Про вулицю Шанель у селі Струмківка та барбершопи без рими
Авторка: Ірина Уварова.
На тему якості своїх і чужинських назв – вулиць, магазинів, мікрорайонів, підприємств – надихнули дві невеличких публікації у соцмережах. Автор першої, місцева блогерка, наполягає на черговій зміні чужинських назв, якими вважає всі, що написані латиницею. Друга публікація прилетіла із Луцька і йдеться у ній про надання вулиці у селі Струмківка імені Коко Шанель. Почала читати про Струмківку з думкою, що далі буде здоровий «стьоб», але ні – пишуть люди з захватом про неабиякий інтерес до імені сільської вулиці, що виявили навіть столичні журналісти. Ну, як кажуть у відомій рекламі, навіть не знаю…
Львівська дівчина скаржиться у фейсбуці: «Назви тепер безликі, чужинські, ніякі. Суцільні алкомаги, аптеки, нотаріуси, суші й чохли для телефонів… написи латиницею, ще й з помилками. Лише третина вивісок державною мовою. А більшість – як не латинкою, то якимсь покручем. Окремо слід зауважити, що під іноземні потрапляють назви із відверто російським підтекстом на кшталт «Prostor», «Ludmila», «Stvol». І тільки поодинокі – «Близенько», «Під парасолькою», «Фраєрка». Невже тільки мені, гуманітарію, це мозолить очі? Чому гастроном або продуктовий став супермаркетом, міні-маркетом, шопом, єврошопом, а чоловіча перукарня барбершопом… Дивно, бо шопою в селі досі називають халабуду, в якій тримають реманент. А ми маємо «шопи» в центрі міста. Я, львів’янка, почуваюсь у рідному місті, наче в резервації. Як пояснити таке засилля чужорідних вивісок? Хочемо догодити навалі туристів? Хочемо стати ближчими до Європи? Прагнемо стати вщент глобалізованими? Хотілось би сказати: «Непотрібне закресліть»! Але тут немає непотрібного, тут усі перераховані причини актуальні. Найглибша проблема у нашому почутті меншовартості».
От і я на місцеву топоніміку, де б це не було, маю дещо упереджений погляд. У Львові, Харкові, Черкасах зустрічаються назви, в яких читається ясно і прозоро характер міста і городян, стан їх пам’яті, наявності здорового глузду і фантазії. Та ж Львівська «Криївка» із бандерівським допитом на вході – до вподоби й туристам, і своїх тішить. У Братиславі (Словаччина) у складі багатьох назв є обов’язкові «брати» або «слава», а тамтешній магазин «У доброго пастора» вражає не лише старовинним облаштуванням.
Що маємо у нас? Все, що завгодно, але без характеру і хоч якоїсь фантазії. Не чіпляюся до потужних торговельних мереж, бо ж воно і в Африці має зберігати ім’я, бути пізнаваним, але ж є інше, дрібніше і тому з більшою потребою привабливості. У відповідь на цей виклик і маємо засилля чужинських назв (не те щоби бісить, але трохи бентежить) – у нас з п’яти готелів три пишуться латиницею. Явище, що останнім часом наповнює багато українських міст – оце почуття меншовартості, коли засновникові здається, що лише вичурна англомовна назва відразу зробить бізнес прибутковим. І має ця пошесть коріння в інтернет-джерелах. Страшенно багато там «навчальних» курсів на тему: «Як вигадати кращу назву для вашої фірми (магазину, кафе тощо)». З переважною більшістю рекомендацій можна погодитись – назва має бути короткою, передавати сутність справи, бути зрозумілою для широкого загалу і до того ж безперешкодною для реєстрації. Тут згадався старий міський анекдот про реєстрацію одного з місцевих яхт-клубів. Було це за радянських часів і за умов поголовної російськомовності, то ж недовго думаючи, яхтсмени віднайшли назву на честь головної частини рангоуту вітрильника – «ГІК». – Е нє, — сказали їм у міськраді, — це свята, недоторкана назва – городськой ісполнітельний комітет…
Далі порадники з «навчальних курсів» рекомендують не заморочуватись, підбираючи ім’я фірми, а тулити до купи імена засновників – було у нас і таке, не дуже вдале за фонетикою, наприклад, ресторація «Андралекс» (як ножем по склу). І нарешті – вишенька на торті – найбільш улюблена, судячи з широкого вжитку, порада: «оригінально обробіть англомовний контент – буде безпрограшний варіант!». Ну і погляньте на місто і не тільки наше. Колись у глибинах селища Романкове натрапила на «Бістро Чікаго» – круто!
А ви кажете Коко Шанель у Струмківці. До речі, про села. Судячи з наших назв, Кам’янське стає з одного боку селом – скрізь у топоніміці численні «хати»; з іншого боку демонструє страшну велич. І варто було б зупинитись на назвах «Світ каменю», «Світ дерева», але ж як гриби з’являються інші «світи»: кахлю, кросівок, шпалер, матраців, мийок, сантехніки (от прямо бачу цей світ унітазів). Магазинчик на 20 квадратів може містити у назві – мега, супер, салон, а ще маємо королівство бургерів та імперію стилів.
