Олег Андрішко: «У нас прекрасна література, багата культура. А ми насправді знаємо про це дуже і дуже мало»
«Пильний погляд» продовжує проєкт “Обличчя освіти”, в якому розповідає про вчителів, вихователів та наставників Кам’янського. Сьогодні наш герой – вчитель української мови і літератури ліцею №29, поет, прозаїк та драматург, член Національної спілки письменників України Олег Михайлович Андрішко. Про творчу атмосферу сільської школи в дитинстві та місію вчителя-словесника, штучних «помічників» та їх конкуренцію з книгою, а ще про те, що бентежить у світі, роман-трагікомедію «Пісня цапів» та талант читача Олег Андрішко розповів в інтерв’ю для «ПП».
– Як Ви обирали майбутню професію, що вплинуло на цей вибір?
– Я зростав у творчій сім’ї, у чудовій атмосфері. Мене підтримували батьки, дідусь з бабусею, мої вчителі. Галина Іванівна Литвиненко, вчителька української мови та літератури, дуже багато допомагала якраз розкритися ще в дитинстві.
– Це яка була школа?
-Вітрівська неповна середня школа Криничанського (нині – Кам’янського) району. Зараз вона, на жаль, не функціонує… Маленька школа, скромний колектив, село, всі всіх знають, і складалося це у неймовірно щиру, гарну для творчого старту атмосферу. Потім навчався у Криничанській школі, тепер це Криничанський ліцей №1, у класі з поглибленим вивченням філології. Були перемоги на олімпіадах, конкурсах ім. Яцика, учнівської творчості та інших…
Дуже багато творів ми тоді читали – завжди повністю, не скорочено, як зараз у школах це заведено. Тобто від початку багато було закладено в серце, і це вплинуло на вибір професії.
Я жодним чином не сумнівався, коли подавав документи в Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара на українську філологію, й не шкодував про це ніколи. Мені пощастило з викладачами. Якщо виокремити когось, хто найбільше вплинув, то це професор Анатолій Михайлович Поповський. Він став справжнім моїм другом, наставником, вчителем. Це якраз та людина, яка потужно сприяла розкриттю моїх здібностей до мови.
– Вступаючи до вишу, Ви розуміли, що станете вчителем, чи були якісь інші плани?
– Звичайно, розумів. Мені педагогіка подобалася ще в школі. Бувало таке, що під час днів самоврядування замінював учителів. І я уявляв собі, як у майбутньому стану педагогом. На п’ятому курсі університету отримав перший досвід викладання у коледжі. Так що це давнє рішення і цілком осмислене.
– Як Ви потрапили до ліцею №29?
– Відгукнувся на пропозицію керівництва ліцею, де працюю вже третій рік.
– Що Ви вважаєте найголовнішим у Вашій професії?
– Як вчитель-словесник найголовнішим завданням вважаю – прищеплювати учням любов до рідної мови, літератури, культури. Іноді навіть дуже хочу посперечатися з авторами підручників, бо завжди є бажання розказати більше, ніж там написано. Показати, що в нас багата духовна і культурна спадщина. Ми насправді знаємо про це дуже мало. Тому вважаю своєю місією через професію, словесність виховати громадянина.
Якщо ми говоримо, що Україна самостійна, самобутня держава, то маємо почуватися такими ж самодостатніми, повноцінними європейцями. І усвідомлювати, що це все нічим не поступається тій розрекламованій культурі, про яку ми всі чудово знаємо.
– Зрозуміло. Чи є у Вас якісь власні методики? Як зараз залучити дітей до читання? Бо скільки я не спілкуюся в бібліотеках або з філологами, то фахівці скаржаться, що не дуже діти зараз читають, більше сидять в телефонах.
– Так, на жаль, сьогодні книга програє конкуренцію соцмережам. Ну, а як зацікавити? Тут, мабуть, універсального рецепта не знає ніхто, бо це проблема загальносвітова, не тільки українська.
