Леся Василинюк: «Сучасні діти живуть і мислять швидше. Багато чому за роки своєї роботи я навчаюся саме у них»

«Пильний погляд» продовжує новий проєкт “Обличчя освіти”, в якому розповідає про вчителів, вихователів та наставників Кам’янського. Сьогодні наша героїня — викладачка англійської мови ліцею №30 Леся Василинюк.  Про правила любові та клас панянок,  секрети класного керівника та тексти репу з неправильними англійськими дієсловами, а ще про Мері Поппінс, якій дуже важко сказати «до побачення» –  Леся Василинюк розповіла в інтерв’ю для «ПП».

 – Ви колись уявляли собі іншу долю, крім педагогічної?

 – Вчителем я хотіла стати з самого дитинства: навчала всіх навколо себе, братів, сестер та ляльок. Школа була моїм життям, тому питання про вибір професії навіть не поставало. Дякую батькам, які мене підтримали, не відмовили від цієї ідеї. І сьогодні, якщо мені б запропонували обрати іншу професію, я б не погодилася.

 Сама я родом з Тернопільської області, але обрала для навчання спочатку Нікопольське педагогічне училище. Провчившись там два роки, склала іспити екстерном і вступила в університет Григорія Сковороди в Переяславі на факультет іноземних мов.

 – Чому обрали педагогічною спеціалізацією саме іноземні мови?

 –  Якось завжди мені хотілося навчати дітей чомусь дуже складному і дуже важливому. Мріялося простими й дієвими методами донести знання до дітей, а про важливість предмета скажу банальну фразу: мови відкривають шлях до всього світу. Найголовніше у цій професії, як мені здається, — щиро любити дітей. Ставитися до них так, як би ти хотіла, щоб ставилися до твоєї рідної дитини.

І розумієте, ця любов має свої правила: по-перше, треба намагатися бути на крок попереду дитини, бути в її тренді. По-друге, потрібно встановити максимально довірливі відносини з дітьми, бо дуже часто будь-яку проблему, що хвилює дитину, важливо підхопити й вирішити на самому початку, щоб не допустити її негативного розвитку.

Дуже важко бути хорошим вчителем, якщо ти працюєш без душі. У кожен урок я вкладаю душу, готуюся ретельно до кожної зустрічі з учнями, попри те, старші класи це чи молодші. Завжди хочеться дати дітям щось цікаве. Для мене справжнє задоволення – і це ще одне правило любові до дітей – допомагати учням розкрити їх справжній потенціал, навчати так, щоб складне здавалося легким, пояснити так, щоб всім все було зрозуміло.

Мені здається, що задача вчителя англійської мови трохи складніша ніж в інших викладачів, бо потрібно дітей ввести у мовне середовище так, щоб їм було комфортно. Щоб у будь-якій ситуації вони могли спілкуватися англійською мовою без проблем. Ми на уроках і створюємо такі ситуації – живі й цікаві, — аби діти легко і природно осягали англійську мову. Допомагають нам зробити заняття цікавішими різні інтерактивні платформи.

Зрозуміло, дітям дуже подобаються якісь конкурсні завдання. Улюблена гра моїх дітей – Kahoot. Тут іде і навчання, і змагання, і жива гра, яка дуже мотивує учнів, бо кожен прагне бачити себе у таблиці лідерів. Ще раз повторю: головне – зацікавити дітей. Дуже приємно бачити, коли вони біжать до тебе на урок, чекають чогось нового.

Діти охоче беруть участь в олімпіадах, і серед моїх учнів є переможці міських та обласних олімпіад. Дуже приємно, що одна з моїх учениць, яка зараз закінчує 11 клас, виявила бажання також стати вчителькою англійської мови. Для мене це важливо, певним чином, це – велика мотивація для подальшої роботи.     

– А як виглядають Ваші правила відношень з колегами?

 –  Взаємодопомога. Взаємна підтримка. В нашому ліцеї №30 директор Ірина Володимирівна Кардашова дуже тепло мене прийняла, коли я починала перші професійні кроки. Вона відразу взяла мене під своє крило, і всі роки роботи я відчуваю значну підтримку, її добро, тепло, розуміння. Іноді навіть здається, що вона в мене більше вірить, ніж я сама.

Перші роки в ліцеї мені дуже допомагала своїми ідеями й творчістю Тетяна Георгіївна Глушко, вона була моїм наставником. Саме їй я дуже вдячна за підтримку у часи становлення.

Взагалі працювати в школі – це дуже класно! І дуже круто, коли у тебе є коло однодумців! Я рада,  що доля зв’язала мене саме з ліцеєм №30. Можливо, я і залишилася у своїй професії завдяки такій підтримці.

