Віктор Гунькін: «Бути людиною — це все, що від тебе потрібно. Бути людиною у ставленні до оточення і справи, якою ти займаєшся»
Є люди-легенди, люди – щирі таланти й щирі серця, є люди – навстіж відкриті душі. Є люди- вчителі й люди – вічні учні, люди, які уособлюють гідність і, маючи щиру любов оточення, залишаються дуже невимогливими – аж до дивацтва. Є люди щедрі душею, які допомагають усім. Уявіть, всі ці особи чудово живуть в одній людині. Народний артист України Віктор Гунькін, актор Дніпровського театру драми і комедії починав свій творчий шлях у музично-драматичному театрі ім. Лесі Українки в Кам’янському. Зараз він створив у нашому місті цікаву дитячу театральну студію, де завдяки власній програмі допомагає розкритись юним вихованцям, повірити в себе. Про Рибу, але не верховодку, відношення до свого віку та ігнорування образ, про помітну й непомітну роботу, а ще про те, як витрачатися та збирати людські характери – Віктор Гунькін розповів в інтерв’ю «Пильному погляду».
– Як відомо, для акторів не існує вікових обмежень, але ж Ваші літа підбираються до сьомого десятку, то що означає для Вас новий етап долі та творчості?
— На мою долю випадали дійсно різні етапи, де були радощі й успіхи, після успіху приходили проблеми та труднощі, невдачі, розчарування, але ніколи я не робив із себе ображену людину. Долав труднощі і йшов вперед. Рух — це життя, і я рухаюся вперед. Нехай хтось говорить, що я старий, чогось не вмію, хтось заздрить відверто або таємно робить якісь капості, але я сприймаю все це як певний етап життя. Навколо мене багато людей, більшість з них залишається щирими, відвертими, доброзичливими.
Раніше я болісно сприймав образи, а зараз не те щоб і звик — просто не надаю цьому значення, не обходить. За знаком Зодіаку я — Риба, але не верховодка, не маленьке щось, а, скоріше, риба-меч, бо упевнено йду вперед за девізом: бачу ціль, не бачу перешкод. Йду чесно, напруженою працею, недоспаними ночами, ніколи в житті не обирав легкі шляхи, когось з’їдаючи чи ображаючи, ніколи ні на кого не жаліюся.
На даному етапі відчуваю, що люди навкруги стають більш раціональними та жорсткішими, але ж і я стаю мудрішим, цінуючи власну гідність, індивідуальність. Мене не псують ні нагороди, ні звання, я розумію життя і людей. Поважний вік — це певне випробування. І мені лише буває щиро шкода людей, які здатні образити один одного без видимої причини. Це зазвичай бідні люди – морально, духовно бідні, з ними треба поводитися як з хворими.
Хоч іноді буває важко, коли партнер, якому вже 50+, вважає тебе старим і не приховує того зверхнього ставлення. Кажу: «Шановний, ти розміняв шостий десяток, не зглянешся, коли будеш у моєму віці, то ж відчуєш тоді на собі все, чим зараз грішиш».
— Від чого Вам зараз прикро у роботі?
— Коли те, що я роблю, стає непомітним. Взагалі, хотілося б зараз передавати те, що вмію, молодим. Але ж у більшості своїй молоді колеги не дуже дослухаються порад. Вони вже всі – «народні» і в душі, і у вчинках. Я зовсім не ображаюся ні на світ, ні на людей, які мене оточують, просто висловлюю свої спостереження життєві. Ображається, на мою думку, лише та людина, яка себе не цінує, яка нічого не вміє, нічого не хоче.
Кожна образа, яку я впущу собі в серце, руйнуватиме внутрішній стан і нервову систему. Бути людиною — це все, що від тебе потрібно. Бути людиною у ставленні до оточення і справи, якою ти займаєшся. Бути людиною, яка здатна співчувати болю і горю.
— Спостерігаю за Вашою акторською долею давно, і ваші друзі, з якими доводилися спілкуватися, асоціюють Вас з однією особливою рисою – гідністю. Чим би Ви не займалися на роботі, по роботі, по долі – все з гідністю.
— Дякую за ці слова. Гідність для людини – це головна річ.
— Як Вам зараз працюється? Чи важко робити речі, яких уже робити не хочеться?
— Зовсім не важко, навіть дуже легко, з посмішкою. Від мене ніхто не почує, що я не хочу працювати. Хтось може фантазувати, коли я вже піду у засвіти з цього життя, що казав, нібито: я вже не хочу, я вже не той. Ні, поки я живий, є бажання працювати.
Хочу грати, але не виривати у людей ролі з горла. Ніколи нікому не жалівся і нікого не підсиджував.
— Які ролі стали доленосними за той період, що Ви перейшли з Національного театру ім. Шевченка до Театру драми і комедії в Дніпрі?
