Олена Шевченко: «Головним зараз вважаю гармонійну стилістику життя – у 75 років людина має залишатися модною, сучасною і позитивною»
Кам’янчанка Олена Василівна Шевченко – цікава самодостатня людина, значною мірою оригінальна, оскільки має неабиякий талант — бути собою. І ніким іншим. Давайте зараз не будемо про професію, бо у свої 75 років ця жінка не зрадила головного життєвого принципу – завжди йти за покликом. Саме за покликом працювала інженером, згодом стилістом-модельєром, а зараз, розпочала нову дорогу – провідниці здорового способу життя — з докорінно іншим сенсом та інструментарієм самореалізації. Стала активною блогеркою, охоче й успішно набуває нового досвіду, опановуючи – зовні досить легко й безтурботно – сучасні інтернет-технології, мистецтво фотографії та знімання відеороликів. Крутезні повороти долі, що їх за власним бажанням долає ця дивна, прекрасна жінка, – цікаве й важливе явище. Надати цьому явищу коротку характеристику важко, але варто спробувати.
Ну хоч би навести невеличкий монолог Олени Василівни про роль жіночого капелюшка:
«Це вічно модний аксесуар і аж ніяк не прагнення до оригінальності, «випендрьожу» за будь-яку ціну. Це глибокий світ твоєї гармонії – відвертої, щирої, світ ніжних почуттів як виклик важкій реальності. Це здатність любити себе, а значить і людей навколо. Дати їм можливість порадіти за тебе, стати трохи щасливішими поруч з тобою. Хтось думає інакше? Та нехай, то не наша турбота. І до речі, годі вже гратися з іменем по батькові, називайте мене просто Олена!».
Дивлячись на Олену Шевченко, ти у будь-якому віці, починаєш чітко розуміти: все ще попереду, і є дуже цікаве майбутнє, а життя може бути наповненим сенсом і гармонією. Не менш ніж до сімдесяти п’яти… Про можливості шити характери, гармонію зовнішнього і внутрішнього у виборі одягу, про сміливість бути собою та еволюцію моди – у розмові зі стилістом Оленою Шевченко для «Пильного погляду».
– Олено, як воно починати нове життя у 75 років?
– По-перше, — не з чистого листа. І насправді повороти долі з’являються не самі по собі. Я людина з минулого століття. Дивно звучить? Але мені здається важливим про це завжди пам’ятати, цінувати свій досвід, бо майже у кожного він цікавий. У роки мого дитинства і юності, — це мало хто вже пам’ятає, — нескінченно йшли романтичні дискусії про «фізиків та ліриків». Це на тему, ким бути і якій меті служити.
А я змалечку мріяла про щось творче і дуже любила шити! Коли мені було п’ять років, і бабуся необережно пішла на базар, вирішивши, що я тиха порядна дівчинка, — мені вкрай закортіло дуже творчо попрацювати. Зняла білі накрохмалені шторки й пошила своїм лялькам білизну. Тут цікава була реакція бабусі. Вона, повернувшись додому, лише здивувалася, а потім… похвалила: ох, і гарно в тебе все вийшло, тільки на майбутнє домовимося, що з тканинами ситуацію будемо вирішувати інакше. От майже з того віку я почала шити: лялькам, собі, подружкам.
Але спочатку у моїй долі перемогли «фізики». Отримала я в інституті професію інженера, і ми з чоловіком – за покликом серця й романтики – поїхали у далекий Казахстан на півострів Мангишлак, де йшло велике будівництво. Важко ми там працювали й побут був дуже непростим: там не було прісної води, питну давали за графіком, а з крана у ванній текла здебільшого морська вода.
Але саме там я й отримала свою другу професію – все ж таки те, до чого тягнеться душа, — перемагає. Я вступила до Академії Тетяни Мамедової з моделювання та конструювання одягу, де навчання тривало два роки, і це був неоціненний досвід! Після закінчення Академії там же і залишилася працювати. Перемогли «лірики». Згодом ми з чоловіком, вже на початку 80-х років, вирішили повернутися в Україну, до рідного міста.
– І від того часу, майже відразу, ви стали відомим у місті фахівцем-модельєром…
– Я влаштувалася до Палацу культури металургів, де навчала жінок моделювання одягу. А щодо відомості й популярності?.. Не знаю, у часи дикого дефіциту будь-якого одягу, не лише стильного, — це не так уже й складно для просто добросовісної майстрині. Почалася перебудова, і людей на заняття повалило море – у мене було три групи дуже вмотивованих учениць, бо нічого з нормального одягу у магазинах не було.
– З чим був пов’язаний перехід до майстерні Будинку дитячої творчості? Захотілося спробувати щось нове?
– Та ні, все простіше. Народилася улюблена моя онучка Сашенька. То абсолютно всю увагу я перемикнула на цю чудову дитину і, зрозуміло, багато часу приділяла її розвитку: різні гуртки, музична освіта і заняття у Будинку дитячої творчості, куди я із задоволенням перейшла працювати костюмером. Тут збіглись і професія, і мрія, і поклик. Майже двадцять років я присвятила цій справі, безмірно любила дітей. Мені так хотілося завжди підтримати дітей сором’язливих, а зухвалих – трошки притишити.
