тату, давай-но я гляну, – сказала тоді. І побачила – я це й досі пам’ятаю, – там була пухлина. Від онко батько лікувався і в області, і в Києві, тоді я вже точно знала, що пов’яжу життя із медициною. Та коли провчилася лише два тижні у Дніпропетровській медакадемії, тато помер. Було дуже тяжко. Це мене ще більше зріднило з медициною – хотілося допомагати людям. Я розуміла, що після втрати батька мамі дуже погано, тому полишила гуртожиток і щодня після занять їздила додому. Навчалася з великим задоволенням, могла за добу лише 3-4 години відводити на сон, але в автобусі, коли не було місця, навчилася спати стоячи…
– Про вас колеги кажуть і як про лікаря з науковим підходом, і як про спеціаліста з великою інтуїцією. Інтуїції можна навчитися?
– Напевно можна, але вважаю, що немає суперечностей між науковим підходом та інтуїцією, це логічно випливає одне з одного. Плюс людяність, щире бажання допомогти. На старших курсах у медакадемії доцент кафедри пропедевтики й дитячих захворювань Т.М.Плеханова займалася з нами у відділенні патології новонароджених: там у кувезах тягнулися до життя зовсім малесенькі недоношені дітки, іноді по 800 г вагою. І Тетяна Миколаївна нас навчила якогось особливо люблячого відношення до немовлят. Покладе малюка до плеча, гладить його по спинці: «моє кошенятко», і те «кошенятко» аж ніжиться. Викладач зуміла прищепити нам дуже щиру любов до дітей, навчила буквально власною шкірою відчувати їх стан. Можливо тому, мені завжди легко працювати з дітьми: так, вони не розмовляють, так, довго сплять, і що там можна побачити? А багато чого! Оцінити стан малюка можна і по тому, як він лежить, який має колір шкіри, як дихає і чи задіяні при тому крила носа – дуже, дуже багато чого.
На прийомі у мене діти граються (коли дозволяю), охоче діляться своїми секретами. У мене є один пацієнт – дуже рухливий 4-річний хлопчик. Я спочатку навіть стривожилася, чи не б’ють його вдома – бо ж весь у синцях. Спитала обережно, та ні, каже, Боже збав, це я сьогодні бігав по дахах гаражів, а потім упав з каруселі. Він і заходить до мого кабінету особливо: трохи прочиняє двері, спочатку там з’являється його ручка за пакетиком – сюрприз! А в пакетику – квіти кімнаті, що він їх вирощує для мене власноруч. Каже іноді таке: якщо мене батьки не будуть слухатись, я скажу, що ви їх насварите. Тільки так послухаються!.. А батьки скаржаться: він після прийому у лікаря ще більш розбалуваний стає…
– Як ви потрапили до Кам’янського?
– По закінченню медакадемії я відразу стала працювати головним лікарем амбулаторії і сімейним лікарем у Криничанському районі. Пам’ятаю перший виклик – то був дуже здоровенний чоловік з нападом астми – на ліжку лежить буквально гора! Отут я і згадала навчання, думаю: і де ж ви, мої «кошенята»?.. Але справилися разом із фельдшером, швидко і вчасно все зробили. До Кам’янського я переїхала на початку нульових – за чоловіком, який тут працював. Мене прийняли до міськлікарні №5 (шпиталь), і я дотепер вдячна долі за те, що потрапила у чудовий колектив. З багатьма спілкуюся і зараз.
Згодом був важкий поворот життєвий, я залишилася одна з дитиною і зрозуміла, що без власного житла нам буде тяжко. Певний час працювала медпредставником фармкомпанії, взяла іпотеку (це теж були дуже важкі роки, повірте), ну, от зараз маю і квартиру, і машину…і повернулася до рідної лікарні працювати сімейним лікарем!
Фармацевти й лікарі – це різні люди, ми по-різному думаємо, маємо різну мету. Мені важко була без лікарні: як це я без пацієнтів, для чого жити? Вони ж рідні для мене люди, я кожного пацієнта відчуваю як рідного. По цей час кожного хворого пропускаю через себе. Можливо, це неправильно з огляду на енергетичні втрати, але інакше не можу. Це важко і морально, бо хворієш разом з ним.
Сьогодні балакали з пацієнткою, в якої помер батько, лише встигла сказати їй про щирі співчуття, то вона до мене прихилилася – поплакати. Я до людей близька, все переживаю з ними разом, і вдома робота не полишає – крутяться різні ситуації, різні хвороби у голові: а може додати такі ліки, може інші?… Лікар – це праця 24\7. Я завжди пацієнтам кажу: між нами має бути повна довіра, лише тоді буде гарний результат. І не дивлячись на брак часу, намагаюсь кожному детально пояснити, чого саме ці ліки, або ці процедури потрібні. Коли ти людині все розкажеш, це ще більше додає віри в одужання.
– Зараз якраз про «розмовний фактор» лікування на додачу до медикаментозного говорять українці, які повертаються з еміграції, і порівнюють євромедицину з нашою. В чому, по-вашому, полягає докорінна відмінність української медичної школи від Західної?
