Як несподівана цікавість переросла в історію цілого життя: відомий в Кам’янському тренер Григорій Никифоров про себе та історію розвитку тенісу в місті

Провідний тренер-викладач Кам`янської ДЮСШ № 3 Григорій Васильович Никифоров, який виховав чимало відомих спортсменів в нашому місті, свої перші кроки у великому тенісі робив, подаючи м’ячики спортсменам на корті. Про свою першу «неспортивну» цікавість від тенісу, чемпіонство з з’їжджання на поручнях у школі, свою кмітливу реакцію після ображання судді, яка трохи не призвела до великого скандалу, та про інші тенісні історії, що пов’язані з Кам’янським, Григорій Никифоров розповів “Пильному погляду”.

На корти мене привело бажання… вкрасти м’ячик

Любов до тенісу у Гриші з’явилася, коли він побачив, як великі дядьки б’ють ракетками по маленькому сірому м’ячику. Тоді, у 1960 році, Дніпродзержинськ отримав право на проведення літнього чемпіонату України з тенісу серед дорослих. На той час вже було побудовано шість кортів. Цей турнір спричинив справжній ажіотаж серед містян. Переповнені трибуни глядачів із захопленням зустрічали справжніх зірок тенісу: Михайла Мозера, Галину Бакшеєву, знаменитих сестер Таранових.

“Нам, хлопцям, дозволяли подавати м’ячики, що вилітали за межі майданчика. Мені тоді дуже хотілося вкрасти один, але не вистачило сміливості це зробити”, – згадує Григорій Васильович.

Через рік після цих подій Гриша Никифоров записався до першої створеної дитячої групи з тенісу на стадіоні “Перемога”. Тренер Анатолій Моїсеєв дав путівку в спортивне життя цілій низці тенісистів, які досягли високих результатів. Це Георгій та Олександр Шипунови, Геннадій Гончаров, Володимир Волчков, Володимир Чорний. Ну, і, звісно, ​​Григорій Никифоров.

У 1962 році до Дніпродзержинська на запрошення Михайла Аношкіна з Дніпропетровська приїхав працювати тренером-викладачем Анатолій Федорович Морозов. Завдяки його тренерському таланту дніпродзержинські тенісисти почали показувати відмінні результати.

“За перші два роки тренувань я став чемпіоном області серед школярів, — розповідає Никифоров. – Потім вигравав дорослі першості як області, так і України. Двічі виступав у чемпіонатах Радянського Союзу”.

Чемпіон школи зі спуску на поручнях

Григорій навчався у середній школі №10 непогано. Любив хімію та викладача цього предмета Парасковію Волобуєву.

“Параска Антонівна так захопливо розповідала і показувала досліди та експерименти, що мені здавалося кращого шкільного предмета не існує, — згадує Григорій Васильович. – І якщо з навчанням у мене було все добре, то поведінка трохи підводила. Іноді викликали батьків до школи за запізнення на уроки, шкільні бійки. Діставалося частенько і від директора. Адже я вважався визнаним чемпіоном школи зі спуску на поручнях. Великим досягненням вважалося проїхати проліт без підтримки руками. Мені навіть заздрили старшаки. Але траплялося, що під час спуску на першому поверсі моя голова приймала удар від вказівки директора Костянтина Кузьмича Потоцького”.

Праця у самому спортивному цеху ПХЗ

Після закінчення школи Григорій Нікіфоров продовжив навчання у ВТУЗі й працював на ПХЗ, у самому спортивному цеху – КВПіА.

“В принципі я через спорт туди й потрапив, — розповідає тренер. – Сам начальник цеху Валерій Іванович Персіянов був хорошим волейболістом. Я також виконав норматив другого розряду з волейболу. Зі мною працювали легкоатлети — майстер спорту міжнародного класу Сергій Попов, майстри спорту Віктор Андросович, Валентин Горбунов, Лариса Зленко. Чимало майстрів було і з інших видів спорту”.

В той час Г.Никифоров неодноразово ставав чемпіоном підприємства з багатоборства ГПО.

“У моїй віковій категорії виступали легкоатлети. Попри те, що вони бігали й плавали швидше за мене, я і їх обігрував, — розповідає Григорій Васильович. – Адже в багатоборстві найголовнішою була стрільба, в якій я вибивав не менше 48-49 очок з 50. Та й гранату метав на 50-56 метрів. Тренер легкоатлетів Ніна Василівна Мороз кричала Горбунову: “Валик, як тобі не соромно! Ти ж десятиборець. Кому ти програєш? Тенісистові?”

