Наталія Бондарь: «Мені завжди хотілося ставити собі вищі цілі — так вдалося побачити й адронний колайдер у Женеві»
«Пильний погляд» продовжує новий проєкт “Обличчя освіти”, в якому розповідає про вчителів, вихователів та наставників Кам’янського. Сьогодні наша героїня — Наталія Бондарь, викладачка фізики ліцею №1 та Дніпровського державного технічного університету. Про дисертацію та донечку в дитсадку; конкурсні роботи не на свою голову, а для повноти життя; рідних учнів і те, що гріє серце, а ще про гордовите «Я – гуманітарій!», Женеву, ЦЕРН та адронний колайдер, до якого можна доторкнутися вчителю з Кам’янського – в інтерв’ю Наталії Бондарь для «ПП».
– Яким був Ваш шлях до професії?
– Зі своєю майбутньою професією я визначилася, ще навчаючись у школі, — напевно у дев’ятому класі вже чітко знала, що хочу бути вчителем. Був лише вибір: математика чи фізика, адже точні науки я дуже любила. Тут — значна заслуга моїх вчителів. Навчалася я у середній школі №24, і мені дуже пощастило вчитися у найкращих педагогів: Раїси Іванівни Алфьорової, яка тоді була і заступником директора, і вчителем фізики; а трохи пізніше прийшла в нашу школу Вікторія Миколаївна Багашова, яка і зараз працює заступником директора ліцею №24. Ці вчителі прищепили мені любов до фізики й до науки в цілому, своїм прикладом показали, як це круто бути вчителем.
Коли прийшла пора вступати до вищого навчального закладу, у нашому технічному університеті якраз відкрилася спеціальність фізики твердого тіла, і я обрала собі саме її. Можна було б спробувати інший навчальний заклад – Дніпропетровський національний університет, тим більше у нашому технічному виші був тоді дуже великий конкурс. Та коли я одразу пройшла до ДДТУ за результатами співбесіди, то з вибором було все вирішено. І про це, чесно кажучи, я ніколи не жалкувала.
По закінченню магістратури я вже була у шлюбі, якраз народила донечку і якийсь час побула з нею у декретній відпустці. Не дуже довго. На той момент я вже працювала у школі. Я і практику проходила у школі №36, зараз — це наш ліцей №1. Отримавши диплом бакалавра, прийшла до школи, тобто, з роботою не мала проблем, але все одно мені завжди хотілося ставити собі вищі цілі, брати вищі щаблі. І вже коли моя дитина пішла до дитсадочка, я вступила до аспірантури Запорізького національного університету, де була дуже потужна кафедра.
Три роки аспірантури давали мені знання, контроль виконання наукової роботи, — а дослідження стосувалися, зокрема, питань магнітних матеріалів, розв’язання проблеми відходів, отримання рідкісноземельних металів, наприклад, неодиму…
– То чи не виникало у Вас бажання повністю присвятити себе науковій роботі?
– Звичайно, таке бажання було, — мені завжди подобаються нові виклики. Наукова діяльність дарує нові знання, новий досвід, знайомства з новими людьми. Як можна пройти повз цікавих речей, захопливих завдань, навіть якщо вони потребують постійної наполегливої роботи?
Не все проходить швидко і гладко, адже треба було поєднувати роботу в ліцеї, роботу над дисертацією і домашні справи.
У 2019 році я здобула ступінь кандидата технічних наук, — за новим зразком наукове звання прирівнюється до доктора філософії. Здобуток, яким можу пишатися як результатом певного етапу життя.
– А діти у школі – це виклик чи все ж таки любов?
– Щира любов. Це дуже важливий і цікавий етап життя! В школі працюю вже понад 20 років, і ви знаєте, для мене тут просто усе рідне. І цей кабінет, і колеги, і діти. Нехай діти змінюються з часом, але все одно залишаються рідними, до того ж ми постійно спілкуємося із попередніми випусками, а у сьогоднішніх учнів завжди цікаво передбачати майбутнє.
Діти можуть прийти, обійняти, вони не скупляться на живі почуття та емоції. Такі речі дуже гріють серце.
Звичайно, іноді почуття бувають не такими вже й позитивними, ми й таке відчуваємо, особливо класні керівники. Але водночас це — рідні діти, і як можна від своїх дітей відхреститися? Для мене школа — рідний дім.
– То Ви щаслива людина?
– Звичайно. По-перше, завдяки моїм близьким та рідним, які завжди підтримують мене та дають сил та наснаги до нових звершень. По-друге, маю уточнити — мені дуже щастить на гарних людей. І коли я навчалася, де б це не було, — в школі, університеті, в аспірантурі, — завжди зустрічала прекрасних людей. Ми досі спілкуємося, — на життєвому шляху я постійно знаходжу друзів і намагаюся не втрачати з ними зв’язку. А коли ще і колеги підтримують, і дома допомагають та розуміють, то відчуваєш себе потрібною, а значить щасливою.
– Чи важко зараз викладати фізику? Тим більше сучасна реформа розглядає питання поєднання природничих наук: фізики, хімії, біології, географії в один шкільний предмет?
