Сучасна школа: проблеми партнерства, офіцери безпеки, пряники без батогів, почуття гумору та довіра
Сучасна українська школа вимушена відповідати на важкі виклики: спочатку пандемія, майже три роки війни, пов’язані з цим освітні втрати, стресовий стан дітей та дорослих. В цих умовах загальноосвітні заклади Кам’янського продовжують гідний розвиток: оновлюються, зміцнюють матеріальну базу, створюють комфортні умови для навчання. Та чи цінують це ті, для кого все робиться, майбутня еліта країни?
Свою стурбованість з цього приводу висловила на початку навального року в інтерв’ю для «Пильного погляду» директорка департаменту освіти і науки міської ради Наталія Рева:
– Якщо минулого року ми всі очікували контрнаступу, жили надією швидкої перемоги, мали дещо ейфорійний настрій з цього приводу, то цей рік ми відчуваємо більш важким. Знаємо, що перемога буде обов’язково, але не завтра, тому психологічний аспект непростий, навіть у нашому, відносно спокійному місті. Як кажуть, війна давить з усіх боків, це дуже відчутно відбивається на психологічному стані дітей – вони більш тривожні, більш роздратовані. Існує певне напруження й у педагогічній спільноті. У нас збільшилася кількість випадків булінгу в дитячих колективах, діти частіше ображають одне одного, і ми всі розуміємо, що це – наслідки психологічного напруження.
Значний резонанс викликав і недавній допис у фейсбуці директора ліцею №5 Андрія Олійника – повністю допис розміщено на його сторінці у FB, наразі ж – важливі фрагменти:
«Сьогодні я задав собі питання: «Кого ми виховуємо й навчаємо? Майбутню еліту, яка буде розвивати й відбудовувати країну? Чи спільноту жорстоких людей, якій не знайомі такі поняття, як мораль, добро, повага, взаємоповага тощо?. Знаєте, що має справжній авторитет у наших з вами дітей? Не вчителі, не військові, навіть не батьки… А тренди. Головне — бути в тренді. Наприклад, зайти у шкільну вбиральню, вилізти з ногами на унітаз, зняти на ньому тікток, завалити його й побігти голосно сміючись. Або ж піти в їдальню, набрати яблук, і закидати їх в той унітаз, щоб він забився. І абсолютно неважливо, що потім прийде слюсар, якому вже за 70+, разом з жіночкою такого ж віку, і будуть власноруч приводити цей унітаз до ладу, бо він же повинен працювати для «майбутньої еліти. Наступний тренд – куріння вейпів та інших приладів. Скільки не говори про відповідальність, а тренди й бажання самоствердитись перемагають. Це ж модно. Викликати поліцію й скласти протокол не дозволяє совість, бо це ж діти. Нащо їм псувати майбутнє? Псувати життя їхніх батьків, на яких буде складено адмін протокол….
Уся команда закладу разом з батьками й владою створюють сучасний освітній простір, роблять власноруч ремонти, малюють гарні картини, щоб «майбутня еліта» навчалася в гарному й затишному приміщенні. Разом ми створюємо тематичні й гарні осередки, в які вкладаємо купу власних коштів, нам допомагають міжнародні організації, створюючи кімнати психологічного розвантаження й інші локації, щоб «майбутня еліта» могла розвантажувати себе, бо сильно перевантажена, бо війна, стреси тощо. А потім приходить «майбутня еліта» й починає це розбивати, І абсолютно чхати, що протягом тижня вчителька малювання жила в школі, щоб зробити цю стіну гарною. Насправді «трендів» ще дуже багато. І вони абсолютно в кожній школі. Ми сьогодні витрачаємо купу коштів на реформи, на навчання вчителів, батьків, на купу курсів, досліджень….. ми сьогодні говоримо, що в жодному випадку вчитель не має права підвищити голос на дитину, ми говоримо, що ставити «2» теж не варто, бо прийдуть батьки, і будуть зʼясовувати, а потім спробуй довести їм, що та двійка поставлена заслужено. Ми сьогодні говоримо й робимо все, щоб і закладах розкривати потенціал кожної дитини, впроваджуємо уроки щастя, купу інтерактиву тощо. Але, друзі, подивіться правді в очі. Все це не має жодного сенсу, бо сьогодні усі ми стикнулися з найстрашнішою проблемою, яка може бути. І це далеко не освітні втрати, не булінг. Це БАЙДУЖІСТЬ! І вона майже у всьому. Це проблема спільна. І вчителів, і батьків, і держави, і самих дітей. І доки ми не почнемо працювати разом, не почнемо кожен зі своєї родини, у нас нічого не зміниться.
