Інна Плохоцька: «Коли ти любиш дітей і свою професію, кожен день стає святом»
«Пильний погляд» продовжує новий проєкт “Обличчя освіти”, в якому розповідає про вчителів, вихователів та наставників Кам’янського. Сьогодні наша героїня — інструкторка з фізичної культури закладу дошкільної освіти №41 «Посмішка» Інна Вікторівна Плохоцька. Про дитячі посмішки, що рятують від усього, і принцип «золотого свистка», про Колобка, Пікачу та лікувальних крокодилів, шокову терапію польського дитячого центру та стереотипи сприймання «фізрука», а ще про ланцюжок любові від мами до дітей і про те, чому більше не звуть заміж – Інна Плохоцька розповіла в інтерв’ю для «ПП».
– Ви мріяли про майбутню професію педагога чи вибір відбувся випадково?
– Так, мріяла і завжди в дитинстві грала вчительку. З 5 років я ходила в танцювальний гурток, потім у нашому районі (в Дніпрі) відкрився басейн, і мама повела мене туди, щоб навчити плавати. А тренер запросив до групи стрибків у воду. «Гарна дівчинка, – каже, – носочки тягне, ручки довгі, то приєднуйся до нас!». Дуже я захопилася цим видом спорту, але все ж продовжувала ходити на танці.
З часом стало важко суміщати два захоплення, і мама сказала: роби вибір. Я залишилася в басейні, – була просто закохана у спорт, у нашого тренера, який слугував для мене ідеалом людини.
До 17 років тренувалася, брала участь у змаганнях, здобула ступінь кандидата у майстри спорту і згодом вступила до інституту фізкультури. Навчатися там було дуже цікаво, багато видів спорту ми опановували: гімнастику, легку атлетику, плавання, вивчали також психологію, педагогіку, медицину. У 1991 році я закінчила виш, а потім… Потім я вийшла заміж, і ми з чоловіком переїхали до Дніпродзержинська, де він жив та працював.
Звернулася до міського спорткомітету, там мені спершу запропонували тренерську роботу у ДЮСШ №4. Але секції стрибків воду у місті не було, зате в тому році вперше у дитячі садочки набирали вчителів фізкультури – вводили новий штатний розпис.
Запропонували прийти вчителем фізкультури до цього, рідного вже для мене, дитсадочку «Посмішка» на Дніпробуді. Як прийшла у 1991 році, так і працюю тут донині, вже 34 роки.
– Ні про що жодного разу не жалкували?
– Були сумніви, можна було в технікумі працювати, – запрошували, але з народженням дитини я зрозуміла, що все складається дуже вірно: живемо на Дніпробуді, дитина завжди поруч, ми не пов’язані з транспортом. До того ж у нас у «Посмішці» – прекрасний колектив, і коли я це побачила, жодних сумнівів уже не було.
– Чим займається у дитсадку інструктор фізкультури? Не повірю, що лише фізкультурою.
– Я скажу просто: відчуваю себе «пульсом дитячого руху» – найбільше діти полюбляють рухатися, грати, а коли ти любиш дітей і свою працю, то це не є лише якась функція або професія. Це – покликання, нехай і звучить досить піднесено. Зарплата хороша, але маленька, іноді дуже важко буває. Матеріальна база останніми роками, треба зазначити, покращилася, але багато атрибутів робимо власноруч.
Та головне — діти тобі посміхаються, ти посміхаєшся у відповідь і забуваєш, що у тебе щось боліло, не було настрою. Ти прийшов до дитсадка і робиш свою справу, віддаючись їй цілковито. Завжди відчуваєш щиру дитячу віддачу. І це приносить задоволення, твоя робота має сенс. Формує характер і радість руху в кожній дитині.
– Ви маєте якусь програму занять?
– Так, звичайно. Програма «Я У СВІТІ»
Дитинство – загалом незвичайний вік. Малі тягнуться до радощів, щастя, позитиву і швидко звикають до всього, аби лише відчували захищеність. Мрію про те, щоб діти вірили у себе, вільно розвивалися й знали, що їхні мрії важливі. У цьому все – і мир, і здоров’я, і чистота повітря, і сімейний добробут.
