Анастасія Косинська: «Зараз зовсім інша манера спілкування з дітьми, колишнє, звичне: «Я сказала – і ти зробиш!» – вже не працює»
«Пильний погляд» продовжує новий проєкт “Обличчя освіти”, в якому ми розповідатимемо про вчителів, вихователів та наставників Кам’янського. Сьогодні наша героїня — заступниця директора з навчально-виховної роботи ліцею №11 Анастасія Косинська. Про шлях до школи від хімії та металургії, конкуренцію між навчанням та дозвіллям, новий тип відносин між вчителями та учнями, небажання дітей «йди за мрією», якщо за неї небагато платять та по професії, які сьогодні частіше обирають школярі – в інтерв’ю для «ПП».
– Чи складним був Ваш шлях до професії?
– Якщо чесно, то складним. Професія була омріяна з дитинства – завжди бачила себе вчителькою: всі іграшки в мене «навчалися» і дітей організовувала навколо себе. Але мої батьки вважали, що робота вчителя мало оплачується і вирішили за мене іншу долю. У 2008 році я вступила до Дніпровського хіміко-технологічного університету, а паралельно працювала на Дніпровському меткомбінаті. Закінчивши виш, ще й вела гурток танцю в експериментальній студії сучасного танцю «Етуаль». В якийсь момент – так стали зорі – в ліцеї №11 звільнилося місце педагога-організатора, і мене запросили на цю посаду. Я не вагалася ані хвилинки, бо чітко відчувала, що нарешті збувається моя мрія.
– Свого часу Ваша посада називалася «завуч з позакласної роботи». Змінилася назва, а що зазнало змін разом з нею?
– Зараз заступники директорів освітніх закладів не діляться на виконавців виховної чи навчальної роботи, — всі займаються навчально-виховною роботою, але мій напрямок – саме виховання: проведення заходів, організація молоді. Сучасним напрямком залишається учнівське самоврядування, коли діти беруть безпосередню участь в управлінні освітнім закладом.
Зараз, приміром, завершується голосування за проєкти «Бюджет участі. Діти». Троє дітей нашого ліцею створили цікаві власні проєкти, і в разі їх підтримки ми очікуємо плідних результатів.
– Як учнівське дозвілля виглядає зараз, під час війни?
– Не дивлячись на дуже складні умови, наш заклад активно бере участь у благодійних акціях, у заходах до різноманітних подій будь-якого масштабу: державні свята, відкриття спартакіад, виїзди на природу, екскурсії. На весняних канікулах декілька груп нашого ліцею відвідали Київ – медіа екскурсія на канал «1+1»; побували на екскурсії у Львові, а ще одна група поїхала до Парижу. Намагаємося урізноманітнити життя дітей по максимуму.
– Чи залишається у дітей час навчатися?
– Тут, знаєте, дійсно йде конкуренція між навчанням і дозвіллям. Звісно, час для навчання залишається, ми намагаємося більшість заходів проводити в позаурочний час – вихідні, канікули. Більше страждає навчання від повітряних тривог.
– За посадою ви, можливо, частіше інших педагогів спілкуєтесь з батьками. Які зараз існують проблеми у тристоронньому партнерстві: учні-педагоги-батьки?
– В нашому ліцеї вже давно було заведено, що батьки – справжні партнери освітнього процесу, і це дуже чітко підкреслила війна. У нас спочатку було лише одне укриття – на 50 місць, — ми так і провчилися один рік. А потім, на одному з засідань Батьківської ради було запропоновано відремонтувати додаткове приміщення для укриття. Батьки самостійно організувалися, взяли лопати, ломи, привезли машину цементу. Все зробили гарно, і ми дуже вдячні їм за допомогу.
Звісно, не можна сказати, що завжди все проходить ідеально. Виникають питання й претензії, особливо на тлі змішаного формату навчання. Всі б хотіли навчатися офлайн – це дає свої плюси, які чітко бачать і учні, і вчителі, і батьки. Але на жаль, ми не маємо такої можливості, тому й виникають спірні питання. Намагаємося узгоджувати, домовлятися, як можемо.
– Ви не думали про те, що дистанційне навчання ще з часів ковіду – це певний виклик і підказка нового шляху? Наразі розмови про майбутнє школи час від часу зводяться до … її відсутності як закладу, як будівлі з переходом до домашньої освіти. Тобто онлайн навчання для всіх за умов розміщення у місті 3-4 лабораторій для практичних робіт та складання іспитів. Як ви ставитеся до таких перспектив?