Любі батьки! Ваші діти для вас — найкращі! І ми це поділяємо! Але перш ніж купувати своїй дитині новенький дорогий айфон, покажіть їй, якою тяжкою працею ви заробили кошти, щоб придбати його, і будьте впевнені в тому, що цим айфоном ви не знімаєте з себе відповідальність за ті дії, які в майбутньому вчинить ваша дитина. Станьте ближче до своїх дітей, бо іноді ви навіть не уявляєте, яка велика стіна між вами та вашою дитиною!
Шановні колеги! обравши шлях педагогіки — ми самовіддано віддали себе на благо майбутнього. Мужаймося й шукаємо можливості, щоб достукатись до сердець наших дітей. У нас є надія! У великій кількості паперів, звітів та перевірок, варто лише знайти час на щире спілкування з учнями й ученицями. Ми все зможемо!».
Питання – вкрай актуальні, то як в цих умовах надійно зберегти взаємоповагу, єдність трьох шкільних опор: педагогів, батьків і дітей? На пропозицію «Пильного погляду» своїми думками поділилися керівники міських загальноосвітніх закладів.
Андрій Олійник, директор ліцею №5
– Мій допис у фейсбуці щодо налагодження дієвого партнерства педагогів, батьків та учнів отримав дуже багато відгуків: переважна більшість колег і батьків підтримують мою позицію. Зазначу, що відгуки надійшли майже з усієї України – від друзів і колег (я багато подорожую, спілкуюся з вчителями), де люди висловлюють подяку за висловлену позицію. На моє здивування, надійшли схвальні відгуки від багатьох батьків. Це зрозуміло, — ми плідно співпрацюємо з батьками дітей нашого ліцею. Навчальний заклад розташований у центральній частині міста, контингент батьків маємо цілком нормальний, а проблема поведінки дітей, хоч вона і розглядається сьогодні як загальносуспільна, то все ж зрозуміла: хтось самостверджується, хтось шукає уваги. Мій допис у фейсбуці – це був крик душі, заклик до єднання у вирішенні проблеми, у роздумах навколо неї. Маємо ж на дворі XXI сторіччя, віддаємо душу дітям і школі, а відчуття, що все це буде збережено, відсутнє. Останнім часом навколо мого допису з’являється багато дивних коментарів, у яких люди просто виривають з контексту якусь фразу і роблять, як їм здається, «важливі» зауваження про якісь явища, яким я, нібито, не приділив належної уваги… Я спокійно ставлюся до хейту, але тимчасово вимкнув сповіщення…
Ірина Комарова, директорка ліцею НІТ
– Проблема партнерства у сучасній школі дійсно існує, і одним зі шляхів її вирішення є запровадження нового проєкту, що передбачає присутність у закладі освіти інспектора (офіцера) безпеки освіти. У нас уже працює такий інспектор – Дарія Киркач. З листопада всі наші учні почали заняття у форматі офлайн, бо нам вдалося відкрити друге укриття. Проблем з поведінкою дітей додалося, це ті ж засмічені унітази, зірвані крани тощо. Але все ж батьки вже давненько не скаржилися, з ними ми знаходимо взаєморозуміння: проводимо індивідуальні зустрічі, збори – завжди треба бачити очі батьків. Що стосується Меморандуму про співпрацю педагогів, батьків та дітей, що його пропонують запровадити у школах експерти, то вважаю цей документ не дуже доцільним у період війни (Меморандум передбачає досить часті і багатолюдні збори), але дуже важливим фактором у цьому плані є ДОВІРА. Взаємна довіра батьків, педагогів, довіра до керівника. Я вже два роки очолюю ліцей НІТ, раніше працювала вчителем початкових класів і мене добре знають жителі мікрорайону, тому будь-який конфлікт намагаємося вирішувати на рівні закладу.