– І що для дитячого щастя здатен зробити вчитель фізкультури? Щось може?
– Аякже! Ви бачили б дитячі очі на наших заняттях, вони горять, їм усе до снаги — бігти, стрибати, грати, перемагати. Власне, саме рух дає дітям щастя й психологічне розвантаження. Ми ніколи не перевантажуємо дітей, хоча й часто проводимо фізкультуру в інтеграції з іншими предметами, наприклад, з математикою. Малечі цікаво, весело, бо виходить і рухоме, й пізнавальне.
Наші діти дуже люблять рухову діяльність на сюжеті казки. Що може бути краще?
– Вашого м’ячика-колобка лисиця ж не з’їдає насамкінець?
– Ні, у нас лисичка позитивна, добра, гарна. А ще ми проводимо заняття за сюжетами улюблених мультиків, робимо веселі свята «Пікачу» або «Райдужний світ Єдинорога». Це для дітей – вау! Граємо у джунглі, де всі діти – звірята, які долають перешкоди.
Бавимося з крокодилами – виготовили їх наші креативні педагоги з лотків з-під яєць та розмалювали. Пройдешся по такому крокодилові босоніж – гарний масаж.
То ж будь-яка казка або мультик надає нам натхнення. І для мене головне, щоб малеча отримувала насолоду від спортивних вправ, бігла до спортзалу охоче. І пронесла любов до руху, до спорту якомога довше.
– Хто Вам допомагає?
– Дуже поважаю нашу адміністрацію за всебічну підтримку. Батьків – за допомогу та розуміння. Вдячна чоловікові: ось він зробив мені з підручних матеріалів гігантський свисток – символ вчителя фізкультури. Діти сприймають наш цей «Золотий свисток» (аякже!) як оберіг, що виконує всі бажання, але він принципово не свистить.
Сама по собі я не люблю свистків, для мене це як ознака муштри, спогад про радянську школу. Є голос у людини, є слова вчителя. Коли ми вчилися і були на практиці, то виробляли «командний голос». «Рраз, два, трри, чотири. Інно, тебе не чути. Чіткіше, гучніше!». Вважаю, ті, хто хоче, тебе почують. Гучніше не треба.
Принцип «золотого свистка» – оберега та помічника – уособлює наш чудовий колектив. Всі педагоги – творчі люди: і методист, логопед, і психолог, і музичні керівники. Працюємо єдиною командою з єдиною метою. І тоді все навколо допомагає.
Була у мене така історія: коли почалася війна, я виїхала з України до Польщі – там живе моя донечка. І працювала я там у дитячому центрі. Загалом це було корисно і цікаво побачити – інший досвід.
У Польщі дуже великою повагою користуються вчителі. Слово педагога — це закон для всіх, і дітей, і батьків. Так от, працювала я з дітьми й польськими, і українськими, відповідно і батьки приходили – і наші, і місцеві. Наші розмовляли здебільшого зверхньо часто запізнювалися забирати дітей – для мене звична картина. Але директорка якось запросила до себе і запитала: «Розкажіть, чому вони так себе поводять? Чому не вітаються, чому не дякують за роботу щодня? У нас робочий час до 16-ї години, маємо вже йти додому. Ця дитина з вашої групи? — питає директорка. – З моєї…То я вас зараз відправляю додому, залишаюся з дитиною чекати батьків. І вже від завтра, повірте, вони будуть дитину забирати вчасно». Так і сталося. Вона довела, що педагог — авторитет і для дітей, і для батьків. У матеріальному розрізі теж. Зарплатня разів у десять вище нашої, а матеріальна база – це якась фантастика! Іграшки на будь-який смак, все спортивне знаряддя, до того ж скейти, самокати. Багато засобів для дитячого рукоділля навіть. Якщо дитина не хоче чимось займатися, береться за інше, але обов’язково спитавши дозволу. – Я хочу вишивати, можна? – Ти знаєш техніку безпеки вишивання? Добре, починай… І екскурсії, і фізичні вправи, і аквапарки, і басейни. У цьому дитячому центрі дитина займається тим, чим вона бажає. Але є дисципліна, і вона відчувається. Три зауваження – і завтра ти не йдеш до комп’ютерного класу або аквапарку. Заборонено під час занять користуватися мобілками. Я перші місяці була у шоці – діти розуміють, що можна, що не можна! Є дистанція, є повага до педагога.
