Ілля Сбітнєв: «Потрібен саме такий лікар, який мріяв про цю професію, і для якого важливо бути саме лікарем, а не сумніватися в чомусь постійно»

«Пильний погляд» починає новий проєкт «Первинна медична допомога – особлива увага». В ньому ми будемо розповідати про роботу амбулаторій Кам’янського, знайомити читачів з лікарями, керівниками амбулаторій міста. Також ми розкажемо про сучасні методи лікування, новітнє обладнання та доступність послуг медичної  допомоги. Про роботу амбулаторій №№4, 11, 12 та 14  ЦПМСД №3 розповів в інтерв’ю для «ПП» завідувач цих пунктів Ілля Вадимович Сбітнєв.

– Як сьогодні працюють очолювані Вами амбулаторії?

– У нас приймають пацієнтів сімейні лікарі, а також травматологи, гінекологи та неврологи. Вузькі спеціалісти та сімейні лікарі працюють з понеділка по п’ятницю, окремо чергують щосуботи та неділях згідно з графіком. В амбулаторіях №4 і №14 графік налаштований так само, але працюють і педіатри. У середньому на кожного лікаря припадає близько дві тисячі пацієнтів. Амбулаторії №11 і №12 обслуговують прилеглі райони Соцміста, житлових масивів вулиці Дунайської та вулиці Механізаторів.  Амбулаторії №4 і №14 –  райони вулиці Сірка.

– Чи легко зараз потрапити до сімейного лікаря та вузьких спеціалістів?

– В принципі, до когось легше потрапити, до когось важче.  Кол-центр записує до лікаря без проблем, до того ж у кожного лікаря визначено час прийому поза чергою для розв’язання питань, що  потребують невідкладної допомоги. Є планова робота, яка виконується за попереднім записом, і є робота поза чергою. Сімейні лікарі та вузькі спеціалісти займаються, в тому числі й питаннями, пов’язаними з інвалідністю. Скеровують пацієнтів до експертних команд, допомагають підготувати та відправити документи, сприяють людям отримати якісну допомогу.

– Чи має можливість звернутися до місцевих амбулаторій людина, яка не проживає у місті, тобто не має  декларації із сімейним лікарем? Наприклад, приїхав хтось у гості до Кам’янського і тут знадобилася медична допомога…

– Звісно, така можливість передбачена законодавством. Бувають такі випадки, і людям надається відповідна допомога у повному обсязі, незалежно від наявності декларації.

– Яке нове обладнання отримали амбулаторії останнім часом?

– Маємо все необхідне для надання якісної медичної допомоги. Не так давно отримали сучасний рентгенівський комплекс південнокорейського виробництва. Торік встановили потужний генератор для забезпечення безперервної діяльності під час відключення електрики. У наш час це дуже важливо, тому що певний час роботи тісно пов’язаний з комп’ютерами:  виписками, направленнями,  рецептами, наданням медичних висновків про тимчасову непрацездатність. Все це необхідно вносити до електронних систем. Маємо апарати УЗД і сучасне лабораторне обладнання. Тобто, більшість необхідних діагностичних послуг людина може отримати, не полишаючи амбулаторії.

Стосовно апарату УЗД у кожного сімейного лікаря, то цього немає. Взагалі я вважаю, що певні дослідження має проводити фахівець. Сімейний лікар виписує направлення, скеровує пацієнта до кваліфікованого спеціаліста УЗД, який вже і виконує дослідження. Для якісної УЗ-діагностики мало провести підготовчі курси. Потрібен досвід, певні напрацювання, досить глибокі знання для забезпечення комплексного підходу до пацієнта. Саме тоді можливо призначити якісне і прицільне лікування, максимально ефективне.

У сімейного лікаря в розпорядженні є сучасні кардіографи, якими ми активно користуємося. Все, що потрібно сімейному лікарю, ми маємо, все обладнання регулярно оновлюється, підтримується у робочому стані. Ми за цим ретельно пильнуємо.

– Чи є болючим для Вас кадрове питання наразі?