Не можу не згадати своїх рідних, не подякувати і їм, адже не всі родини підтримують тебе у професії, яка забирає дуже багато часу. Склалося так, що мій чоловік – теж педагог, він працює вчителем початкових класів в ліцеї інформаційних технологій. Оскільки у нас різні ліцеї, то маємо певне різноманіття вражень: прийшли додому, поплакалися одне одному або похвалилися, і вже якась розрада настає.

 – Тобто кожен вечір Ви маєте засідання сімейної педради…

 – А без цього неможливо, інколи коли збираємося з друзями, знову ж таки серед них є педагоги, то «педради» у вільний час – звичайна справа. Загалом, якщо ти любиш те, чим займаєшся, то успіх гарантовано. Але, мені здається, що однією з родзинок професії педагога є роль класного керівника. Це особлива місія, а у мене вона взагалі унікальна – я керівник класу, в якому навчаються одні дівчата.

 – Цікаво. Як так сталося?

 – У мене клас панянок. У класі 30 чарівних дівчат, всі вони – творчі особистості. Сталося так не випадково: у нас був спеціальний набір – клас панянок і клас кадетів.

 – В умовах такої гендерної особливості легше чи важче працювати?

 – Одне точно скажу – набагато цікавіше. Коли я тільки взяла цей клас під своє керівництво, мені спочатку було дещо боязко, бо не дуже розуміла, як себе поводити. Зараз все здається легше, бо панянки – дуже творчі люди: одні – вічні двигуни, генератори ідей, за якими ти іноді не встигаєш; інші – така собі тиха сила, яка вражає глибиною думок, виваженістю. Хтось пише вірші, хтось всю енергію витрачає на навчання і досягає відмінних успіхів, хтось пише сценарії, вигадує цікаві заходи. Мої панянки вміють створювати декорації, співати, танцювати. Вміють підтримати словом і великодушним вчинком, що теж дуже важливо. Я  просто щаслива, що саме  в цьому класі я є класним керівником.

Ми багато часу проводимо разом, вони всі неперевершені, і чесно скажу: я навіть не уявляю, як ми будемо прощатися на випускному. Для мене це буде дуже важко, бо у кожну із них я вклала частинку серця, і відпустити їх буде складно.

 – В чому секрет успішності класного керівника?

 – Мені здається, що тут важливо знаходити сили та можливості, щоби частіше зустрічатися з дітьми в позаурочний час. Ми багато з моїми дівчатами подорожували, цього року відвідали Львів, Чернівці. Такі поїздки зближують: розмови у купе поїзда, спільні походи, коли однаково з дівчатами прикипаєш серцем до якогось місця.

Часто ми й без мандрів спілкуємося неформально – дівчата після уроків залишаються в школі, ми разом п’ємо чай, вирішуючи під час чаювання багато питань. Батьки вже не телефонують в такі часи, бо точно знають де дівчат шукати. Я не скажу, що буквально весь клас залишається, буває це частково, по групах інтересів. Дуже їм подобається така позаурочна діяльність.

Звичайно деякі наші плани поруйнувала ця клята війна, але зараз ми готуємося до випускного, до останнього шкільного уроку, останнього дзвоника. Все це буде теж особливим у нас. Дівчата мої дуже активні й беруть участь в усіх заходах, і я разом з ними маю бути в тонусі, підтримувати їхні ідеї.  Вони вирішили створити унікальний живий альбом, що складається із сюжетів у Тік-тоці. Спочатку я виступала проти, адже це якось вибивається із традицій, але дівчата так загорілися ідеєю, що я переконалася в її доцільності та креативності. Вже накопичено досить багато відео для живого альбому, одне з них зібрало майже 3 мільйони переглядів. Для дівчат це має дуже велике значення і нам залишається їх по-дорослому підтримувати.

Один з критеріїв успішності класного керівника та загалом вчителя – це вміння знаходити контакт з кожною дитиною. Я завжди намагалася всі навіть надскладні питання вирішувати разом з дитиною і лише у крайньому разі підключати батьків. Так досягається певний рівень довіри, без якого наша робота неможлива. Приємно, що вони прагнуть саме тобі сказати, з тобою поділитися чимось важливим для себе. Іноді вони зі мною діляться таким, чого не розповідають навіть батькам.

 – Про що мріють Ваші дівчата?

 – Мої панянки мріють про різне. Зараз, в основному, вони зосереджені на успішному складанні тестування. І кожна дуже старається, бо хоче втілити свою мрію. Тішить те, що вони не просто навчалися, а впевнено і цілеспрямовано йшли до мрії. Багато хто хоче пов’язати своє майбуття з ІТ-технологіями, є дівчата, які закінчили школу мистецтв, і вони бачать себе в ролі дизайнерів, архітекторів. Радію тому, що мрії у дівчат є і дуже бажаю, щоб вони здійснилися.