– Основним для нашого сімейного лікаря у підході по пацієнтів є людяність. В цьому й різниця. На Заході лікар працює за прописаними стандартами, він більш дистанційований від пацієнтів, і це саме – праця, обслуговування, а у нас все ж таки лікар – то перш за все людяна професія, інакше ти робот. Вже, кажуть штучний інтелект здатен і краще за лікаря провести обстеження, і ліки правильні призначити, Можливо, колись так і буде, але, на щастя, всі ми розуміємо, що лікує і слово. До того ж є інший, не менш важливий фактор: наша медицина більш доступна. Ще мені здається важливим, що у нас лікарі ставлять багато питань, намагаючись розібратись, що саме стало причиною захворювання. Дискомфорт у сім’ї – це психосоматика, що викликає безліч патологій, і тоді вже працюєш не лише с пацієнтом, а з усією родиною.
Зараз дуже багато джерел інформації для лікаря, користуюся всіма, і дуже ціную ті зв’язки, що маю з викладачами свого вишу, однокурсниками, колегами: у важких випадках всі вони охоче надають необхідні консультації.
Навіть сьогодні телефонувала інфекціоністові, бо один з моїх дорослих пацієнтів захворів на вітрянку і відмовлявся від госпіталізації. Зателефонувала уточнити, наскільки серйозна справа, і вже потім і сама слідом за інфекціоністом умовила людину звернутись до стаціонарного лікування. Ми з різних сторін доводили, що з цим захворюванням не граються. Тісні відносини підтримую і з нашим шпиталем.
Я недавно пройшла дуже корисні курси «mhGAP» (проводилися у нашому місті із залученням фахівців Вінницької медакадемії й професійних психологів) по психосоціальному втручанню: депресії, ПТСР, панічні атаки тощо. Я цим зараз активно користуюсь, бо деякі пацієнти переживають дуже тривожні стани. Інколи навіть просять вийти з ними в інший кабінет, а є у мене пацієнт, з яким ми можемо спілкуватися лише на вулиці. Я їх направляла далі в Дніпро на консультацію до фахівців, людям надають допомогу. Зустрічаю на вулиці пацієнта, з яким працюю за психосоціальною програмою, здалеку вітається, доповідає, що все добре…Опрацьовуємо всі проблеми, щоби й родина брала участь у лікуванні. ПТСР та тривожні розлади зустрічаються зараз не лише у військових, багато людей потребують допомоги.
– З вимушеними переселенцями теж працюєте за цією програмою?
– Так, звичайно. Селище Дніпробуд, де розміщена наша амбулаторія, – це як велика родина, усі всіх знають, намагаються допомагати одне одному. Вимушених переселенців теж видно, і це дуже людяні, щирі особи.
Нещодавно викликала одну пацієнтку з-поміж ВПО: підібрала для неї потрібні речі, зокрема зимове взуття, і вона ще дуже хотіла сумку певного виду. Все знайшли разом зі знайомими, до речі й самі пацієнти активно беруть участь у допомозі переселенцям. З огляду на свою професію лікарі (а як інакше?) розглядаю цю діяльність як профілактику захворювань. Я маю дбати, щоби у пацієнтки ноги були в теплі! Дістали для неї й взуття, і куртку великого розміру (вона жіночка корпулентна), светр, шарф, – все що потрібно.
Загалом війна змінює наш світогляд докорінно. Ми ніколи так не цінували те, що цінуємо зараз: людську увагу, взаємодопомогу. Хтось став більш чуйним. Хтось, можливо, й озлобився, але один до одного ми стали більш турботливими. Коли розпитуєш тих же ВПО – а вони у нас звідусіль – буває, люди просто плачуть, буває, замовкають надовго. Треба набагато більше часу для цих людей: у них в очах застигла війна, вони надовго залишаються розгубленими… Коли вже трішечки звикнуть до тиші, я бачу по очах – стають спокійнішими, впевненішими.
– А як ви самі знімаєте стреси?
– Я з дитинства любила рибалити, на канікули часто приїжджала до бабусі, яка жила біля ставка. І все літо – суцільне щастя! Мене ніхто не будив – сама бігла рибалити зранку, ще тільки сіріло. Тихо-тихо, туман над водою і відлуння… Зараз ніколи рибалити, лише мрію про це після перемоги. Але ж є у мене донька, двоє онуків – справжні джерельця радості й щастя. На роботі щире задоволення черпаю, коли приходить пацієнт, що динамічно одужує, незалежно від віку. У дітей, зазвичай, одужання настає швидше, і дитина – це відкрита книга: почувають себе краще, то відразу сміються, бешкетують. Це теж надає енергії та навіть упевненості у майбутньому.
Наше життя складається із щоденних дрібниць, мрію, аби кожна дрібниця несла нам позитив. Це стосується близьких, рідних і пацієнтів, звичайно. Бо вони обов’язково стають рідними.
Розмовляла Ірина Уварова.
