Олег Усенко: «Для тренера немає більшої нагороди, ніж бачити, як твої учні не просто грають, а й стають лідерами у своїх клубах»
Голова обласної федерації гандболу та пляжного гандболу, член Дніпропетровського обласного НОК України та звичайний вчитель фізкультури — Олег Усенко поєднує в собі безліч ролей, залишаючись при цьому щирим і відкритим. Про свої перші кроки у спорті під наглядом сільських наставників, виховання зірок міжнародного рівня, професійні секрети роботи з жіночими командами, спортивне суперництво з дружиною, що не заважає бути люблячим подружжям, а ще про особисту філософію «робочого президента», для якого повага колективу дорожча за будь-які нагороди – Олег Усенко розповів в інтерв’ю “Пильному погляду”.
— Пане Олеже, розкажіть про ваше коріння: де Ви народилися та в якій атмосфері зростали?
— Моя батьківщина — село Максимівка, що на Полтавщині. Дитячий садок оминув мою долю. Натомість нашим вихованням — моїм, братовим та сестриним — опікувалася бабуся, Уляна Антонівна. На жаль, брата вже немає з нами. А сестра Юлія свого часу стала професійною гандболісткою, грала у Вищій лізі за дніпропетровський НМТУ, і зараз продовжує працювати у спортивній структурі.
Мій батько, Петро Іванович, був водієм. Якось іще до школи я скористався його обідньою перервою: застрибнув у кабіну, натиснув стартер — і машина рушила. Це був мій перший урок. Мама, Валентина Миколаївна, працювала на різних роботах.
— Як проходили Ваші шкільні роки? Ви вже тоді бачили себе тренером?
– У школі я обожнював фізику й спорт. Через самовпевненість провалив диктант під час першої спроби вступити до Дніпродзержинського фізкультурного технікуму. Рік праці на мотокатку та навчання в ДТСААФ стали гарним уроком: наступного літа склав усе на відмінно і став студентом відділення баскетболу.
— А як у Вашому житті з’явився гандбол?
– Після служби в армії я вступив до Київського інституту фізкультури на кафедру гандболу — спорту мого дитинства. Потім прийшов працювати у кам’янську школу №20.
— Як саме розпочалася Ваша тренерська кар’єра?
– Пошуки роботи після технікуму привели мене до 20-ї школи: вакансія звільнилася буквально напередодні мого візиту. Там я став напарником Олексія Комиха в тренуваннях із гандболу. Спершу працював інструктором на пів ставки, а три роки стажу в моїй трудовій взагалі зафіксовані як „тренер на громадських засадах“. Це був час чистого ентузіазму, що переріс у справу всього життя.
— Хто були Ваші перші вихованці? Чи відразу почали тренувати дівчат?
— Мій перший набір — хлопці 1986 року народження. А дівчат почав тренувати пізніше.
— Цікаво, що у вашому дипломі зазначено фах «тренер з баскетболу», але ви стали обличчям гандболу в регіоні.
— Так, за дипломом я фахівець з олімпійського та професійного спорту, другий тренер з баскетболу. Проте життя розпорядилося інакше. Сьогодні я очолюю федерації гандболу та пляжного гандболу як у Кам’янському, так і в усій Дніпропетровській області, а також є членом обласного відділення НОК України.
Але я називаю себе «робочим президентом». Це означає, що я не просто засідаю в кабінетах — я продовжую працювати звичайним учителем фізкультури в школі.
І саме зі своїх учнів, яких бачу щодня на уроках, я формую гандбольні команди. Для мене важливо бачити весь процес: від першого знайомства дитини з м’ячем у спортзалі до великих змагань.
— Ви згадували про баскетбол і футбол, а чи пробували Ви себе в інших видах спорту?
— Знаєте, був у моєму житті такий досвід: я прийшов у секцію карате. Провів буквально кілька тренувань і дуже швидко усвідомив — це абсолютно не моє. Я зрозумів, що за своєю природою я — «ігровик». Мені потрібен драйв, команда і, обов’язково, м’яч у руках чи в ногах. Гандбол, футбол, баскетбол, волейбол — ось де моя стихія. Саме в командних іграх я відчуваю справжній азарт.
– Кого Ви вважаєте своїми першими наставниками у спорті? На якій позиції грали та яких успіхів досягли як гандболіст?
– Моїми першими наставниками були Олександр Арішин та Микола Слюсар, а пізніше — пан Ципар. Як гравець я ставав призером обласних першостей. Хоча спочатку я був найменшим у команді й сидів на лаві запасних, випадок привів мене у ворота: через травми обох голкіперів тренер випустив мене на заміну. Попри нетиповий для воротаря низький зріст, я закріпився на цій позиції завдяки хитрості та швидкості реакції.