У 1967 році у ДЮСШ СК “Прометей” відкрили відділення тенісу, де працювали три тренери – О.Морозов, В.Удовенко та В.Толкацир. Останнього за два роки змінив Г.Никифоров. І вже його вихованець Олексій Драгун став майстром спорту СРСР. А через п`ять років Григорія забрали служити зв’язківцем в армію, де він у німецькому місті Зальфельд був начальником розрахунку радіопеленгатора.

Спортом і там продовжував займатись. Грали у волейбол, виїжджаючи до шкіл на зустріч із місцевими командами. Після армії Григорій почав тренувати вечірню групу дорослих спортсменів, продовжуючи працювати інженером на заводі.

“Кііітооо баран?”

Про кумедну ситуацію, яка трапилась на чемпіонаті СРСР у 1967 році, що проходив у Тбілісі, Никифоров досі згадує з посмішкою.

Річ у тому, що під час гри молодий емоційний спортсмен з Дніпродзержинська, не втримавшись назвав «бараном» грузинського суддю за явну помилку, яку той допустив.

“Той злазить з вежі та запитує: “Кііітооо баран?”. Потім просить головного суддю усунути мене від гри, — сміючись згадує тренер. – Я швидко зрозумів, що для грузина це образливе слово, тому відповів: “Я баран”. Публіка лягла від реготу. Він заспокоївся і поліз назад на вежу. Так що я дивом викрутився. А головному судді моя швидка реакція так сподобалась, що він вже сам був на моєму боці й навіть почав підсуджувати”.

У 1977 році Григорія Никифорова запросили судити гру СРСР — Монако в Кубку Девіса.

“Я першу зустріч судив на боковій лінії й так голосно кричав, що решта зустрічей головний рефері з Польщі ставив мене тільки на лінію подачі. А це — найвідповідальніше місце, тому що при попаданні м’яча на землю треба було миттєво вигукувати: “Аут”, – пояснює Никифоров. – Одиничну зустріч судили 17 суддів, тобто на кожну лінію суддя. Але найвідповідальнішим місцем є лінія подачі. Тому що швидкість подачі м’ячика сягає 200 км/год. І реакція у судді мала бути миттєвою”.

У середині 80-х у Ялті Григорій Васильович був присутній як глядач на міжнародному турнірі з тенісу.

“Вже під час розминки учасники фіналу Андрій Чесноков та Олександр Волков відмовилися від призначеного на зустріч судді, — згадує Г.Никифоров. – Побачивши мене на трибуні, вони наполягли, щоб фінал саме я обслуговував. До цього я судив практично безпомилково зустрічі за їх участю. І той фінал я провів без жодної помилки. Під час розіграшів вони разів п`ять чи шість потрапляли м`ячиком по лініях. Після гри тенісисти щиро мені дякували”.

Олімпійське заохочення

У 1980 році п’ятнадцять працівників СК “Прометей” поїхали на Усемірну Олімпіаду до Москви. Таку ініціативу запровадив тодішній директор спорткомплексу Микола Єлисейович Гопкалов.

“Цілий тиждень ми провели в Москві як глядачі, — каже Григорій Васильович. – Дивилися фінал хокею з м’ячем на траві, півфінали боксу, веслування на байдарках та каное. Легку атлетику приїхали дивитись вранці, і вже тоді стотисячний стадіон був заповнений. Хоча йшла лише кваліфікація метання диска серед жінок. Бачили знамениту дискоболку Фаїну Мельник, яка отримала “бублик” за невиконання нормативу кваліфікації. Спостерігали як ледве подолали кваліфікаційну висоту наші стрибуни. Було вже тоді видно, що німець Герд Вессіг найсильніший. Так і сталося, він стрибнув на 236 см. Я був присутній на кваліфікації штовхання ядра. Результати трохи перевищували 11 метрів. Думав, та так і я можу. Запам’яталося, що самих учасників було мало. І лише нещодавно дізнався, що виступали іноземні студенти з університету Патріса Лумумби, яких допустили для створення видимості масовості. Я тоді придбав імпортні речі, яких у нас у магазинах не було. Додому привіз рибальські снасті: волосінь, американські гачки “яструбиний кіготь”. Накупив значків, придбав термос з олімпійською символікою”.

Кар’єру закінчив граючи дерев’яними ракетками

За свою кар’єру гравця та тренера Григорію Никифорову довелося зустрічатися з багатьма зірками світового тенісу.

“На першості Союзу 1967 року в Тбілісі довелося грати проти восьмої ракетки СРСР естонця Сеппа. Я тоді грав уже за дорослих, — розповідає Никифоров. – Ми зустрічалися з “Калевом”, по суті зі збірною Естонії. Багато разів доводилося судити ігри за участю аса радянського тенісу Олександра Метревелі. З ним познайомився у 1963 році, коли у Дніпродзержинську проходили відбіркові зустрічі Кубка Девіса. Сашко любив чесне суддівство, без підсуджування. Тому він постійно просив, щоб судив я”.