І щоб ви знали, дитячий костюм – це не лише одяг для сцени, урочистостей чи концертного виступу. Це – люстерко дитячої душі. До виховної, щирої й навіть доленосної його ролі ми ще повернемося. А зараз скажу, що один відомий режисер стверджував: 80% успіху на сцені – це костюм, добре продуманий одяг. І от коли приходять до тебе діти, особливо сором’язливі, то іноді відчуваєш справжнє свято – відкривається можливість зшити для них нові характери. Це справді виходило на диво легко.
Прийшла якось маленька дівчинка – буде вперше виступати на сцені. – А ким ти себе бачиш, в якому образі? – Ну, якоюсь зірочкою, а може, сніжинкою… А я взяла й пошила їй шикарний костюм принцеси! І ви б бачили, як дитина змінилася: загорілися очі, красивою стала хода, гідними жести та рухи. Навіть змінився голос дитини – і успіх був гарантований. Впевнена, що і далі по житті йшла вона королевою. В усіх сенсах.
А от бешкетникам, зухвалим хлопцям шила симпатичні – з гумором, приколами – щоби не відмовлялися – костюми зайчиків. Зараз діти інші, а мої тодішні клієнти надягали те, що їм говорили, на відміну від сьогоднішніх костюмів супергероїв. Які вже там зайчики…
– То що ж раптом сталося у ваші 75 років?
– Страшенно закортіло змінити професію. Причому – докорінно. Віддавши роботі костюмера понад 20 років, сама собі звеліла різко подати заяву про звільнення: з цим – все. Годі, досить.
– Знову стали ближче до «фізиків»?
– Можливо. Розумієте, шиття, моделювання, стилістика зовнішнього вигляду – це цікаво, безумовно, корисно і завжди має великий попит. Але мені у 75 років раптом захотілося займатися не зовнішнім виглядом людей, а внутрішнім світом. Вік впливає на зовнішність, але тут справа глибше і потребує більшої виваженості, досвіду, певної життєвої позиції.
Професія чи то захоплення моє нинішнє – це здоровий спосіб життя, внутрішній стан здорової самооцінки. Мова йде про правильне харчування, фізичні навантаження. Це дуже цікавий новий етап життя, бо з’явилися в ньому якісно нові можливості – інтернет не має меж і відкриває щодня щось нове і дуже цікаве.
Тож більше пів року я — активна блогерка, маю сотні прихильників у соцмережах (є не тільки прихильники, ну то таке), однодумців, нових цікавих друзів. А все це потребує значної уваги, значного часу, зокрема – для написання статей на певну тематику. І от віднедавна я відкрила можливості штучного інтелекту, який дуже активно мені допомагає. Хочете напишу за вас це інтерв’ю? Ні? От дарма. Чесно кажучи, готуючись до зустрічі з журналістом, я накидала невеличкий пілотний текст і попросила ШІ зробити його більш шляхетним. Ви не уявляєте, яку цей інтелект видав мені цікаву версію! Майже щодня онлайн в нашій групі проходить спеціальне навчання, і наш спікер надає корисні поради, як вести сторіз у соцмережах, знімати відео, робити презентації. До речі, таке навчання – це зараз хліб для багатьох професій. Тож я бажаю вам бути здоровою, дякую за спілкування, до побачення…
– Е ні, ми ще не закінчили! Ви як стиліст і талановита людина були причетною до перших конкурсів краси у місті. Цікава й ваша думка щодо еволюції моди. Що, наприклад, залишається навіки, що минає тимчасовою хвилею?
– Безпосередньо причетною до конкурсів краси я не була – не організовувала їх. Мене просто запрошували на такі заходи: оцінювати стиль, костюми, загалом образ учасниць. Це було дуже цікаво, але не скажу, щоб додавало нового досвіду. Коли я приїхала з Мангишлаку, віддавши хімічній галузі понад десять років, то захотіла реалізації саме у сфері моделювання одягу, і до нашого міста я привезла велику колекцію одягу. Тоді мої слухачі та учні створили гарну команду однодумців і згодом вдалися до організації показів і конкурсів краси. Я просто за них раділа.