— Світ спорту тісний. Чи Ваша дружина також пов’язана з гандболом? Як ви познайомилися?
— Моє життя взагалі нерозривно пов’язане зі спортивним середовищем. Перший шлюб був у 1995 році, коли я навчався на третьому курсі. Моєю обраницею стала легкоатлетка Олена Володимирівна Гончар. Доля розпорядилася так, що сьогодні ми всі працюємо поруч у ДЮСШ № 1: і Олена, і я, і моя теперішня дружина Оксана. Від першого шлюбу в мене є чудова донька Катерина.
З Оксаною ми познайомилися за класичних для педагогів обставин: вона проходила практику в моїй школі. Я людина рішуча, не люблю зволікати — якщо бачу мету, йду до неї. Практика в неї закінчувалася 14 лютого 1999 року, у День закоханих. А напередодні, 13 лютого, я зробив їй пропозицію руки та серця. Навіщо гаяти час, якщо відчуваєш, що це твоя людина.
— Ваші діти теж обрали шлях батьків?
— Так, у нас справжня спортивна сім’я. У 2006 році народився Артем, пізніше — Іванка. Обоє професійно займаються гандболом. Артем зараз здобуває дві освіти: вивчає біржову діяльність у Харкові та фізичне виховання у Сумах. Він успішно грає за дорослу команду «СумДУ» у Вищій лізі та вже два роки сам тренує юних гандболістів у нашій міській Дитячій Академії «Дніпровець». Донька Іванна зараз у сьомому класі, захищає честь команди нашого ліцею № 20.
— Коли обидва в родині — тренери, чи не виникає між вами професійної конкуренції?
— Знаєте, у нас справжня спортивна конкуренція на сімейному рівні. Дружина представляє гімназію № 17, а я — ліцей № 20. І запевняю вас, на майданчику жодних попусків немає. Нещодавно ми грали в мінігандбол, і це була справжня драма. Мої дівчата лише в один м’яч, буквально «на зубах», вирвали перемогу у вихованок дружини. Такі моменти додають азарту: вдома ми любляче подружжя, але у спортзалі кожен стоїть за свою команду до останньої секунди. Це тримає в тонусі обох.
— Ваша робота вимірюється успіхами ваших учнів. Розкажіть про тих, хто сьогодні представляє вашу школу на професійному рівні.
— Знаєте, кожен успішний гравець — це поєднання характеру та величезної праці. Якщо говорити про хлопців, то випускники групи Олени Гончар — Михайло Коноваленко та мій син Артем — наразі є кандидатами до Національної збірної України. Це велике досягнення і для них, і для нас як наставників. Мали ми й дуже перспективного Іллю Буханцева, який спеціалізувався на пляжному гандболі й проходив шліфування майстерності в Броварах. Кирило Іщенко (у школі ми його знали як Хижняка) зараз мешкає з батьками в Чехії, але гандбол не полишає. Окремо хочу згадати Артема Якимця — це талановитий «лівша», який пройшов школу Запорізького спортінтернату, грав за київський СКА, отримував запрошення до збірної, а зараз захищає кольори полтавського «Динамо».
— А як щодо дівчат? Ви згадували, що жіночий гандбол з’явився у вашій практиці трохи пізніше.
— Так, і результати там не менш значні. Наші дівчата розлетілися по всьому світу. Моя найтитулованіша вихованка – Дар`я Кот. Даша має чемпіонські титули України, Словаччини, Ізраїлю та Туреччини. Хоча свої перші кроки в спорті вона робила ще під керівництвом Олексія Комиха, згодом ми плідно працювали разом. Каріна Байрак зараз успішно виступає в чемпіонаті Польщі. Також приємно, що вихованці йдуть моїм шляхом — наприклад, Валерія Савіна зараз тренує команду в Сумах. Для тренера немає більшої нагороди, ніж бачити, як твої учні не просто грають, а й стають лідерами у своїх клубах чи передають досвід наступним поколінням.
— Ви працюєте і з юнаками, і з дівчатами. У чому принципова різниця для Вас як для тренера?
— Якщо працювати суто на результат, то з хлопцями простіше. А от дівчата… вони набагато емоційніші, говіркіші. Але є в них унікальна риса: вони вбирають знання, як губка. Ти вкладаєш у них щось сьогодні, і воно може «вистрілити» через рік, а може через три, але обов’язково спрацює.
— Гандбол — гра жорстка, емоції часто зашкалюють. Як Ви тримаєте себе в руках?
— Я завжди кажу: лається та людина, якій не вистачає інтелекту. Хоча, жартую своїм вихованцям: «Коли ви граєте на майданчику, мій інтелект іноді теж закінчується».