Людмила Загородня, директорка ліцею №44
– Дієве партнерство, взаємоповага у сучасній школі – питання дуже актуальне. Для налагодження ефективного партнерства бачу декілька важливих кроків. У нас, наприклад, існує і плідно працює рада школи, яка й здійснює тристороннє партнерство. Це заслуга вчителів, оскільки за кожним класним керівником стоїть активна група батьків. По-друге, треба бачити коріння проблеми: у нас загалом зараз все суспільство переживає важкі часи, люди стали дуже тривожними, і на цьому тлі часто дрібницями накручують себе. Деякі батьки вважають нормальним по три рази телефонувати вчителям під час уроку; є й такі, що віддають ліпше перевагу дзвінку на гарячу лінію Міносвіти або міського управління освіти і науки – це ж легше зробити, ніж піднятися з дивана і підійти до класного керівника або директора. Загалом скаржитися на батьків не буду, у переважній більшості вони позитивні й дуже активні люди. Завдяки їх участі ми щойно зібрали на останньому благодійному ярмарку майже 70 тис. грн, 50 тис. спрямували на допомогу сім’ям, де батьки воюють на фронті, 20 тис. – на допомогу одній з лікарень міста.
Щодо запровадження Меморандуму співпраці, то ми – в темі. Свого часу у кожній школі були Правила для учнів, а у нас є Кодекс гідності, до якого учні ставляться з повагою. А от щодо суспільної поваги до вчителя, тут ситуація складніша. Починаючи з карантинних часів, запровадження дистанційного навчання, онлайн заняття бачить не лише учень у себе вдома, але й бабуся з дідусем і сусідки, і кішка з собачкою. Особистість вчителя розглядають як під мікроскопом, і завжди готові до якихось зауважень, якщо дитина отримує незадовільну оцінку («а ви так викладали!»). Тому з батьками ми досить часто проводимо конференції-екскурсії у незвичному форматі. По три представники батьківського активу від кожного з наших 35 класів запрошуємо до ліцею, де детально знайомимо з діяльністю всіх напрямків: бухгалтерії та керівництва, завуча – організація навчального процесу. Все відбувається максимально прозоро, у тому числі й фінансові питання з обов’язковими звітами про витрати. І ця прозорість є певною гарантією дієвого тристороннього партнерства. Повага до вчителя, як мені здається, дещо принижена через певні державні рішення.
Наприклад, зараз школа не навчає і виховує, а надає освітні послуги, звучить це, як «кушать подано». Недавно під час повітряної тривоги одна з мам буквально рвалася до школи, а коли її справедливо «завернули», поскаржилася на мене: «я була про вас кращої думки». Додам останнє. Вчитель має постійно вчитися сам, і у державі запроваджено безліч обов’язкових вебінарів, тренінгів, семінарів, конференцій. Дві зміни вчитель відпрацьовує, навчаючи учнів, третя – це його навчання, а є ще четверта – зошити й плани… Треба іще й розбиратися зі скаргами, а до юриста вчителю часто звертатися просто ніколи. Але всі питання намагаємося вирішувати колективно, щоб ніхто не відчував себе беззахисним.