— За п’ять років зіграв, мабуть, вісім ролей. Вони різні, але достойні. Деякі мені не подобалися, але я їх грав. Загалом, зараз згадую вистави «Спальня Сальвадора», «Лісова пісня», «Ваш хід» – виставу на двох, де я граю із заслуженою артисткою Ілоною Соляник. «Афера по-італійськи» — там дві маленькі ролі, але вони – на оплески: виходжу, і все – овація. Це приємно. Я навіть на поклін не йду, тому що у першій дії зайнятий, а у другій – ні, то на електричку й додому. Цікава роль була у виставі «Щоденник негідника».
— Створення театральної дитячої студії в Кам’янському – це для Вас потяг душі чи все-таки етап реалізації бажання передавати багатий акторський досвід?
— У вашому питанні є вже вичерпна відповідь: і те, і інше. По-перше, студія – це моя відтулина. Працювати з дітьми – особлива енергетика і від них, і до них. А ще я дуже прошу батьків, щоб вони були присутні на моїх заняттях.
– А дітей це не напружує?
– Навпаки, вони мають відчувати, що на них дивляться, звикати до глядача. Найближчий глядач і найсуворіший – це батьки. І на заняттях якраз і знімається напруга, що існує завжди між батьками та дітьми. Це по-перше.
А по-друге, мені треба, щоб батьки бачили, чим займаються діти, щоб не було жодних упереджень щодо відношень наставника і дітей. Коли займаєшся, наприклад, дихальними вправами з дітьми, треба покласти руку на діафрагму, і це не має сприйматися якось негативно. Показую, як треба дихати діафрагмою, щоб не підіймалися плечі. Вони відчувають, як рухається моя діафрагма, я контролюю їхню. Батьки це бачать, і всі дурні розмови виключаються самі по собі. На заняттях сидять мами, татусі, бабусі, і мені приємно, що вони розуміють мої вимоги та вдома продовжуватимуть вправи.
На заняття у студії відведено певний час, але акторське мистецтво – живе, і воно не вимикається. Воно постійно в тобі має жити.
Тому націлюю батьків і дітей на те, щоб робили й домашні вправи, розвивали мовний апарат, робили етюди. Діти маленькі, 7-15 років, але отримують те, що першокурсники у театральному училищі.
— У Вас є власна програма?
— Є. І по сценічній мові, і по майстерності актора, і по пластиці руху. Я хотів би, щоб діти, які приходять до моєї студії, розвивалися гармонійно і розуміли, навіщо вони приходять у студію. Роздаю, наприклад, віршики їм, прошу вивчити просто текст. А потім ми працюємо з кожним індивідуально, щоб вони знали, де головне слово, де другорядне, де треба підняти, підвищити голос. Звикають у студії читати вірші не так, як у школі — відтарабанив і сідай. А мені знання тексту навіть не так важливо, як розуміння його. Діти мають бачити оці степи, це небо, ліси — чисто, ясно, незрадливо.
Націлюю їх на те, щоб вони не боялися витрачатися. Кажуть, нервові клітини не відновлюються, але це обман. Нервових клітин настільки багато, що за все життя не встигнемо їх витратити! Тобто не бійтесь витрачатися, давайте свої емоції, нерв, своє бачення. Треба не лише слухати, а чути, не лише дивитися, а бачити.
У мене є спеціальний знак — піднятий вказівний палець. Це значить: закриваємо ротики, починаємо заняття. Я дозволяю учням побешкетувати, як відпочинок короткий, а потім до роботи. Є діти-бешкетники, але вони мені подобаються, тому що вони живі, розкуті, емоційні. А для акторів емоція – це найперше. Розумію, що займаюся з ними ще дуже мало, але скоро у нас буде відкритий урок для батьків. Кажу дітям часто – нас багато, але говорити по команді треба як одна людина, щоб ви відчували один подих, один одного. З вами партнери, з вами команда, і ви маєте працювати в ній як один.
Хочу, щоб батьки зрозуміли, що дітки, які нічого не вміли на початку, навіть повторити скоромовку, зараз вже мають значний прогрес. А ще націлюю їх на те, що в актора має бути не лише здорова пам’ять, але й загальна, хватка, швидка. Прослухали текст один, другий раз, а на третій – повторюйте вже самі. Це розвиває і пам’ять, і мову.
У мене є дівчина, яка дуже-дуже тихо говорила. «А як ти в школі читаєш вірші, сонечко? А спробуй окремі голосні вимовляти, а давай на цій літері підвищимо голос». І от вона вже розмовляє на три тони гучніше. Пишаюся тим, що вона дуже здібна, дуже швидко схоплює урок, і є у неї велике бажання вчитися, а бажання – це дуже важливо.
– Ну, зараз більш модно казати «мотивація»…
– То я ж не буду дітям казати про мотивацію, концептуальні речі. Діти у шість-сім років дивитимуться на мене, як на невпізнаний літаючий об’єкт.