– А все ж таки – проблема? Чи може – ні?
– Як на мене, це – проблема. Бо, не читаючи, ми не розвиваємо нейронні зв’язки, критичне мислення, увагу і ще багато чого. Звичайно, ніхто ж не говорить про те, що треба перечитувати за рік цілу бібліотеку. Але хоча б тримати себе в тонусі мінімальному. Це так само як зараз говорять, що не актуально писати від руки. Та завжди актуально! Ми багато говоримо про штучний інтелект, безмежні можливості інтернету. Добре, що є такі помічники. А що робити, якщо одного дня, наприклад, усього цього не стане, а ми не отримали базових знань, без штучних помічників нічого не вміємо, не хочемо?
А книгу так просто не знищиш порівняно з тими ж самими технологіями. Ну, а як привчити до читання? Хто зацікавиться, той читати й буде, це свого роду не просто схильність, а певний талант. У когось – інші життєві пріоритети, ми ж так само – не всі читачі, як не всі – математики, інженери, актори або політики.
Але у вихованні схильності до читання значну роль відіграє і сім’я: батьки читають, то читатимуть і діти. Багато залежить від цього.
– А чим Ви самі себе, власне, тримаєте у тонусі? Що читаєте, яку цікаву літературу для себе відкриваєте зараз?
– Читаю багато чого: це література як художня, так і наукова. Люблю твори більше складні, над якими треба замислитися, літературу доби модернізму – і українського, і європейського. Поставив собі за амбітну мету прочитати більшість творів Нобелівських та Букерівських лауреатів. Деякі книги іноді перечитуєш по кілька разів і щоразу відкриваєш для себе щось нове. Список… якщо я почну перераховувати, нам просто інтерв’ю не вистачить.
– Це точно. Але повернімося до вчительства. Чи важко зараз любити дітей, налагоджувати відносини з батьками?
– Між нами утворився баланс плідної співпраці. Я вчу дітей, багато чого вчуся у них, і мене слухають, ідеї сприймають, часто діляться своїми, звертаються, якщо в них виникають якісь проблеми. Тобто, в нас налагоджене взаєморозуміння, наскільки це зараз можливо у сучасному суспільстві.
– Що стосується саме Вашого вчительства: як Ви вважаєте, яка роль чоловіка у школі, як Ви себе почуваєте у переважно жіночому колективі?
– Та абсолютно нормально, до того ж у нас – чудовий дружний колектив. Я не знаю, як інші школи, не буду судити, але от з 29-м ліцеєм мені дуже пощастило. Ми один одному допомагаємо, підтримуємо — і діти, і вчителі. Директор ліцею Ольга Миколаївна Баштаненко всіляко сприяє гармонійному мікроклімату в колективі. Тому почуваюсь абсолютно комфортно, як риба у воді, і якихось серйозних проблем ніколи не було.
– Є тенденція до збільшення чисельності та, відповідно, впливу чоловіків у школі, чи має це відбуватися?
– Важко сказати, але якщо проводити історичні паралелі, раніше ж вчителями були переважно чоловіки. Зрозуміло, що у, наприклад, ХІХ столітті була дещо інша ситуація. Зараз говорять різне, але в усьому має бути рівновага. Якщо створюватимуться відповідні умови та можливості і вчительська професія набуватиме більшого авторитету, то, я думаю, що все можливо. Але судити не беруся, я не прогнозист.
Зараз головне, щоб у школу йшли молоді спеціалісти, ви ж самі чудово бачите нинішню тенденцію – який середній вік вчителів. Отже, щось змінювати треба.
– Тепер перейдімо до Вашого письменства. Відколи почали писати, в чому Ви себе виражаєте?
– Перший вірш я написав у третьому класі. Без підтримки вчителів все могло б скластися інакше, тобто – своєчасно помітили, підтримали. У мене в п’ятому класі вже з’явилася перша публікація в районній газеті, а потім було ще з пів сотні.