Тетяна Кожушко, директор ліцею №9
– Ми доволі активно спілкуємося з батьками, добре розуміючи, що діти які довгий час знаходилися на онлайн навчанні, повертаються до школи трохи іншими. Заново опановують себе у шкільному колективі, заново самостверджуються. Дійсно, для нас дуже важливо зберегти все, що створювалося нелегкою працею: ремонти, чистоту, естетичний вигляд. Тим більше, що робилося це за участі всіх : і педагогів, і технічних працівників, і батьків разом з учнями. Покладаємося на взаєморозуміння, на дієве партнерство з батьками. Зараз є проблема, з якою стикаються, мабуть, у багатьох освітніх закладах, — паління електронних цигарок. Тут дуже корисним є робота офіцера з безпеки освіти, і ми вважаємо доцільним у «хронічних» випадках складати протоколи попередження або накладання штрафів на батьків. Це застосовуватиметься, коли профілактична робота не спрацьовує. Я дуже вдячна батькам наших учнів за допомогу, за розуміння, мільйон раз вклоняюся перед ними за розуміння нашої загальної відповідальності. Співпраця у трикутнику педагоги-батьки-діти – це три найважливіших опори. Я завжди відкрита до спілкування, і саме ця відкритість є запорукою вирішення складних питань.
Геннадій Савченко, директор гімназії №10:
– Гостре питання тристороннього партнерства, поваги до вчителя, до школи загалом зараз мало хто озвучує. Мабуть, тема вважається не дуже важливою. Річ у тому, що наразі порушено важливий баланс, який існував у школах, коротко так: немає батогів, а лише пряники. Коріння проблеми міститься у державному відношенні до освіти, і не дивно, що воно віддзеркалюється на батьках і дітях. Є певна надія на роботу офіцерів безпеки, які почали працювати у закладах освіти. Це добре підготовлені фахівці, які здатні охопити майже всі аспекти, пов’язані з профілактикою правопорушень, забезпеченням нормального стану профілактичної роботи. Це для нас – допомога.
Тетяна Котенко, директор ліцею №24:
– Педагогічна спільнота справедливо висловлює стурбованість щодо налагодження плідних відносин з батьками. Зрозуміло, що багато залежить від атмосфери в родині, від того, як зараз суспільство в цілому ставиться до школи. Часто батьки схильні переоцінювати дітей, іноді незадовільна оцінка перетворює батьків і вчителя на ворогів. Ми часто проводимо спільні бесіди, зустрічі з батьками, вважаю, що нам вдалося налагодити гарне партнерство. І знаєте, що іноді рятує у конфліктних ситуаціях? Почуття гумору! День ми починаємо з позитиву, домагаємося позитивних стосунків на рівні родинних із батьками. Багато з нас, якщо не всі, в умовах війни постійно перебувають у стресовій ситуації, а це ж стосується і дітей. Треба дуже турботливо, дуже уважно ставитися одне до одного. Це обов’язково спрацює.
Людмила Нагай, директор ліцею №3
– Минулого року ми проводили опитування батьківської спільноти на тему, як навчити дітей цінувати те, що мають, і берегти ресурси. Переважна більшість батьків визнала, що це дуже актуальне питання, і найпершою проблемою вказали на те, що діти, повертаючись до навчання офлайн, та навіть вдома знімають стреси тим, що «трощать все що бачать». Тож наш колега Андрій Олійник у своєму дописі у фейсбуці висловив спільний крик душі. У нас працює рада профілактики правопорушень. Очікуємо впровадження проєкту присутності у школі офіцера з безпеки освіти, але не менш важливим залишається дуже дієвий важіль – слово. Зрозуміти мотивацію дитини або батька, завжди бути готовими допомогти – тільки спільно ми зможемо подолати проблему стресів, тривожності, певних порушень поведінки. Тісно працюємо з сім’ями дітей, вважаємо необхідним бути завжди поруч. Тільки так.
Не менш гостру стурбованість щодо збалансованості взаємовідносин у школі зараз висловлюють і психологи. Відома психологиня та юристка Лілія Орел дослідила тему: «Хто такі “яжемами” і чому вони беруть гору». Останніми роками загострилися стосунки між сім’ями й школою. Батьки скаржаться на грубість, упередженість учителів. Учителі – на агресивність “яжемам” і “яжетат”, які в усьому вигороджують своїх дітей. Настрої в суспільстві такі, що пріоритетність на боці батьків.