– Мені здається, що нинішні діти, як і попередні покоління, ставляться до фізики з деяким побоюванням. Якщо ви поцікавитесь, як діти ставляться до математики, наприклад, то часто можете почути гордовите: «Я – гуманітарій».
По-моєму, математична освіта перестає бути в пріоритеті й для батьків, і для дітей, а, наприклад, іноземні мови відкривають нові горизонти,- з погляду батьків. А фізика дуже залежна від математики: вже в сьомому класі видно, — якщо з математикою є проблеми, то будуть і з фізикою. Але фізика, на відміну від математики, дозволяє експериментувати, фантазувати, і в принципі, ми робимо на це ставку, — щоб не просто сухі задачі вирішувати, а проводити різноманітні дослідження, проєкти, брати участь у конкурсах.
Мені самій не сидиться на місті, то намагаюся і дітей залучити до численних цікавих конкурсів. Не можу сказати, що всі діти активні, та мабуть, так було в усі часи. Але велика радість, коли учні відгукуються щирим інтересом до нового, невідомого, це дуже підживлює енергію вчителя.
А взагалі, зараз до навчання і батьки, і діти ставляться якось більш просто: ну не встиг, ну не зробив… Є така проблема. Діти різні. Намагаєшся прищепити — всім і як можеш — любов до отримання знань, а як уже це виходить, розсудить час.
Гріє душу, що завжди – завжди! – є такі діти, яким фізика цікава. Минулого року наш випускник приїхав до Дніпровського технічного університету з гостьовою лекцією на дуже важливу тему — зараз він генеральний директор компанії, що займається сонячними батареями. Приємно, коли такі випускники дякують за знання фізики та показують практичне застосування цих знань. Такі приклади дають нам віру в майбутнє, впевненість, що наша робота приносить користь.
– Я вже ніяк не дочекаюся розвитку теми численних конкурсів, подолання цікавих викликів…
– Дітям я надаю велику кількість інформації щодо різноманітних конкурсів! Зараз багато їх проводить Дніпровська академія неперервної освіти та Мала Академія наук. Це гарні можливості проявити себе, цікаві шляхи до пізнання. Зрозуміло, що і своїм прикладом я показую — не можна стояти на місці. До речі, щодо конкурсів, я не спрямовую дітей на обов’язкову перемогу, доводжу, що дорогого вартує діяльна участь, отримання нових знань, навичок. А якщо — перемога або призове місце, то супер.
Якщо ж казати про мої вдалі конкурси, бо не у всіх мені щастило, то це у першу чергу конкурс 2016 року, коли мені вдалося потрапити до Наукової школи ЦЕРН — Швейцарія, Женева, адронний колайдер. Під час відпустки мені раптом зателефонували й запропонували взяти участь у конкурсному відборі педагогів з усієї України на відвідування Наукової школи ЦЕРН. Треба було за дві доби – буквально — встигнути написати певну роботу, доводячи, що саме я як викладач фізики заслуговую на таку поїздку. І от у 2016 році 40 педагогів з України (з нашої області потрапили троє), поїхали до ЦЕРНу. Тиждень нам читали дуже цікаві лекції — останнє слово фізики. Працівники ЦЕРНу організували екскурсії до лабораторій, а на вихідних перед від’їздом для нас влаштували квест по Женеві, де ми самостійно, розгадуючи ребуси, шукали певні локації, щоб наприкінці зійтися у місці загального збору для святкового завершення Наукової школи. Дуже гарні маю спогади про ці дні та лекції. Це було неймовірно!
Я зараз дітям говорю: якби не ЦЕРН, то ви б не мали інтернету, — мережа була створена саме для адронного колайдера, для обробки великих масивів інформації і швидкої передачі її в усі куточки світу. ЦЕРН — це світова колаборація, де працюють учені всього світу, саме для фізики й завдяки фізиці з’явився звичний нам сьогодні інтернет. Загалом ця поїздка була найкрутішим призом з усіх конкурсів, в яких я брала участь.
Також ми неодноразово долучалися і до Відкритої природничої демонстрації конкурсу МАН, який пропонує учням 20 завдань з п’яти напрямків – фізики, хімії, біології, астрономії й географії. Мали серйозних суперників, але все ж таки стали лауреатами.
З 7 класу ми обов’язково вводимо проєктну діяльність на уроках фізики. Своїм прикладом показую, що можна провести чудові експерименти, зокрема, проводимо у ліцеї інженерні або STEM–тижні. І хоч не всі учні цією іскрою захоплюються, але багато хто виявляє цікавість і шукає нових знань. Це приємно, коли бачиш відгук в очах дітей. Радіємо, що у нас такі учні є.
– Про що Ви мрієте?
– Наразі всі мріють про одне — мир, перемогу, про щастя і здоров’я нашим дітям. І йдеться не тільки про своїх, а про всіх, про все покоління, якому довелося зіткнутися з війною. Щастя нашим дітям! Саме за цією умовою і майбутнє буде щасливим.
Розмовляла Ірина Уварова.