Був випадок у Городенці, коли Іванна Звонарьова дуже мене розлютили. Я їй просичав: «А ну, підійди до мене!». А вона шепоче подругам: «Я знаю, що він мені нічого не зробить, але йти до нього зараз боюся».
— Пане Олеже, а чи можна розгледіти майбутню зірку гандболу в десятирічній дитині, яка щойно вперше переступила поріг спортзалу? На що Ви дивитеся насамперед?
— Знаєте, батьки часто дивуються: «Як вам це вдається? Дитина сходила на два-три тренування, а вже летить у секцію, наче на крилах». Моя відповідь проста, хоча за нею стоїть велика робота – дитину потрібно насамперед «закохати» у гру, в атмосферу, в рух. Це те, що я роблю щодня.
У такому віці головне не техніка чи фізичні дані, а той вогник в очах, який запалює тренер. Якщо дитині цікаво, якщо вона відчуває драйв від кожного дотику до м’яча, то з цього зерна обов’язково виросте професіонал. Моя методика — це любов до спорту, а вже потім виснажливі тренування.
— Якби Ви могли змінити щось у правилах або регламенті, щоб підтримати юних атлетів, що б це було?
— Знаєте, я б запровадив правило: команді, яка посіла четверте місце, вручати «малі бронзові медалі». Четверта сходинка — найприкріша в спорті. Ти пройшов увесь шлях, виклався на повну, але залишаєшся без нагороди. Ми проходили через це двічі в Дитячій лізі, і я бачив очі дітей у ці моменти.
– Чим захоплюється Олег Усенко у вільний час?
— Моє головне хобі — це все одно гра. Коли випадає вільна хвилина, я з величезним задоволенням граю у футбол. А якщо це трапляється в рідному селі, то після матчу — обов’язково на Дніпро. Взагалі, я дуже люблю воду. Хоча з риболовлею в мене цікаві стосунки – люблю посидіти з вудкою, але ще більше задоволення отримую, спостерігаючи, як рибалить мій кум. Це такий собі сеанс медитації. А от справжній відпочинок для душі — це «тихе полювання». Збираючи гриби, я по-справжньому розвантажую думки.
Ми з сім’єю часто сідаємо в авто і вирушаємо на грибні місця Полтавщини та Дніпропетровщини. Обожнюємо виїжджати з друзями та рідними на природу з наметами. У нас навіть є своє «секретне» улюблене місце на березі Кременчуцького водосховища. У такі моменти я стаю до плити — точніше, до багаття.
Дуже люблю самостійно готувати м’ясні страви: плов, юшку або фірмовий шашлик. До м’яса в мене завжди знайдеться щось особливе власного виробництва — домашня “хреновуха” або виноградне вино. Під гарний шашлик та в теплій компанії це йде «за милу душу». Це і є моє джерело енергії: родина, друзі, природа і домашній затишок.
— Ви справляєте враження дуже спокійної та врівноваженої людини. А чи є така риса у вашому характері яку Ви вважаєте негативною?
— Ви праві, за характером я людина спокійна. Щоб вивести мене з рівноваги, потрібно дуже сильно «постаратися» — зазвичай це межує з якоюсь відвертою несправедливістю чи хамством. Проте навіть у критичні моменти я намагаюся тримати емоції під контролем, адже тренер має бути прикладом витримки.
А щодо негативу… Скажу чесно, я людина досить злопам’ятна. Це в мене, мабуть, від народження така риса, і я не вважаю її позитивною, але вона є. Якщо хтось вчинив мені чи моїм близьким щось лихе — я пробачу, бо тримати в собі ненависть руйнівно. Але я ніколи про це не забуду. Я буду пам’ятати цей вчинок завжди. Це як зарубка в пам’яті, яка допомагає мені краще розуміти людей навколо і знати, на кого можна покластися, а від кого варто тримати дистанцію.
— Чи можете Ви назвати себе щасливою людиною? Що особисто для Вас означає це поняття?
— Так, я можу впевнено сказати: я щаслива людина. Для мене щастя — це не якісь абстрактні речі, а цілком конкретне оточення. Це мої друзі, на яких я завжди можу покластися і які готові прийти на допомогу в будь-яку хвилину.
Щастя — це отримувати справжнє задоволення від своєї роботи. Знати, що тебе поважають у колективі, і відчувати щиру любов дітей, яких ти тренуєш. І, звісно, це моя родина. Я безмежно пишаюся своєю дружиною та дітьми. Радію успіхам доньок та сина, поважаю свого зятя, який став доктором філософії. Коли вдома і на роботі є гармонія та люди, які тебе цінують, — це і є справжнє щастя.
Розмовляв Віктор Куленко.