– Звісно, дефіцит персоналу є. І він відчувається зараз усюди, по всій Україні. Йдеться про брак кадрів як первинної, так і вторинної ланки, а також середнього медичного персоналу. Пошук кадрів постійно ведеться, а дефіцит молодих спеціалістів – дійсно, болюче питання. І, звісно, хотілося б, щоб молоді люди приходили до нас, а ми завжди готові ділитися досвідом. Всі колеги радо передали б свої знання наступним поколінням.

– Як Вам здається, з чим пов’язаний цей дефіцит кадрів?

– У кожної людини, коли вона обирає професію, є певні думки. Як на мене, то людина, яка хоче бути частиною медичної системи,  має добре проаналізувати всі плюси й мінуси, щоб потім не жалкувати про прийняте рішення. Коли абітурієнт робить вибір вишу, він має чітко розуміти, чим буде займатися, не слухати батьків, оточення, а слухати тільки себе. Це має бути його усвідомлене і вмотивоване бажання. Мабуть, це стосується не лише медичних спеціальностей…  Часто чую, що зараз обираючи медичний виш, люди зважають на те, що це і надто довго, і надто дорого. Тут вже питання до самих абітурієнтів.

– Мені здається, що не тільки та не стільки до абітурієнтів. Відомі випадки, коли молоді лікарі, відчувши значне навантаження, відповідальність, вважають більш доцільним перейти до  фармацевтичних компаній.

– Мені прикро, коли спеціаліст, який щойно закінчив медичний виш і мав стати лікарем, йде до медичного представництва у фармакології. Зовсім не обов’язково при цьому бути лікарем для того, щоб бігати по кабінетах інших лікарів і пропонувати ті чи інші препарати. Краще б вони працювали пліч-о-пліч з нами.

А те, що стосується питання зарплати, я б так сказав: гарне керівництво має заохочувані важелі, обов’язково помічає гідну роботу лікаря. Якщо молодий спеціаліст працює добре, то матиме і підвищення зарплати, і кар’єрне зростання. У нас так воно і працює. Це цілком логічно – заохочувати молодого лікаря, щоб він якомога довше залишався часткою медичної системи. Це суттєва додаткова мотивація залишати лікаря саме в цій клініці, саме з цим керівництвом.

– Вас зовсім недавно призначили на посаду завідувача низки амбулаторій. Розкажіть про себе.

– Народився я в Кам’янському, виріс тут. Спочатку, вступив до медичного коледжу, а на третьому курсі вирішив спробувати вступити до Дніпровської медичної академії. Успішно склав ЗНО, вступив і по закінченню отримав розподілення на лікаря загальної практики сімейної медицини. Спочатку, звичайно, як у кожного студента, були певні заблудження стосовно професії сімейного лікаря. Це, нібито, не такий уже  цікавий профіль. Більшість студентів хотіли бути хірургами або лікарями стаціонарних відділень. Я також не був винятком, мріяв про хірургію, але так не сталося. І добре, що не сталося. У сімейній медицині є ціла низка переваг. По-перше, це зручний і зрозумілий графік роботи, а не добові чергування. Мало людей знає, і ще один важливий момент. Є перелік спеціальностей  – вторинні ланки вузьких спеціалістів, – на який можна вийти після закінчення інтернатури.

 Тобто, у сімейного лікаря є досить широкий вибір спеціальностей, на які можна довчитися і стати фахівцем вторинної ланки.

– А Ви довчалися особисто?

– У мене є сертифікат рентгенолога, але за цією спеціальністю ще не довелось працювати. Брак часу –  зайнятися цим питанням ґрунтовно. А у мене такий життєвий принцип: краще взятися за якусь одну справу і вести її  якісно й максимально ефективно, чим розпорошуватися на дві-три спеціальності, не маючи змоги віддавати чомусь себе цілковито.

