Катерина Киприч: Спорт — це не лише здібності, це характер. Я “виліпила” себе сама через роботу в залі.

В дитинстві вона була “зірвиголовою”, яка підкорювала найвищі дерева, потім ця шалена енергія стала у пригоді, коли, як сама вважає, не маючи природних даних, вирішила стати успішною гімнасткою. Сьогодні вона вже виховує нове покоління чемпіонів, серед яких її власна донька. Про маму спортсменку, від якої успадкувала бійцівський характер; дитячі мрії стати слідчою; величезне бажання добитись високих результатів у спорті, а також про свої перші тренерські відчуття та секрети виховання власної доньки-чемпіонки в інтерв’ю “Пильному погляду” розповіла тренерка з акробатики Кам’янської ДЮСШ №4 Катерина Киприч.

— Катерино, чи можна сказати, що любов до спорту у Вас спадкова?

— Певно, мої “спортивні гени” — це заслуга мами, Надії Володимирівни, яка виховувала мене і сестру сама. Вона свого часу грала у баскетбол за ДЮСШ №4. Під час навчання у технікумі у Дніпрі теж грала за спортивні клуби “Метеор” і “Вихор”. Потім вступила до Черкаського педінституту на кафедру фізичного виховання, де продовжувала грати в складі збірної Черкаської області. Працювала вчителем фізкультури у школах №№6 та 23. Тож мій характер — це точно від неї.

— А в дитинстві Ви були спокійною дівчинкою чи “зірвиголовою”?

— Я була тією дитиною, яка першою опинялася на верхівці найвищого дерева. Моя гіперактивність мала певні наслідки: зламані руки, нога, безліч синців. Більшість моїх друзів були хлопцями. Літо я проводила у бабусі, допомагаючи по господарству. Зі старшою сестрою Анною ми ходили на ставок купатися та ловили рибу, будували  халабуди потім там гралися. Вже тоді організувала “гурток акробатики”, де навчала друзів нескладних вправ.

— А якими були Ваші шкільні та студентські роки?

— Навчалася я у 41-й школі. Найбільше мені подобалася, звісно ж, фізкультура, бо я була дуже активна. Шкільні змагання або показові виступи – це було моє. Памʼятаю, як на шкільних змаганнях з туризму мене включили в команду старшокласників. Ми проходили різні перешкоди, вʼязали вузли, ходили по азимуту. Не памʼятаю якою фінішувала наша команда, але точно не першою, бо… ми загубилися у лісі.

Після школи був коледж фізичного виховання — насичені роки, виступи за команду з аеробіки, новий досвід у спортивній гімнастиці.

— Чи мріяли Ви про професію, не пов’язану зі спортом?

– Все мінялося залежно від віку. У дитячій уяві була професія акторки, коли була підлітком чомусь хотіла бути слідчою. А коли прийшов час обирати куди йти далі вчитися, то подала документи у три виші, але все одно обрала спортивний інститут.

— Як Ви прийшли в акробатику? Хто був першим тренером?

— У сім років мама мене привела до Лариси Петрівни Коновалової. Цікаво, що природного таланту я не мала — ані гнучкості, ані розтяжки. Але я мала величезне бажання. Спорт — це не лише здібності, це характер. Я “виліпила” себе сама через роботу в залі.

— Чим запам’яталися Ваші перші змагання?

— Вони проходили в 30-й школі. Я посіла третє місце, але для мене це був справжній тріумф і неймовірна дитяча радість.

 – Згадайте свій перший день на тренерському містку. Які взагалі були відчуття?

– Якщо чесно, про тренерську роботу я замислилась не одразу. Спочатку це було просто бажання ділитися тим, що сама люблю і вмію. Але з часом зрозуміла, що мені це дійсно близьке — не тільки тренувати, а й надихати, підтримувати, бачити зріст інших.

Перший день на тренерському містку пам’ятаю дуже добре. Звичайно, був мандраж — і ще який! Здавалося, що всі дивляться та оцінюють кожен мій рух і слово. Але водночас було відчуття великої відповідальності. Дуже швидко хвилювання змінилось на азарт і бажання зробити тренування максимально крутим і корисним.

Щодо почуттів — це суміш хвилювання, радості і внутрішнього драйву. Ти розумієш, що тепер від тебе залежить не тільки результат, а й настрій людей.

— У Вашій кар’єрі був період, коли Ви були в команді з черлідингу, підтримуючи баскетбольний клуб “ДніпроАЗОТ”. Чим він запам’ятався?

– Мені завжди подобались танці, атмосфера виступів — і коли з’явилась можливість спробувати себе в групі підтримки, я нею скористалась. Можна сказати, що це було внутрішнє бажання рухатись у цьому напрямку. Свій перший виступ пам’ятаю дуже добре — це було і зворушливо, і неймовірно кайфово одночасно. Адреналін, емоції від публіки, музика — все це настільки заряджає, що страх швидко відходить на другий план. Виступали на домашній грі, і це додавало ще більше відповідальності. У команді тоді були дуже різні дівчата, але всіх об’єднувала одна атмосфера — підтримка і драйв. А наша тренерка Таня Благовєрна була дуже вимогливою, але справедливою.

– Ви ж тоді отримували якісь матеріальні винагороди. Можна сказати, що це були Ваші перші зароблені гроші?

– Так, ми отримували оплату за виступи, і це була приємна мотивація та бонус до всього процесу. Сума могла відрізнятись, але для того часу це були цілком пристойні гроші. І так, можна сказати, що це були одні з моїх перших самостійно зароблених грошей. Пам’ятаю, що я тоді купила собі каблучку. Але більше запам’яталось навіть не це, а саме відчуття: що ти сам заробив і можеш собі щось дозволити.

— Сьогодні ви ще і є тренеркою власної доньки. Чи це складна задача?

– Коли я привела Віку до своєї першої тренерки Лариси Петрівни, я тоді сама ще не тренувала. А коли її поставили у пару з Кірою Валеєвою, їх тренували Юля Азізова і Лариса Петрівна.

Зараз, коли я вже теж її тренерка, то скажу чесно, що тренувати свою дитину важко, тому що ти навіть не свідомо вимагаєш від неї більше. В залі ти не мама, а тренер, і вона це розуміє.

 – Що Ви відчуваєте, коли донька виконує складні вправи?

– Звісно я переживаю, але повністю довіряю дівчатам.

– На Ваш погляд, донька може перевершити Ваші спортивні успіхи?

– Вона вже це зробила, і я цим пишаюсь. Вони з Кірою працьовиті та наполегливі.

– Чи є у Вашому житті хобі, яке може здивувати?

– Щоб відпочити, я займаюся ламінуванням вій — це моя медитація.

— Якими своїми рисами Ви пишаєтесь, а які навпаки Вам заважають?

— Важко себе оцінювати. Я дуже наївна і добра людина, що іноді шкодить. Але я пишаюся тим, що ніколи не впадаю в паніку, намагаюсь тримати спокій й бути зосередженою.

— Що для Вас жіноче щастя?

— Це внутрішній спокій, підтримка близьких і моменти, які хочеться проживати знову. Моя сім’я — це моє щастя. І зараз я можу впевнено сказати: я щаслива!

— Яка Ваша найбільша мрія як тренерки?

— Я мрію,  щоб мої вихованці знайшли свій шлях у житті. Спорт має загартувати їх, щоб вони стали успішними людьми.

Розмовляв Віктор Куленко.