– Категорично негативно. Коли я прийшла до ліцею, мені доручили класне керівництво шостого класу. Аж тут почався ковід, і діти перейшли на онлайн навчання. І я бачу, що є один чудовий хлопчик, який прекрасно осягав усі предмети, а тут результати почали падати. І мені, і батькам стало зрозумілим, що така система освіти йому не підходить.
За власним досвідом можу стверджувати, що майже 50% дітей вона не підходить. Коли на кожному уроці за офлайн форматом вчитель так чи інакше повторює матеріал, то ти бажаєш чи ні — а запам’ятаєш. А коли ти ведеш заняття дистанційно, треба весь час «витягувати» учнів на розмову, на спілкування. Хтось слухає, хтось снідає, хтось чайок попиває… То я категорично проти суцільних занять онлайн. Для дорослих людей – можливо, для дітей молодших класів – категоричне «ні».
У нас другі класи навчаються за системою — тиждень онлайн, тиждень – офлайн, і це дуже складно для дітей, батьків і педагогів. Коли учень в школі за партою, – він бачить дошку, вчителя, зошит, а коли вдома – то поруч лялька, кішка, бабуся з млинцями…
– Я з вами погоджуся, бо за нашими давніми традиціями, школа є ще й центром життя мікрорайону, осередком тяжіння людей.
– Так. Становлення людини саме тут і відбувається. Моя дитина з початкових класів більшу частину дня знаходилася саме у школі – з 8 до 18 години, п’ять днів на тиждень. Вона вчителів бачила частіше, ніж батьків, — і так у кожній родині. А зараз батьки залишають дитину вдома, вмикають їй монітор та йдуть на роботу. А слухала та дитина вчителя чи ні, вони не здатні проконтролювати. Це реальність, люди мають заробляти гроші.
В школі має проходити якась частина життя, і моя робота подобається мені, бо я намагаюсь давати дітям те, чого мені самій у школі не вистачало. З подивом відзначила, що саме тоді, коли я почала працювати у школі, прокинувся інтерес до театру. Відвідую його не лише з дітьми, але й з подругами. Все це веду до особливостей шкільного життя, як соціалізації, місця спілкування і дорослішання.
Розмовляю щойно з дітьми, скаржаться: Не хочеться іти до школи. Питаю: чому? – Та рано треба вставати… – Оце єдина причина? І виявляється — до школи йти насправді хочеться, особливо, коли бувають довгі перерви на онлайн навчання.
– Але з іншого боку, за умов дистанційного формату, — менше негативу, булінгу не буде…
– Булінг, якщо є, він все одно проявиться за будь-якої форми навчання. Коли діти потрапляють до школи після перерви на дистанційне навчання, то приходять зі своїми враженнями, настроями, проблеми нікуди не діваються. А іноді діти просто не розуміють, що вони роблять щось неправильне у ставленні до інших. Працюємо, домовляємося.
– Ви користуєтесь якимись підручниками, досвідом колег?
– Звичайно. Ми вчимося все життя. І не лише за книжками, і не лише у колег, — багато чому вчимося у дітей, у батьків. А для мене чудовим прикладом завжди була колишня директорка нашого ліцею, нині керівниця департаменту освіти міськради Н.В.Рева і директор ліцею №11 Т.В.Земляна. Якщо я чогось не розумію, то це — мої найкращі вчителі, до яких я звернуся за порадою.
І діти зараз зовсім інші, ніж раніше. Пам’ятаєте, як ми ходили до школи? Форма, сіли-встали, особа директора школи слугувала для нагнітання страху, це була неприступно-сувора постать. У мене директор моєї школи, свого часу, викладала історію, і хоч не була вона зовні дуже суворою, але всі ми розуміли – до неї не звернешся з якимсь особистим або болісним питанням. Зараз зовсім інша манера спілкування з дітьми, колишнє, звичне: «Я сказала – і ти зробиш!» – вже не працює. З дітьми зараз варто лише домовлятися. Межа є, але все ж такі зміни – на краще.
Сама система освіти стала якісно інакшою, і виховна система також. Якщо раніше діяв виключно імператив «зроби, як я сказала, або як сказано в підручнику», то тепер треба пояснювати, чому саме так треба зробити. Більш демократичною стає зараз школа, це треба пам’ятати та враховувати.
Якщо саме діти виступають ініціаторами заходу чи проєкту, то вони відчувають за нього власну відповідальність і більш зацікавлені в реалізації. Той же парламент ліцею пропонує безліч заходів. – Добре, давайте сценарій. Надсилають мені сценарій, і ми разом розбираємося, що займе багато часу, що взагалі не спрацює. Обговорюємо на рівних, здебільшого діти працюють самостійно, і захід виходить набагато цікавішим, ніж якийсь «типовий», запропонований виключно педагогом.