— Ваша мета – виховати майбутніх акторів?
— Мені здається, вони самі вирішать, ким їм бути надалі, а я хочу виховати розумних, гармонійно розвинених людей. По-перше. А по-друге, якщо в них буде бажання продовжувати навчання, то я залюбки допоможу. Домовлюся про прослуховування у театральних училищах, вишах. Мене знають багато де, і, в принципі, якщо людина здібна, має бажання продовжувати творчий шлях — ми все влаштуємо. У мене є учні, які навчаються у Харківському інституті імені Котляревського, у Київському інституті театрального мистецтва, працюють у багатьох театрах країни та поза її межами.
— У нас у місті працювали з дітьми дуже талановиті люди: Людмила Андріївна Костенко (студія «Десятий квартал») і балетмейстер Анатолій Гнатович Бедичев. У обох були різні школи. Школа Костенко передбачала додавання до особистості дитини нових знань і навичок, а школа Бедичева — руйнацію звичних уявлень і розвиток мистецького таланту з нуля. Яка школа у Вас?
— У мене третя. Мені потрібно, щоб діти могли освоїти техніку мови, могли вільно спілкуватися, пластично рухатися, були адаптовані до життя у спільноті. Плюс розуміли мистецтво. У нас є розмови про театр, акторів, реформаторів театру. Але зараз надавати їм повну базу знань, навантажувати надмірно — це не зовсім правильно. Все повинно відбуватися легенько, без поспіху, ненав’язливо.
Діти, яких примушують до знань, займаються без радості. Вони самі зацікавлюються через те, що і як я їм розповідаю. Намагаюся не шкодувати своїх нервових клітин.
– Та, мабуть, витрачати їх доводиться з дітьми немало? Кажуть в акторському середовищі, що дитину ніколи не переграти навіть найталановитішому акторові.
— Дитину не можна переграти, і ще тваринку. На сцені високопрофесійні, неймовірні актори, які можуть тримати зал вічно, та коли разом з ними з’являється собачка або кішка — невеличкі, гарненькі, але живі — та щоб ті актори не робили, вся увага буде на ту собачку або котика. Так відбувається на сцені і з дітьми. Вони завжди більш щирі і живі, ніж дорослі.
— Ви казали, що між дітьми і вчителем існує обмін енергетикою, а чи дає Вам акторський матеріал творче оточення, розмови у трамваях, чергах, на вулицях?
— Всі люди, які мене оточують, це мій живий матеріал для створення образу. Від когось беру жести, у другого — поставу, у третього — погляд, манеру розмовляти, у п’ятої людини є своя цікавинка — як вона носить сумку. Це все складається у «копілочку». Якщо з’являється якийсь образ, то всі ті побачені мною рухи та звички спливають у пам’яті і вкладаються у цей образ. Тому і виходить життєва роль.
А дитяча студія для мене – це віддушина. Де я відчуваю себе людиною дуже корисною, здатною дати те, заради чого вони прийшли до студії.
— У Вас дуже проникливо виходить роль баби Прісі. Це стало вже легендою.
— Так, це вистава «Зона», або в деяких театрах «На початку і наприкінці часів» Павла Ар’є. У цьому образі баби Прісі – 89% того, що я бачу: як ходять старенькі, як розмовляють, як по очах вгадується, що вона вольова, хватка. І коли приходять люди на виставу, то часто мені кажуть, що у вашому образі бачу свою рідну бабцю. А інші кажуть, що все співпадає з сусідкою: як кричить, як повертається, як сумує. А це збірний і тому дуже яскравий образ. Після цієї вистави я відходжу десь п’ять діб – настільки викладаюся енергетично.
Найбільше від цього враження, коли я виходжу на уклін, лунають оплески, а потім іду через фойє, і мене наздоганяють глядачі просто побачитися, привітатися. Повертаюся, і ці люди хватають мої руки, починають цілувати! Я завжди дивуюся, ніяковію. Розумію, що на той момент вони бачать у мені не актора, а уособлення рідної своєї бабці, яка їх доглядала, віддавала своє тепло, не всипала ночей.
Зараз через війну люди стають більш чутливими, проникливими, щирими. Глядачі плачуть на цій виставі, після неї жаліються: дуже тяжка була вистава, проплакали весь час, але на наступну виставу прийдемо ще раз. Непідкупні емоції, що ми їх віддаємо глядачеві, він оцінює.
Те, що витрачаємося на максимумі – зовсім недарма. Відчуваєш повною мірою, що недаремно займаєшся цією професією, недаремно у самого течуть сльози на сцені. Енергія ллється на той млин, вітряк крутиться з шаленою силою, це дихання передається до глядацької зали і досягає кожного серця. Щастя.
Розмовляла Ірина Уварова.