– В «Нових рубежах»?
– Так. Зазвичай усі в школі починають саме з поезії. Пізніше я перейшов і до прози, і до драматичних творів. Тому пишу, як душа підкаже: якщо якась ідея виникає, дивлюся, що з того вийде.
– Що Ви хочете сказати світові? Що Вас хвилює?
– Хвилює сам світ. Те, що з ним буде. Особливо бентежить те, що ми досі не навчилися виправляти свої помилки. Як помилялися колись давно, так історія нічому і не вчить. Іноді хочеться просто вийти і сказати: люди, ну, читайте історію, ну, думайте, що було тоді, і просто вчіться жити.
– Чи є у Вас якісь взірці літературні?
– У першу чергу орієнтуюся на письменників-класиків. Одних читаєш і думаєш: «Оце ж писала людина, та так писала!» А інших: «Та ну… І оце автор, якого всі знають?!» Усе досить суб’єктивно, звичайно. Іноді з авторами хочеться подискутувати або продовжити те, що вони не встигли чи не змогли створити з якихось причин. Втім, орієнтуюся завжди на якісну літературу. Виокремити когось конкретного досить-таки важко, але можу назвати тих, хто для мене є своєрідним орієнтиром у творчості: Семюел Бекет, Ежен Йонеску, Хорхе Луїс Борхес, Італо Кальвіно, Богуміл Грабал. Серед українських – Василь Симоненко, Майк Йогансен, Володимир Дрозд, Валерій Шевчук. Кожен по-своєму впливає.
Але у письменстві хочу залишитися самим собою. Тобто знайти свій голос. Немає, мабуть, у сучасному світі письменників, на яких не було впливу і хто міг би сказати: «А я ось просто беру і пишу так, як не писав ще ніхто, і для мене нема взірців, я сам по собі». Все одно, навіть якщо заперечуєш комусь чи просто читаєш, щоб відпочити, це впливає. Але бути собою в літературі — все-таки головна мета.
– Наскільки я знаю, щоб стати членом Національної спілки письменників України, треба мати певні публікації та видання. Що у вас вийшло друком і де?
– На сьогодні маю чотири книги: збірку поезій і три книги прози. Опубліковані вони в різних відомих видавництвах. Перші книги – романи «Пісня цапів» і «План Тація» – вийшли у луцькому видавництві «Твердиня» (видавець Микола Мартинюк) за результатами конкурсу «Коронація слова». Також за «Пісню цапів» я був відзначений Міжнародною німецько-українською премією імені Олеся Гончара для молодих авторів. До речі, на сьогодні я – єдиний молодий письменник в Україні, відзначений цією премією двічі за період моєї творчої діяльності. Ну, а третя книга прози, над якою я працював останнім часом, увійшла до короткого списку Міжнародного літературного конкурсу «Крилатий лев» та надрукована у київському видавництві «Ліра-К». На мою долю випало чимало складних творчих випробувань. Серед успішних для мене творчих конкурсів ще хотів би зазначити такі, як «Смолоскип», «Гранослов», «Витоки», обласна премія імені В. Підмогильного та інші. Не хочу хвалитися, але факт є фактом: на сьогодні я один із небагатьох молодих авторів в Україні, хто має такий список престижних нагород.
– Ви згадали про третю книгу прози. Як називається і про що вона?
– Називається «Четверта фунікулерна дивізія». Люблю такі назви. Книга – про нас, про світ, як бачу його проблеми. Не скажу, що хочу когось там повчати, комусь нав’язувати свою думку, просто – бачення історії, те, що вона як була циклічна, такою і залишається, і нічого ми з цим, напевно, зробити не зможемо.
– Я так розумію, що Ви не дуже охоче берете участь у творчих зустрічах. Чи Вам це не потрібно?
– Як будь-якому письменнику – потрібно, і презентацій вистачає. Але зараз час складний – організувати зустрічі з читачами не так легко. Плюс робота. Але, звичайно, якщо запрошують до спілкування як письменника, то чому ні? Коли є час і можливість.