Повертаємось до подальших порад «навчального курсу» з вигадування назв: «і нехай ім’я вашого торговельного закладу несе певну таємничість та тримає велику інтригу». Отут став в пригоді гастроном «Скорпіон», а також назва однієї з фірм очищеної води (треба сказати, гарної), що легко (не вода – назва) розкладається на фразу «візьми отрути»; раптово згадався старий рекламний слоган про імпортну мінералку Blue Water, яка звучанням нагадувала плоди нудоти. Розумію, що не треба займати певні англійські назви, бо стали вони звичними й усталеними, як от «друга рука», «гарячий собака», але ж решта…
На цікаву річ у розвідці щодо чужинських назв викинув занадто дбайливий інтернет: на сайті про фрукти і овочі дізналася, що на території України росло багато чого, і не лише місцеві сорти, а й багато «заморських», які звозились аж не з усього світу. Багато з них були акліматизовані, окультурені, їх «чужинські» назви замінені (набули місцевих українізованих найменувань) і таким чином стали рідними. На Поділлі протягом ХVІІІ та першої половини ХІХ століть було акліматизовано понад півтисячі сортів груш. Лише перелік та коротка характеристика деяких із цих сортів займала у книжці-описі аж три сторінки. Автор, до речі, простежив, звідки у садах його земляків взялися ті чи інші сорти. За допомогою тих записів дізнаємось, що англійські груші Biskoop Peer та Beure якимось дивовижним чином стали «дулями», а французькі Bonchrietien d’automne стали «християнками». Отримали свої українські назви чеські та голландські, іспанські та італійські, мальтійські та сирійські сорти. Те саме сталося і з яблуневими назвами. Так, французька Calvilerouge d’automne стала “Кальвілем червоним”, а Reinetted’or – “Золотим Ранетом”, німецькі Paradisrouge – “Райками”. А знаєте, скільки сортів по селах називали «просто солодкі» чи «просто кислі», чи «зимка», чи «літня»? Ще й досі зустрічаються назви «мадярка», «тиролька», «литовка» чи «татарка», що ясно вказує на місце колишньої дислокації. Це ж саме можна сказати й про сливу «угорку», яка свого часу прибула до нас під назвою «Prunushungarika». Предки наших «синюхівок» культивувалися колись у сирійському Дамаску, а вишні-лутівки – у Туреччині. Вже не беруся пояснювати топонімічну назву грецьких (волоських) горіхів»…
Повернемося до топоніміки. Унікальні назви вулиць і об’єктів визнаються урбаністами справді важливими: вони повинні легко писатися, вимовлятися та гарно запам’ятовуватися, бажано – асоціативно. Культурна складова своєю чергою створює фонове сприйняття людей їхнього простору, ідентифікацію себе самих у цьому просторі. До того ж культурний український контекст в умовах інформаційного протистояння є справді значущим.
Швидка ідентифікація назв – не каприз, це потрібно службам надзвичайників і може вартувати врятованого життя. Мабуть, із міркувань саме такої ідентифікації (бо поруч не має більше нічого помітного) ніяк не призвичається до нових назв старе Соцмісто, зокрема, до трамвайних зупинок від Баглію до БАМу. Щоб не оголошували у трамваї, народ знає своє: зупинки Холодильник (немає вже років тридцять), Южна — Проспект Конституції (колись не було дикторського запису оголошення зупинок, то кондуктор ненавмисно оголосила так: «Конспект пр…» самі знаєте чого. Народ, відсміявшись, порадив: «Кажи вже Южна»), та ж доля втрапила і місцину навколо 5-ї їдальні, старого тупику тощо. Легко прижився БАМ та нова назва вулиці Ухтомського – Уманська, бо перший – то страшна далечінь від центру. А вулицю просто запам’ятати бо – поза Уманню.
У Кам’янському особисто мені віяло фантазією та оригінальністю від назви магазину дитячого одягу на лівобережжі: «Бубон». Хоча, чесно кажучи, паралельно чомусь згадувалася чума. У мистецтві пошуку назв загалом вбачається один важливий закон – менше змінюйте. Погано уявляю собі перейменування брендів «Форд», «Мерседес», численних «Моторсів». Виключення з назв наших заводів слів: метал, азот, кокс, цемент теж погано уявляю. Пишуть, що й у нас декілька торговельних підприємств впродовж десятиліть не змінювали себе і собі: «Оптика» – у центрі, «Рекордсмен», «Рибальство і мисливство», «Свіжий хліб».
… Була в нас вулиця під назвою Прохідний тупик. Назва загалом стосується і проблеми топоніміки, і матриці походження, і певного характеру міста. Мали тупики, але ж прохідні.