Весь світ тоді грав дерев’яними ракетками. Але різниця була величезна між радянськими ракетками та закордонними аналогами.

“Оскільки я їх дуже часто ламав, то тренер Анатолій Федорович, давав мені найважчі, — пояснює Никифоров. – Але я і їх розбивав з гри. Б’єш смеш, і коли потрапляєш не центром, ракетка практично навпіл тріскається. А струни з волосіні щодня рвуться. Були ще бичачі струни (з бичачих кишок їх робили). Але вони тоді були надто дорогими – 4 рублі 50 копійок пара. М’ячики “Ленінград” були м’які. Коли ми поїхали на першість Союзу, там були жорсткі м’ячі, а ми просто не звикли до таких, і спочатку м’ячі в аут тільки й відлітали. Натяжки на ракетках для них мали бути сильнішими. Але вони робилися тільки дорогими струнами. Першу імпортну алюмінієву ракетку я побачив тільки у 1978 році, коли судив Кубок Девіса. У неї ще звук був своєрідний, такий хльосткий. Я так і закінчив ігрову кар’єру, граючи дерев’яними ракетками”.

У колекції нагород Григорія Никифорова близько трьох десятків медалей, не менше різних кубків.

“Ветеранські медалі я не рахую. А грамот пачки”, – каже усміхаючись тренер.

Але найціннішою для себе він вважає медаль, здобуту за перемогу в ЦР “Спартак” на кортах СК “Прометей” наприкінці 70-х.

“Ми тоді у парі з Валерою Шакіровим виграли у майстрів спорту, братів Василя та Мирона Жирків зі Львова”, – згадує він.

Переможець першого турніру пам’яті Аношкіна

Григорій Никифоров увійшов в історію, як переможець першого Кубку з тенісу, започаткованим у Дніпродзержинську Михайлом Аношкіним, який зараз теж проводиться у Кам’янському й тепер присвячується пам’яті директора ПХЗ та почесного громадянина міста. Навіть під час повномасштабної війни росії проти України, у вересні нинішнього року, в місті відбувся вже 55-й тенісний турнір імені М.Аношкіна. Наразі, після операції на нозі декілька років тому, Григорій Васильович Никифоров вже не може змагатися на кортах, але з обов`язками головного судді змагань справляється на відмінно. Про що й свідчить вересневі змагання.

“Перший такий тенісний турнір відбувся в Дніпродзержинську 5 грудня 1969 року з ініціативи Михайла Аношкіна, — згадує Г.Никифоров, — Він запропонував в завершенні кожного року проводити змагання, в якому могли б грати ветерани-любителі й професіонали-тренери. Була встановлена градація по сумі віку тенісистів, що грають в парі. Аношкіну в той час було 62, а мені 22 роки. Тому ми входили в групу понад 80 років. Чому він взяв мене в пару до себе? Мені здається, тому, що я вже показував хороші результати та працював тренером в ДЮСШ. В нашому дуеті я був як провідний, а Михайло Прокопович стояв біля сітки та чітко підігравав мені. У фіналі ми грали проти Бориса Ульянова і Віктора Крившича. Перший сет нам легко дістався. У другому вели 40:0, як раптом в Аношкіна затремтіли руки. За рахунку 40:30 відкрилась ширма ззаду майданчика і в зал стали заносити п’єдестал пошани. Побачивши це, Михайло Прокопович розхвилювався так, що навіть по м’ячу не міг влучити. Бачу, він став дуже злий. В результаті, ми програли сет, а потім ледве-ледве виграли вирішальний м’яч. Та все ж таки стали першими переможцями турніру. Я думаю, що голові СК “Прометей” Миколі Гопкалу на горіхи тоді від Аношкіна перепало…”.

Роки невблаганно летять. Молоде покоління тенісистів прийняло естафету у ветеранів. Ось вже й на честь самого Григорія Васильовича Никифорова щороку в грудні проводять в Кам’янському тенісний турнір. Його учні тренують молодих спортсменів, зростає нова зміна школи тенісу в Кам’янському. І тільки завдяки ветеранам молодь дізнається про дерев’яні ракетки та м’ячики «Ленінград»; перші в місті турніри; про почуття та емоції тих, хто починав свій спортивний шлях тут, а потім прославляв місто на обласних, республіканських та міжнародних кортах, повертаючись у думках до настанов своїх перших тренерів, таких як герой нашої розповіді Григорій Васильович Нікіфоров.

Підготував В.Куленко.