Коли робиться ставка на кількість – страждає якість. Одна справа – бути сімейним лікарем і рентгенологом. І погодьтеся – зовсім інша справа – бути сімейним лікарем, завідувачем амбулаторій та ще й рентгенологом. Поки що рентгенологія –  попереду. Нехай сертифікат полежить до кращих часів. Часів, коли я зрозумію, що якісно роблю свою справу і лікарем, і завідувачем.

– Загалом є у сімейних лікарів можливість навчатися, підвищувати свій рівень кваліфікації? Чи проходили сімейні лікарі курси психологів?

– Проходили. Попри воєнний стан, наші лікарі проходять всі необхідні курси, набираючи бали безперервного розвитку.  Звичайно, війна впливає на людей, то наші лікарі мають знання і з психології. Ми стикаємося із пацієнтами, які мають панічні атаки, депресивні стани та інші розлади. Іноді доречно скерувати пацієнтів до вузьких спеціалістів цього профілю, але в більшості випадків нам вдається розв’язувати проблеми на рівні сімейних лікарів. Беремо на себе і це навантаження, щоб люди з такими проблемами не залишалися наодинці, мали змогу знайти вихід з важких ситуацій і можливість продовжити своє життя.

– Після недавньої ворожої атаки на місто, коли багато людей вимушено спілкувалися в чатах, я побачила дивну для себе картину. Молоді дівчата виказують велику тривогу, а зрілі люди, які мали б, напевно, з більшим острахом хапатися за хронічно хворі серця, навпаки втішають: переживемо, не накручуйте себе. Одна з жінок поважного віку отримала неочікувану відсіч: «Вам легко так казати, бо ви своє вже віджили». У чаті старенька замовкла, але побачивши, що на її захист піднялася маса народу, зазначила одне – не стільки віджила, скільки пережила багато. Чи залежить від віку ступінь тривожності, частота емоційних розладів?

– У кожного є свій поріг чутливості, на якому людина може зламатися: «З мене досить, не хочу і не можу з цим справлятися наодинці, мені потрібна допомога». Комусь вистачить слова лікаря, комусь потрібна фармакологічна підтримка або комбінування певних методик. Все індивідуально і потребує нештатного підходу. З кожним пацієнтом налагоджуємо взаємозв’язок, стосунки, які базуються на довірі. Взагалі питання довіри для відношень лікар-пацієнт є ключовим.

– Є речі, про які Ви мрієте?

– Не можна жити без мрії. Як людина, громадянин, мрію про перемогу, про мир.  Професійно хочеться рости, розвиватися. Моя мрія бути лікарем тягнеться з дитинства і жодного разу не мінялася з дитсадка. Як спитали, ким хочу бути, я відповів – лікарем. В роду в мене не було лікарів, а батько у певний час не зовсім схвалював мою ідею, пропонував піти по його стопах у технічну сферу. Я рішучо йому відмовив, і він вирішив не заважати, а дати мені можливість для реалізації своєї мрії.

На даний час можу сміливо сказати, що батько радіє за мене, підтримує і допомагає. А ще про мрії. Я бажаю стати аспірантом. Спроби були у минулому, за необхідності повторюю їх. У момент прийняття подібних рішень потрібно оцінювати свої здібності, щоб забезпечувати якість роботи, і це залишалося у пріоритеті.

 Я просто у майбутньому розглядаю можливість реалізації ще й у науці. Багато моїх викладачів у медичній академії були й лікарями у різних медзакладах. Теоретично це можливо, а час покаже якість прийнятого рішення і доцільності вибору.

Ви питали про кадри, так от, на мою думку, потрібен саме такий лікар, який мріяв про цю професію, і для якого важливо бути саме лікарем, а не сумніватися в чомусь постійно. Як на мене, саме така людина залишається вірною професією все життя, і неважливо у бюджетній чи приватній сфері вона працює. Головне, що це – відповідальна людина і здатна мотивувати інших. Лікар є публічною особою, про кожного є позитивні або негативні відгуки, то було б краще, щоб люди частіше чули про наших гарних лікарів, чули їхні думки. Тоді разом зможемо вдосконалювати нашу медичну систему. Це не зовсім мрія, це цілком реально.

Розмовляла Ірина Уварова.