– Чому ж Ви тоді повернулися?
– Дома все одно краще – свої люди, своя рідна країна, як би у ній не було важко, як би не було скрутно. У мене там донька, і здавалося б, залишайся, працюй, що тобі ще треба? А хотілося додому!
– То що Ви вважаєте для себе головним?
– Головне – діти та любов до дітей. З талантом любити дітей народитися треба, його не прищепиш. Я сама вдома завжди відчувала любов до себе – мама мене дуже любила. Не уявляла ніколи себе без мами, за руку з нею, мабуть, ходила років до 15. І все, що я знаю і вмію – це заслуга моєї мами. У нас вдома велика бібліотека, я багато читаю, а книжковий базар у Дніпрі завжди для нас залишався особливим святом. Ми з мамою ходили до театру, мама підписувала всі цікаві журнали, робила для мене вирізки про художників, композиторів, бо в той час інтернету не було. Інформацію брали з книжок та журналів. Вона мріяла, щоб я була всебічно розвиненою – розумною, доброю, творчою й щасливою. Я жила у великій маминій любові, і мені легко віддавати любов дітям. Майже легко…
Дуже рада, що мама залишається зі мною: є відчуття, що ти – донечка. І є до кого сказати – мамо. До речі, з мамою спілкуюся виключно українською: як почалася війна, вона мені сказала – ніякого «пока», лише «бувай», навіть у телефонному режимі.
– У вас на стіні так багато грамот і відзнак.
– Це просто моя робота. Є тут чудова нагорода за перемогу на конкурсі з дітками: ми показували номер, де об’єднана одночасно хореографія, пластика, і гімнастика.
– Далися взнаки Ваші танці у дитинстві.
– Так, а ще у нас у закладі, завдяки директорові Ользі Миколаївні Воцко, проводяться різноманітні корпоративні заходи для педагогів – це не лише відпочинок, а й спосіб об’єднати колектив, підняти настрій і створити командний дух – з різними конкурсами, ми намагаємося завжди підтримувати один одного – для себе проводимо, бо ж треба відновлюватися, триматися над усе, – поруч діти.
– А підтримувати спортивну форму важко зараз?
– Я її щодня підтримую на роботі. Увесь день з дітьми стрибаємо, бігаємо, граємося, весь час у русі. Бо якщо сама не покажеш, як треба, не робитимеш все з ними разом, нічого не вийде. Це ж не школа, в чому відмінність? В школі даєш завдання, і діти виконують, а тут постійно у русі.
– Як Ви відчуваєте дитячу віддачу, любов?
– «Обнімашки», це їх улюблена справа. А ще, коли тільки прийшла на роботу до дитсадка у 21 рік, діти заміж звали. Зараз, чесно скажу, вже не звуть. Дуже подобається, коли ми зустрічаємося за межами дитсадка, як діти радо вітаються, біжать до тебе!
Батьки не завжди вітаються, іноді проходять мимо, як нерідні. А діти щирі.
– Стереотипне ставлення до себе по типу, ну що Ви хочете, це ж “фізрук”, Ви колись відчували?
– Було… Колись хтось із батьків кинув недбалого «компліменту»: ну тепер вже можна вам і вищу освіту здобувати. Я відповіла, що давно вища є, від самого початку, та не в освіті справа, а у взаємоповазі. «Ви ж “фізрук”, руками помахали, пострибали, це ж не потребує ані розуму, ані інтелекту», – з тим і пішов. Та зараз, прикрим є загальне відношення до педагогів: нас дуже легко принизити, образити – і це іноді роблять охоче. Це знецінює нашу професію. Ми даруємо дітям енергію, віру в себе і задоволення від руху. Ми, педагоги – енергетичний двигун дитячої радості.
Хотілося б повернути авторитет педагогів і для батьків, і для держави.
Мільйонів нам не треба.
Маємо відчувати себе гідно.
Розмовляла Ірина Уварова.