 – Що найбільше Вам імпонує в новому поколінні юнацтва?

 – Це покоління більш відкрите. Коли ми навчалися в школі, то для нас було багато «не можна», тобто, суцільні заборони, як казали тоді, надаючи домашнє завдання: «від сих, до сих». Зараз таке не працює, і ми всі стали іншими з новим поколінням. Діти не бояться ставити різні запитання, і це класно, що вони ідуть до тебе з відкритим серцем, ми разом знаходимо рішення. Сучасні діти живуть і мислять швидше. Багато чому за роки своєї роботи я навчаюся саме у них. Сучасні діти не бояться експериментувати, мені це дуже імпонує, і самій хочеться наслідувати їх приклад.

– Тепер – суто до Вашого предмета. Чи важче, чи легше викладати англійську сьогодні, коли з’явилося стільки англомовних пристосувань та нових технологічних можливостей?

 – Це круто, це дуже круто! Коли я прийшла працювати в школу, у мене в класі не було ні інтерактивної дошки, ні комп’ютерів. Зараз все це є, а крім того, існує багато різних цікавих навчальних платформ і я не уявляю уроку без використання всіх нових можливостей по максимуму. Діти до цього звикли, і коли приходять на урок, а інтерактивна дошка не включена, то такий виникає загальний колективний подих: ох, як же ми будемо працювати?

Використовую безліч платформ, кожен раз – щось нове, більш цікаве. Люблять діти створювати власні проєктні роботи, обожнюють працювати в групах, де кожен має свої особливі таланти, а разом це створює цікаву нову синергію.

Дітям дуже подобаються віртуальні екскурсії,  ми часто це робимо, подорожуючи різними країнами. На початковому етапі, коли ми вивчаємо неправильні дієслова в англійській мові, я, знаючи, що діти краще сприймають нестандартні методи, спробувала складати реп, щоб легше засвоїти матеріал.

– Це, мабуть, вищий пілотаж викладання іноземної мови…

– Та ні, у мене реп вийшов якось швидко і легко, перший такий досвід дуже сподобався хлопцям шестикласникам, вони просили писати тексти репу частіше, взяли більшість для виконання. Використовую такі речі в роботі, бо це добре працює.

Діти люблять незвичайні уроки, завдання з родзинкою. Використовую і театральні засоби, колись проводила відкритий урок, де я була в ролі Мері Поппінс, що принесла цікаві завдання. Це гарно працює для початкової школи, але і старші полюбляють нестандартні підходи. Це вже перевірено досвідом.

На основі якоїсь англомовної пісні, яка зараз подобається дітям, теж можна побудувати цікавий урок. А ще, коли на кінець уроку цю пісню ми вже заспіваємо з повним розумінням змісту, то це взагалі – супер!

 – То Ви слідкуєте ще й за піснями, які дітям подобаються?

– Безумовно. І є пісні, які не менше подобаються мені самій. Я ж кажу, ми багато чому навчаємося саме у дітей.

 – Про що Ви мрієте?

Щоб скоріше настала Перемога, щоб усі ми стали щасливими, мали плани, впевненість у здійсненні мрій. Раніше ми не цінували дрібниць, а зараз розумієш, наскільки цінна просто весна, просто посмішка, просто обійми, просто слово. Мені здається, що ця мрія – одна для всіх.

Хочеться, щоб наші діти жили в мирній країні й навчалися саме в Україні. У нас дуже талановиті люди, дуже гарна молодь, яка, безумовно, заслуговує на прекрасне життя. Зараз, під час цієї клятої війни, діти стали більш тривожними, але на те є ми – педагоги, здатні своєчасно перемикнути увагу, заспокоїти. Діти тепер дорослі, більш цілеспрямовані й в деяких питаннях – досить мудрі та виважені.

Знаєте, що вважаю зараз найважливішим? Є з ким розділити душевний біль або радість. Є з ким поговорити. Не тільки англійською.

 Учениця класу панянок Ірина Лукашова:

– Наша Леся Миколаївна – особлива людина, для мене та багатьох з нас вона є прикладом майже у всьому. Настільки вона піклується про нас, що ми часто називаємо її другою мамою. Все, що вона робить, — максимальна й повна віддача себе. Не тільки надзвичайно турботливий класний керівник, Леся Миколаївна – дуже гарний вчитель, володіє предметом чудово, вміє зацікавити будь-кого. Сама я люблю щось цікаве організовувати навколо себе. Люблю керувати людьми, тому мрію обрати у майбутньому професію, пов’язану з менеджментом. За свій досвід життя, за знання англійської, що, до речі, дуже згодилися мені за кордоном, я буду завжди вдячна нашій Лесі Миколаївні. Другій нашій мамі.

 Розмовляла Ірина Уварова.