– Де проходили ваші презентації?
– Я виступав у багатьох містах, двічі відбувалися презентації на Львівському книжковому фестивалі (Форум видавців). Не скажу, що об’їздив усю Україну, але побував у Львові, Луцьку, Києві, Хмельницькому, Вінниці, Запоріжжі, Харкові, Дніпрі. Були виступи й в Кам’янському.
– Як вас сприймає читач, Вам же потрібен зворотний зв’язок?
– Все залежить від аудиторії. Навіть якщо це, припустимо, студентська молодь, то вона все одно різна. Десь контакту більше, десь – менше. В принципі, нормально. Але коли виникає якась певна дискусія за твором або читач підходить не просто за автографом, а ще й хоче поспілкуватися, то це, звичайно, добре. Значить, можна вважати, що успіху презентація досягла. А не коли виступаєш і бачиш кам’яні обличчя в телефонах. І відчуваєш: цих студентів просто пригнали з занять, а не була проведена підготовка до зустрічі з автором.
– Чи уявляєте Ви собі майбутнього читача, коли пишете? Для кого пишете?
– Пишу в першу чергу для тих, хто звик мислити. Не скажу, що орієнтуюся на якусь вікову категорію чи на людей з певною освітою… Але переважно мої читачі цікавляться експериментальною літературою, оскільки більшою мірою моє письмо саме таке. Не легке читво, скажімо так.
– Про що Ви мрієте? Як вчитель, як письменник… І, до речі, ролі вчителя і письменника якось перетинаються?
– Почну з другого питання. Так, ролі вчителя і письменника, звичайно, перетинаються. Першим творчим успіхом у моєму житті був найбільший в області літературно-мистецький конкурс «Собори наших душ», у якому і нині беруть участь юні таланти.
Наразі у мене є учні, які пробують себе в літературі. І на власному досвіді я маю таку змогу – підказати їм не тільки як вчитель, словесник, носій мови, а ще і як письменник. Взагалі творча і наукова співпраця з учнями, враховуючи невеликий період нашої сумісної діяльності, на сьогодні б’є рекорди. Під моїм керівництвом у цьому навчальному році понад тридцять старшокласників вийшли у переможці на рівні від обласних до міжнародних конкурсів. Блискучі результати в учасників конкурсу-захисту Малої академії наук.
Недарма наш ліцей означений як «територія довіри». З першого дня роботи у ліцеї я працював над тим, щоб встановити зв’язок взаєморозуміння з дітьми, які б наважилися спробувати свої сили в інтелектуальних і творчих змаганнях. І саме довіра сприяла стрімкому розвитку планів на майбутню перспективу. Головне, що я їм запропонував, – спробувати працювати над темами, які їм цікаві. І це спрацювало.
Серед обраних були досить унікальні теми, на які звернуло увагу журі конкурсів. Можливо, хтось вважає, що для середньостатистичної школи подібне неможливо. Але хто знає, скільки таємниць приховує людська природа і що треба, щоб людина проявила бажання демонструвати свої кращі якості, таланти? Я пройшов достатньо великий відтинок такого шляху. Крім письменства, постійно приділяю увагу науковим дослідженням свого професійного профілю, друкую наукові статті у закордонних виданнях, беру участь у міжнародних конференціях з лінгвістики, працюю над дисертацією. Усе це – мій скарб, який щиро віддаю дітям, щоб вони також замислилися, побажали йти шляхом розвитку і самопізнання.
А про мрії… Щоб на краще змінювалося ставлення до рідної мови, яка є основою свідомості, інтелекту, культурних цінностей. А найголовніша моя мрія, мабуть, не відрізняється від мрії мільйонів українців: щоб у нас нарешті запанував мир, щоб ми перемогли й продовжили будувати свою вільну, сильну і незалежну державу. А все інше — то вже на потім.
Розмовляла Ірина Уварова.
