Олександр Чапов: “Ти пацієнту кажеш: треба носити гіпс два місяці, а він вже за місяць приходить без гіпсу і скаржиться: “А що ж таке, що ж там так болить?””

«Пильний погляд» продовжує серію публікацій про сучасні методи лікування, новітнє обладнання та доступність послуг вторинної медичної  допомоги (спеціалізованої) в Кам’янському. Цей вид меддопомоги  надається лікарями – вузькими спеціалістами, – та медичними закладами, які мають відповідну спеціалізацію та забезпечують більш кваліфіковану діагностику, лікування й реабілітацію.  Сьогодні наш співбесідник – лікар ортопед-травматолог, завідувач відділення реабілітації  КНП КМР «Міська лікарня швидкої медичної  допомоги» Олександр Чапов. 

 – Як складався Ваш шлях до професії чи завжди мріяли стати лікарем?

– Я лікар в третьому поколінні. В мене бабуся була лікаркою, батько лікар,  тому тут інших варіантів навіть не виникало. Закінчив Луганський державний медичний університет і з 2001 року  працював у місті Луганську. Починав лікарем ортопедом-травматологом та й зараз відданий цій спеціалізації.  

З початком війни у 2014-му році я виїхав до Дніпропетровщини. У Кам’янському спочатку працював у третій поліклініці, був травматологом десь більше пів року, потім –  на лівобережному травмпункті. З 2016-го по 2019 рік  працював у 61-й медсанчастині. А вже з 2019 року я працюю у  лікарні швидкої допомоги.

– У чому специфіка Вашої лікарської спеціалізації?

– По-перше, в мене дві спеціалізації –  я травматолог і реабілітолог,  Це більш вузька спеціалізація, тобто якщо порівнювати, наприклад, із хірургами, які займаються дуже широким спектром проблем (у мене батько був хірургом), то травматологи, вони більш вузькі спеціалісти, тобто ми займаємося здебільшого кістками.

Ще одна моя спеціалізація – реабілітолог. У нас реабілітація знаходиться при двох відділеннях травматології, і в основному реабілітологія пов’язана саме із травмами. Тобто, я бачу хворих як в операційній, так і після хірургічних втручань, таким чином маю справу з усіма етапами лікування та відновлення наших хворих.

– Що найважче у професії травматолога, реабілітолога?

– Я вже 25 років у цій професії, але непросто сказати, що є найважчим. Іноді буває важко з тими пацієнтами, які не розуміють, що саме йому треба робити. Наприклад, ти пацієнту кажеш: треба носити гіпс два місяці, а він вже за місяць приходить без гіпсу і скаржиться: «А що ж таке, що ж там так болить?». Є такі люди, з якими дуже важко спілкуватися.

– А бувають насправді хворі, які за Вашими багаторічними спостереженнями,  просто-таки на травму заточені. Чи це лише легенди народні?

– На жаль, не легенди, бувають такі хворі, яких аж притягує травмування. Я думаю, що одна з причин цього явища – хронічна неуважність самих людей до себе, до оточення. По два-три рази можуть потрапляти до відділення травматології…

– Хто більш схильний до травмування? Жінки, чоловіки, молодь, люди похилого віку?

– Скоріш люди похилого віку, це пов’язано знов таки з уважністю, концентрацією уваги, і чим старіша людина, тим більше є шансів, що вона десь впаде, десь перечепиться. У молоді – інші причини – тяжіння до ризику, а це – автодорожні травми, травмування під час тренувань та інше. А от найбільш важкі, то, мабуть, люди похилого віку, яким складно виходити зі стану хвороби, але вони  дуже легко  в це «влітають». І потім реабілітувати їх теж дуже важко. Бо в них немає сил, немає тих колишніх можливостей…

Є така думка, що люди похилого віку  ще думають, що вони і те вміють, і те, все їм потрібно зробити самостійно, – вони  запрограмовані бути активними, і нібито саме це викликає травми. Але набагато складніше з тими людьми, які раптом вирішили, що  вони все в житті вже зробили, то ж лягли і й лежать. Оце погано. Тому що коли вони лежать, то починають хворіти, в них загострюються всі захворювання. Родичі, діти, онуки бігають коло них, намагаються щось зробити, а людина нічого не хоче.  Дуже тривожне, і на жаль, досить розповсюджене явище.

– Найчастіші травми які? Чи вони розподіляються сезонно?

– Завжди є дуже багато людей похилого віку з травмами шийки стегна та супутніми травмами. А щодо сезонного розподілу, то зараз, влітку, люди купаються, стрибають у воду –  це одні  травми, а взимку будуть інші. Не змінюється одне – травмування людей похилого віку. Це поза сезоном.

-Перейдемо до реабілітації. Які маєте умови, обладнання, наскільки це дієве, ефективне?

– У нас є необхідні базові речі, а все інше обмежується браком місця, не вистачає площі для розміщення додаткового обладнання. Тобто, лікарня велика, відділень багато, потрібні місця для збільшення прийому хворих, і зрозуміло, що площа обмежена. Але для базових потреб – вистачає.

Займаємося ми, реабілітологи, всім спектром захворювань, де потрібна наша допомога, але напевно десь відсотків 80 — це все ж таки травми. А також – відновлення після ендопротезування, після оперативних втручань.

– Наразі реабілітологія дуже стрімко розвивається, Ви встигаєте за цими процесами?

– У реабілітології, дійсно, багато що змінилося впродовж останніх років. По-перше, змінився алгоритм лікування. Тепер по-іншому оперуємо, металоконструкції стали більш надійними, міцнішими (а от народ не дуже змінився – здатні зламати усе). Зараз набагато раніше, ніж у минулому,  ми починаємо займатись реабілітацією. Це дуже добре, це значно покращує стан людей, особливо похилого віку.

– Люди активно допомагають самі собі? І Вам?

– Це залежить від характеру людини. Деякі люди все роблять, як треба, деяких треба стримувати, щоб вони не бігли вперед, а бувають і такі, які  просто нічого не хочуть. Скільки працюю, так завжди і було. Іншого не буває.

– Є у вас якась мрія людська, або суто професійна?

– Дуже хочу, щоб війна нарешті скінчилась… Ви знаєте, я з 2014 року – у війні… Колись було це не так виражено, зараз дуже гостро відчувається. Закінчення війни – це головна наша мрія. Бо люди гинуть, а діти ростуть і дитинства не бачать.

– Яким Ви бачите майбутнє своїх дітей, до речі? Якщо ви лікар у третьому поколінні, то, мабуть, і доля дітей вже вирішена?

– Ні, вони самі мають вирішити, чого хочуть. Старшому сину вже 14 років, він думає про майбутню  професію, і якщо раніше я б йому не порадив медицину, то нині бачу деякі зміни – наше суспільство міняється. І я маю надію, що щось зміниться на краще у ставленні до лікарів, до вчителів, люди зрозуміють, що насамперед потрібно, щоб наша країна була міцною, обороноздатною.

– З чим би Ви хотіли звернутися до людей? Чи можна попередити травму?

– Так, травми попередити можна. Найголовніше — бути уважними. Дивитись під ноги, дивитись навколо, бути обережним, коли ти їдеш за кермом. Оце  головне. І тоді не буде великих питань. Все буде добре.

Розмовляла Ірина Уварова.