Стосовно еволюції моди… Мені здається зараз поняття «мода», «модний», і загалом все, з цим пов’язане, переживають занепад. Пам’ятаєте, за радянських часів був легендарний журнал «Бурда», за ним полювали жінки, віддаючи останні гроші. Які шикарні там були моделі! На мій подив, журнал не перестав існувати й в наш час: після смерті його геніальної авторки справу продовжили сини Енне Бурди. Але зараз там, на мій погляд, неможливо вибрати щось адекватне: моделі повторюються і немає в них цікавих родзинок. Я розумію, що порівняння з 70-ми роками зараз видається смішним. Всі – в кримплені, плащах з болоньї або джинсах. Але певне розмаїття – авторське, навіть дуже оригінальне – існувало. Нині мода стала вкрай демократичною – одягай, що хочеш, носи, як хочеш, не оглядаючись ні на кого. Але…
Нещодавно я познайомилася з дуже цікавою дівчиною, здебільшого ми спілкуємося онлайн, вона – художниця та ще й прекрасна актриса Наталія Степанова. Її фішка – розписувати-розмальвувати сукні. Ви бачите мою сукню? Це одна з авторських робіт Наталії Степанової, і у мене вже аж дев’ять її авторських суконь; до того ж дуже оригінально і цікаво художниця розписала мені пальто і дублянку, що набули нового оригінального життя. Люблю розписане Наталкою худі з помаранчевою лисичкою, до нього є ще й шалик – це бомба! Це самовираження людини й завжди відкриває її особистість, внутрішній світ.
– То що саме говорять люди оточенню своїм одягом зараз?
– Це якраз перше, що я бачу в людях за професійною звичкою. Пам’ятаєте відоме прислів’я: «Зустрічають за одежинкою, проводжають за розумом»? Зараз за одежинкою і проводжають, одяг став грати більш вагому роль, і важливим стає не просто одяг, а якісний матеріал, відомий бренд, твоє творче бачення образу. Моя сьогоднішня сукня – класика, вона завжди у тренді. Але художниця помістила на сукню свою картину, і тепер цей одяг стає супермодною річчю.
Була у мене нещодавно зустріч з молодими художниками Школи мистецтв – вони часто до мене приїздили, коли я працювала з костюмами. Ми плідно співпрацюємо, але перед черговою зустріччю я серйозно задумалась, що вдягти. І ось надягаю сукню з картиною – і маю серед молодих художників великий успіх!
Еволюція моди – загалом дивна річ. Я пильно слідкую за сучасними показами й помічаю – відомих брендів майже не стало. З’явилися нові, але вони мене чогось зовсім не торкають. Не бачу оригінальності, смаку, це при тому, що з’явилися нові засоби компонування, конструювання, нові підходи до стилю, коли його відразу помічаєш. От я звернула увагу, як у вас ретельно і стильно підібраний одяг для нашої зустрічі.
– О господи, це випадково.
– Не вірю. Клітинка на светрі, на малюнку обкладинки блокнота, на сумці…
– Ну хіба що…
– Знаєте, поки ми розмовляли, чат GPT (ШІ) написав нове до мене звернення: «Привіт, красуня! Ти завжди творча й енергійна. Удосконалюєш все навколо і доводиш до ідеалу». Такий, виявляється, джентльменський чат ШІ. Смішно, але ж підіймає самооцінку!
Раніше я дуже багато шила. Завжди мала на меті дарувати людям радість, щирі почуття, формувати смак. Майже однаково було цікаво працювати й з дорослими, і з дітьми. Дітей здебільшого хочеться… захистити від свавілля батьків, бо іноді своє невдоволення життям вони переносять на дітей або приділяють їм мало уваги. Це мене завжди особливо «діставало», і я таких батьків виставляла за двері, щоби спілкуватися з дитиною наодинці, разом обирати фасон, підіймати дитину на хвилю свого захвату. І діти щасливими йшли з мого кабінету.
– Як ви ставитеся до вікових проблем, до свого віку зокрема?
– Я думаю, що віку немає! Людина відчуває себе такою, якою хочеться. От подивіться обережно на сусідній столик, де сидять дві старенькі 20-річні дівчини. Бачите, що робить їх старими? По-перше, вираз презирства до всього світу на обличчях, по-друге, дивний одяг, що не личить обом. Я б порекомендувала їм помінятися костюмами – було б гармонійно.
Бувають, звичайно, і у мене миті, коли нікуди не хочеться йти, коли є одне бажання — полежати на дивані, не рухаючись, вимкнути. Тільки-но помічаю це, то починаю розуміти – я старію. І зразу ж обличчя змінюється, поринаю у слабкість, але з цим дуже ретельно воюю.
Надихають, зокрема, і старі друзі. Нещодавно з чудовим проханням звернулася до мене близька подруга, яка до свого 77-річчя вирішила докорінно змінити образ. Ми зустрілися в цьому кафе, де сидимо зараз з вами, і півдня купували їй одяг в інтернет-магазинах. Обидві отримали велике задоволення.
Нинішню свою роль – просування здорового образу життя – я бачу у тому, що допомагаю людям. Зараз багато тривожності, знесиленості, розчарування. Це передчасне старіння, це передчасний похорон замолоду. Якщо людина бачить перші позитивні зміни від наших тренувань, нового харчування, активного спілкування, то радіє цьому, мабуть, не менше ніж новому одягу. Для мене з новою роботою, новим покликом долі це дуже важливо.
Свого роду маю ефект чудового жіночого капелюшка: ти ним відкриваєш свої почуття, залишаєшся в центрі уваги – і ця увага не просто виправдана — цілком заслужена.
Спілкувалась Ірина Уварова.