– А чи є суперечності між більш демократичною школою та питанням мотивації навчання у дітей?
– Так, це важливе питання, бо якщо ти не можеш пояснити дітям, чому те чи інше потрібно зробити, на результат можна не розраховувати. От, наприклад, оцінки. При вступі до вишу оцінки в атестаті майже не враховуються, і діти про це прекрасно знають. Питають: навіщо нам оцінки з предметів, якщо ми здамо НМТ на 200 балів і вступимо до будь-якого вишу? Я розповідаю свою життєву ситуацію: здавала ЗНО на момент вступу у 2008 році, і в мене та іншої дівчини результати ЗНО були однаковими, але мій бал атестата був вищим, що і надало можливість «потрапити» на бюджет. Для дітей мотивація дуже важлива, якщо її немає, годі й думати про результат.
Зараз оцінки не працюють ще й тому, що діти гостро реагують на несправедливість у суспільстві. Дитина здобуває у школі високі бали, але родина не має грошей для платного навчання, не має пільгових категорій, тобто можливість вступити до вишу менше. І виникає питання: навіщо взагалі добре вчитися, якщо немає перспектив?
Я часто розмовляю зі старшокласниками на цю тему, обговорюємо майбутнє. Виявляється, що деякі діти не бачать сенсу у вищій або профільній освіті. – А куди ви підете? – На роботу. – Так вам 16 років, хто вас візьме? – Хтось візьме, — кажуть – тим більше є друг, який знімає ролики для інтернету і навчився заробляти гроші у свої 15 років. Ключове слово – навчився, нормальний шлях – це продовження навчання. Можливо, й паралельно з роботою.
– Про які ж професії діти зараз мріють?
– В основному – ІТ-спеціальності. Блогерів. Я спробую пояснити, чому така тенденція. Багато що змінилося у суспільстві. І діти добре знають, що зарплатня вчителя чи лікаря не може конкурувати з ІТ-спеціалістами. Той самий друг, який заробляє долари в інтернеті, протиставляється вчителю або лікарю, і на низькооплачувану роботу діти сьогодні не готові йти «за мрією». До того ж ІТ-спеціаліст працює вдома, це те, до чого діти вже звикли. Виходити у світ не треба, можна навіть не вмиватися. Все працює і не треба зайвих рухів.
Та все ж… Мене дуже тішить що в нас в ліцеї – молодий педагогічний колектив. Люди йдуть у цю професію, доля розставляє все на свої місця. Зараз у нас дві вчительки початкової школи – це наші колишні випускниці. З педагогами, які їх навчали, вони тепер – колеги, і дуже цікаво спостерігати таке явище, бо чомусь ми в них вчимося, щось вони беруть у нас.
Загалом треба вірити долі, йти за мрією. Я завжди мріяла стати вчителем, і, займаючись іншими справами, відчувала, що живу чужим життям: час іде, а я рухаюсь не в тому напрямку. Але життя, на щастя, повернуло на вірний шлях.
Наша професія залишається найбільш вдячною, бо дозволяє бачити, як діти ростуть. Приходить вперше до школи шестирічне дівчисько, тримається за мамину руку, тихе таке, сором’язливе. А потім виростає красунею, яка рухається гарно і знає собі ціну. Коли вони чогось досягають у житті, ти завжди пам’ятаєш, що і твоє зернятко є у цій людині, що і твої поради були для них корисними. Це справжнє здійснення мрії й потужна мотивація життя.
– Про що Ви зараз мрієте, до чого прагнете?
– Найбільше бажання, як у нас у всіх, — перемога, мирне життя! І тут головне – дуже просте бажання: бачити дітей у школі. Одне за одним тягнеться: якщо буде мир, то більше дітей прийдуть до закладу, буде більше можливостей зустрічатися, проводити цікаві заходи, благодійні акції. Ви бачили б обличчя дітей, які готуються до благодійних акцій, щиро вкладають душу у свої роботи, коли відчувають, що вони комусь на користь.
Ви будете здивовані, але мені зараз дуже не вистачає гамору в коридорах, дитячого галасу на перервах. Раніше всі казали: не бігайте, не кричіть! А тепер мріємо про звичний шкільний галас. Тиша в коридорах, коли діти навчаються онлайн, — це дивно і дико.
Розмовляла Ірина Уварова.