– Скажу як психолог про категорію “яжемама”. 99% – це ті матері, які, як правило, не перебувають в емоційному контакті зі своєю дитиною. Коли виникає конфлікт у школі, то мати — це підсвідомо відбувається — починає захищати свою дитину. І тут вони входять у контакт, бо починають “дружити” проти школи. Так мати компенсує моменти, коли недодала дитині уваги. Зараз всі борються за принцип дитиноцентризму, партнерства, за те, що педагог зобов’язаний володіти високими моральними якостями. Але в дечому вже доходить до абсурду. У вчителя фактично не залишилось прав і важелів впливу. Якщо він підвищив голос, занизив, як здається батькам, оцінки, то треба обов’язково бігти до школи й влаштовувати розбірки. Аж до образ і приниження вчителя. Вчителі не мають відчуття захисту. в системі державної освіти вже назріла та криза, про яку говорять дуже давно.
Криза – це про те, що треба щось змінювати. Треба під іншим кутом дивитися на принцип дитиноцентризму. Що стосується оплати праці педагога, то тут годі щось виправдовувати. Через низькі зарплати професія старіє, молодь здобуває освіту, але не йде працювати на такі гроші. Про подолання кризи самі вчителі говорять так: дайте нам працювати. Бо дуже багато якихось реформ, новацій, вимог щось оптимізувати без розуміння мети.
Іще скажу на захист дітей. Вони не такі, як були раніше, це не радянські діти, які мріяли стати космонавтами або великими вченими. Це неповнолітні практики. Вони розуміють, що дуже багато занять і завдань у школі не пов’язані з життям, їх ніде не застосуєш. Діти хочуть мати користь з того, чому вчаться, і це нормально. Коли ми їм говоримо, що складні формули й теореми розвивають пам’ять, то лукавимо: не розвивають. Натомість занижують самооцінку і викликають тривожність у тих, хто з ними не справляється. Дитина розуміє, що вона відстала, і це треба виправдати, бо психіка має захисні механізми. Звідси й пішло самозаспокоєння, що коли я буду “трієчником”, то краще влаштуюся в житті, бо так пишуть популярні блогери.
У відкритих джерелах віднайшлися і приклади, як вирішуються проблеми тристороннього партнерства у навчальних закладах Великої Британії. Цікавим видався приклад школи у Саммерхіллі.
«У Саммерхіллі ми займаємося освітою серця», — каже Генрі Редхед, онук засновника школи Олександра Сазерленда Нілла. На його виступі в Києві під час конференції IDEC у залі немає вільних місць. Генрі розповів про 4 складники філософії Саммерхіллу, а замість презентації показував фото веселих дітей, що граються. «Даючи дитині повну свободу, ми торкаємося самої суті людської природи. А отже, завжди будуть ті, хто захоче бути над іншими, головувати — діти роблять це постійно через гру — вони розширюють межі. Тому засновник Саммерхіллу Олександр Сазерленд Нілл ніколи не говорив просто про свободу, він казав: «Свобода без уседозволеності». Свобода не дає права домінувати над іншими. Я можу робити те, що хочу, але мені не дозволено зазіхати на свободу іншого. Я дуже не люблю слово «покарання» — воно справді накладає негативний відбиток на людину. Але збори не про покарання, це не щось особисте. Ми кажемо: ми любимо тебе, але те, що ти зробив, неприйнятно: погана не дитина, поганий її вчинок. Саме тому ми маємо штрафи — а це вже про справедливість. Найважливіше, що діти користуються цим інструментом. Малі 5–6-річки виносять на збори випадки й конфлікти, діти віком від 5 до 18 років обговорюють важливі питання і ухвалюють рішення про свої власні життя. Все дуже просто: ми маємо чудові стосунки між вчителем і дітьми — це стосунки взаємоповаги — це перше. Чомусь суспільство нав’язує всім довкола думку, що роль батьків — виховувати свою дитину. Насправді роль батьків — сказати дитині: я люблю тебе понад усе на світі, але ти вирішуєш сам, як тобі жити, а я буду завжди поруч, щоб підтримати тебе».
Підготувала Ірина Уварова.
